Козацько-гетьманська держава

І. Литовсько-польський період.

ІІ. Виникнення козацтва.

ІІІ. Національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького.

IV. Українсько-російський договір 1654 року.

V. Іван Мазепа.

І. Після смерті галицько-волинського князя Юрія ІІ в Галичину вторглися польські та угорські війська; на Волині утвердилось Литовське князівство. Після довгої боротьби в 1387 р. Галичина була остаточно захоплена Польщею. Ще раніше, в кінці XIII – на початку XIV ст., Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо Молдавське князівство. Всі інші українські землі – Чернігівщина, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля – у 50-60-ті рр. XIV ст. були приєднані до Литви.

Варто зазначити, що населення України опору литовцям фактично не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Це визначалося тим, що соціально-економічний розвиток князівств був вищий, ніж ранньофеодальної Литовської держави, яка багато запозичила у них, зокрема: мову, православ’я, законодавство, адміністративний устрій та ін.

В Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, котрі приходили з Заходу, – полякам, німцям, угорцям. Гніт носив абсолютний характер: полонізація, насильне введення католицизму, запровадження фільварково-кріпосної системи в землеробстві (Литовські статути), польського адміністративного, судового устрою та ін. У 1413 р. галицькі бояри отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина перейняла католицьку віру. Завоювання поляків територіально становили 52 тис. км². Населення – 200 тис. Вони збільшили територію Польщі на 50 %.

Кревська унія була першою. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі; усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло прийняв Кревську унію, в якій обіцяв навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком.

У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені польські права. Унія призвела до посилення впливу у Литовському князівстві католицької віри.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека з боку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але врешті унія була укладена. За нею: Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і сенат, зовнішня політика, право землеволодіння.

За Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову державу – Річ Посполиту.

Отже, Люблінська унія була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом литовсько-польських союзів XIV-XV ст. (Кревська, Городельська унії).

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством.

3. Династичними зв’язками.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (не сплачувати деякі податки та ін.).

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення. Все законодавство переходило на польський лад, де не передбачалось існування такого соціального прошарку як козацтво. Почались систематичні утиски на селян та козаків, що і стало приодом до ряду повстань на території України наприкінці XVI – поч. XVIІ століть. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке.

Варто відмітити, що 8 жовтня 1596 р. в Бресті відбулися два церковні собори – уніатський і православний. Обидва зібрання навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з Римо-католицькою Церквою, а православний засудив унію. Внаслідок унії Греко-католицька Церква підпорядкувалась Ватикану. Проте не все духовенство згодилось на унію. В наступні роки проти унії та засилля польських феодалів відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.) та ін. Боротьба за волю і православну віру в першій половині XVII ст. зростала, що привело до визвольної війни українського народу.

ІІ. Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця XV с т. (1489 р. (хроніка Мартина Бельського) та 1492 р. (лист великого князя литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Причини появи козацтва зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:

по-перше, це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб дістати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

по-друге, на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники.

Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров’я. Воно зосереджувалось у так званих “ острогах” при замках, було особисто вільним, незакріпаченим і вільно переходило з одного місця на інше. Основними його заняттями, окрім хліборобства, були “ уходництво ” (промисли) та “ добичництво ”. Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь-який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.

в 1572 році польський король Сігізмунд ІІ Август створює для захисту південних кордонів наймане військо із козаків (300 чоловіків). Вони були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво. Їм надавалась низка привілеїв: право землеволодіння, платня, право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції тощо.

Структура війська Запорозького була наступною: рада Січі, кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, військовий обозний, військовий пушкар, військовий тлумач (перекладач документів та переговорів з іноземцями), військові шафари перевозів (збирачі податків на перевозах), військовий кантаржій (зберігач ваги і міри на Січі).

З 1616 року походи козаків очолював знаменитий гетьман П.Сагайдачний (Конашевич), котрий уславився багатьма діяннями, зокрема походами на Москву 1618 року, особливо битвою під Хотином 1621 року, де він з 40- тисячним козацьким військом урятував Річ Посполиту від неминучої поразки в турецько-польській війні. П.Сагайдачний з військом Запорозьким вступив до утвореної в Західній Європі Ліги християнської міліції, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи.

ІІІ. Аналізуючи причини національно-визвольної війни, можна сказати, що українські землі в середині XVII ст. стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху.

− У політичній сфері – українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі і тепер “законно” повертались до її складу.

− У національно-релігійній сфері – проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на ліквідацію православної віри.

− У соціально-економічній сфері (одна з головних причин вибуху повстання 1648 р.) – протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим по суті, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

− У військово-козацькій сфері – скасування польським сеймом (1638 р.) так званою “Ординацією Війська Запорозького реєстрового” значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення. (Скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полковників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Надалі Б.Хмельницький, переосмислюючи військові події 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки формулює національну державну ідею: створення незалежної держави.

Зборівський договір (серпень 1649 р.) – компроміс між Польщею та Україною і український народ здобув (уперше) національно-територіальну автономію в складі Речі Посполитої:

- Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств;

- на території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти;

- чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.;

- усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія;

- Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті;

- питання про ліквідацію церковної унії і повернення Православній Церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі;

- у Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за винятком “купецьких справ”;

- водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шлях-тичів (київським воєводою було призначено Адама Кисіля);

- селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилася нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Після битви під Берестечком центром концентрації українських військ стала Біла Церква. Проте бої в середині вересня 1651 р. показали, що ні Хмельницький, ні поляки не мають достатньо сил для ведення військових дій. За таких умов розпочались переговори і був підписаний Білоцерківський мирний договір 28 вересня 1651 року, за яким:

− козацька територія обмежувалась тільки Київським воєводством;

− гетьманові заборонялись закордонні зносини;

− козацький реєстр зменшувався на 20 тис. чоловік;

− польські пани одержували право повертатись до своїх маєтків;

− Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Оцінюючи Білоцерківський договір, важливо звернути увагу на те, що Б.Хмельницький розглядав його як тактичний крок на шляху до мети. Договір виявився короткотерміновим і не був ратифікований польським сеймом.

В кінці травня – на початку червня 1652 року відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.

Слід звернути увагу на політичні наслідки Жванецької кампанії (жовтень 1653 р.), згідно з якою більшість здобутків визвольної боротьби були втрачені, навіть автономія, не говорячи про перспективи незалежності України. У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

IV. Українсько-російський договір 1654 року спричинили:

− важке становище економіки (внаслідок воєнних дій на Правобережжі було знищено понад 100 міст і містечок);

− значне знелюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1652- 53 рр.;

− довготривалість боротьби породжувала в населення зневіру в можливості досягти перемоги власними силами тощо.

Причини союзу з Москвою:

1. Приналежністю до одного й того самого православного віросповідання.

2. Близькістю мови і культури.

3. Відносною військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною свого державного статусу.

4. Росія мала територіальні суперечки з Польщею, і об’єктивно це робило Московську державу союзником у боротьбі з Польщею тощо.

Основні статті договору:

1. Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори.

2. Підтверджувалась теза про незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

3. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Царський уряд мав платити “жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.

4. Царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом.

5. Москва наклала деякі обмеження на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема з Туреччиною і Польщею.

6. Більшість статей договору були присвячені військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Договір укладено на час українсько-польської війни, а тому він носив конфедеративний характер, а не «воз’єднання» України і Московської держави. Дія договору припинялася з закінченням війни або ж зі смертю однієї сторін – царя Олексія чи гетьмана Богдана Хмельницького. Тому оригінальні екземпляри вже пропали в часи Хмельницького.

Слід додати, що оригінал договору 1654 р. досі не знайдено, є лише копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

V. 25 червня 1687 р. у Глухові було обрано гетьманом військового осавула Івана Мазепу та було укладено угоду між Мазепою та князем В. Голіциним з московського боку. Всього та угода налічувала 22 пункти. В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україну збереження всіх прав та свобод. Вже на той час крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Крім того, Москва залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилося нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори.

В цей час в Москві назрівали великі зміни. Виростав малий царевич Петро, який скинув з престолу свою сестру, а з нею і Голіцина, і сам став на чолі держави. До царя постійно сипалися доноси на гетьмана, що той збирається передати Україну Польщі. В 1689 році у Варшаві з`являється якийсь чернець, що передає королю листи, буцімто від самого гетьмана, де гетьман просить прийняти Україну назад до складу Польщі. Назрівало велике повстання, бракувало лише сильного лідера. Ним став військовий канцелярист Петро Іваненко. Він прийшов на Січ у 1692 р. і підняв запорожців проти Москви. Це повстання було дуже швидко і жорстоко придушене. Сам Іваненко втік до татар і опинився в Кизикирмені. Зустріч Іваненка з запорожцями відбулася в Кам`янім Затоні, фортеці неподалік Січі. Близько 3 тисяч козаків проголосили Петрика гетьманом. Петрик Іваненко першим ділом випускає універсал, звернений до всього народу, де писав, що хоче визволити Україну з-під Москви і наказував готуватися до зброєної боротьби. У відповідь Мазепа висилає на Іваненка 5 полків, а сам з іншими п`яти йде слідом, крім того він висилає гінця до Москви, аби та прислала ще і своє військо. Похід Петрика міг перерости в загальнонародне повстання, але закінчилося все дуже несподівано. Татари ніколи не були добрими союзникам. І тепер також вони несподівано кинули все і Іваненко залишився один. Він пішов назад з ордою і осів в Перекопі.

Наприкінці 17 століття Петро І організував за участі українських козаків ряд походів в Причорномор’я та Приазов’я. Мазепа добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустошливу Кримську компанію, не встані витримати ще одну війну в Прибалтиці. Воєводи московські дійсно, в прямому значені слова, грабували Україну. Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовились приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Армія Карла ХІІ отримувала одну перемогу за іншою. 1708 року в останній момент Мазепа проголосив про своє рішення підтримати шведського короля. Князь Меньшиков з великим військом оточив гетьманську столицю Батурин. Козаки мужньо відстоювали гетьманську столицю і Меньшиков вже почав відступати, якби не зрада сотника прилуцького полку Носа.

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Вже значно послаблена тривалими боями на чужій території, шедська армія і трохи більше 15 000 козаків виступили проти царського війська. Битву було програно. Це був кінець не тільки автономії України, а й взагалі Української державності. Захоплених у полтавській битві українців цар віддав на страшні муки. Мазепа і Карл ХІІ змушені були втікати під протекцію турецького султана, де і 22 серпня 1709 року Іван Мазепа помер. Похований він був у Яссах.

Таким чином, причинами поразки Мазепи були:

- надмірна конспірація щодо своїх планів боротьби проти московії;

- орієнтація виключно на українську аристократію (козацьку старшину);

- нехтування потенціалом рядового козацтва та інших соціальних станів.

Тема № 5

Ідея української державності в суспільно-політичному житті України в кін.18-поч. 20 століття.

І. Зародження та становлення української національної ідеї. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України в ХVIII-поч.ХХ ст.

ІІ. Західноукраїнські землі

І. Українські землі – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – в результаті поділів Польщі з кінця XVIII ст. і до початку XX ст. входили до складу Російської імперії. Царизм здійснював в Україні колоніальну політику, зокрема: національний гніт (русифікація), зміцнення кріпосницької системи, політичне безправ’я, рекрутська повинність, ліквідація на Правобережжі Греко-католицької Церкви.

Національне відродження в Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст. – певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.

Слід підкреслити, що початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ “Енеїди” І.Котляревського – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч цей твір був новим явищем української культури, проте він мав глибоке коріння у минулій козацькій добі. Українська шляхта, захищаючи свої права, відстоювала автономні права України. Яскравим проявом зусиль автономістів кінця XVIII – початку ХІХ ст. була поява “Оди на рабство” В.Капніста та “Історії Русів” – першого трактату новітньої політичної думки України. На основі різноманітного історичного матеріалу в “Історії Русів” (автор невідомий) доводиться, що народ України – безпосередній нащадок давніх русів, що Україна з найдавніших часів мала свою автономію.

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало грунт для створення в Україні таємних політичних товариств. Під впливом ідей Просвітництва з’являються масонські ложі, які були організаційними формами об’єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти.

Масони – члени релігійно-етичних організацій “вільних каменярів”, які зародилися в Західній Європі в період Середньовіччя, а найбільше поширились у зв’язку з Французькою революцією кінця XVIII ст.

Метамасонських організацій:

− удосконалення людини, її внутрішнього світу як спосіб удосконалення суспільства;

− об’єднання всіх народів світу в розумне суспільство на основі братерства, рівності, взаємодопомоги, скасування феодальних кордонів.

В 1818 р. масонські ложі виникли в Києві (“З’єднаних слов’ян”) та у Полтаві (“Любов до істини”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі: І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич та інші.

Багато членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій.

В 1821 р. у місті Тульчині на Поділлі утворилось ”Південне товариство” декабристів, головою якого був полковник П.Пестель (“Північне товариство” виникло у Петербурзі в 1822 р.). Крім Тульчина, “Південне товариство” мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю. Люблінським. Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблем України. Проект конституції “Руська правда” П.Пестеля не визнавав за народами Російської імперії права на самовизначення, а українці розглядалися як “корінний російський народ”.

Причинами поразки були:

– відсутність підтримки повстання з боку народних мас;

– нерішучість керівників повстання у вирішальний час, коли треба було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів, зокрема ”Товариства з’єднаних слов’ян”, залишив помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

Характеризуючи діяльність Кирило-Мефодіївського братства, необхідно відзначити, що ця українська таємна суспільно-політична організація діяла з кінця 1845 р. до березня 1847 р. в Києві. Організаторами його стали представники інтелігенції: М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, згодом до нього увійшли письменник П.Куліш, студенти Київського університету О.Маркевич, О.Навроцький, Г.Андрузький, О.Тулуб та інші. У роботі товариства активну участь брав Тарас Шевченко. Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Основні причини скасування кріпосного права:

1. Криза феодально-кріпосницької системи господарювання.

2. Поразка царської Росії в Кримській війні, яка показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

3. Загроза селянської війни, яка привела б до потрясінь існуючої системи, селянські повстання та виступи фактично створили революційну ситуацію.

Скасування кріпосного права (19.02.1861 р.), селянська реформа внесли істотні зміни в правове становище селянства України, а саме:

– селянин мав право самостійно вирішувати сімейні та господарські питання;

– набувати у власність нерухоме майно;

– займатися торгівлею і різними промислами;

– селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо.

Скасування кріпосного права вело за собою також такі реформи, як удосконалення місцевого управління, системи судочинства, освіти, військової служби та ін. Оцінюючи їх (реформи 60-70-х рр.), потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи “зверху”, не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишалась абсолютною монархією.

Після реформ 1861 р. значно прискорюється промисловий переворот. Село стає для промисловості постачальником дешевої робочої сили, а з-за кордону йде приплив іноземного капіталу. Швидкими темпами розвивається залізнична мережа, яка до 90-х рр. ХІХ ст. з’єднала всі головні міста України.

Розвивається також машинобудівна промисловість, особливо для сільськогосподарської галузі.

Слід вказати, що в кінці ХІХ ст. в Наддніпрянщині появилося нове покоління людей, які гордо називали себе “національно свідомими українцями”. Це були переважно студенти. Перша організована поява цих молодих українців, які поринули в політичну діяльність, відбулася у 1891 р., коли група харківських студентів (на чолі з Іваном Липою) зібралася на могилі Т.Шевченка й створила таємне товариство “Братство тарасовців”, заприсягнувшись поширювати серед українського народу ідеї Великого Кобзаря.

“Братство тарасовців” діяло в Україні до 1898 р. Під впливом його ідей в 1897 р. було засновано Загальноукраїнську безпартійну демократичну організацію, а у 1900 р. в Харкові – першу політичну українську партію в Російській імперії – Революційну українську партію (РУП).

Отже, “Братство тарасовців” було перехідною сходинкою від громадівського руху 60-80 рр. до організації національних українських партій.

Цю історичну добу І.Франко назвав “Молодою Україною”. Це той перехідний час кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли, як зауважив І.Франко, українська інтелігенція та молодь відходять від культурництва і політично нейтрального українофільства й починають дошукуватися політичного розв’язання українського питання.

ІІ. Кількісний і національний склад населення в західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії. Згідно з переписом 1843 р. населення Галичини та Буковини становило 4 млн. 980 тис. осіб, у тому числі 2 млн. 300 тис. українців, понад 2 млн. 146 тис. поляків, 130 тис. німців. У Східній Галичині було: українців – 65%, поляків – 20, євреїв – 10, інших національностей – 5%. Українці проживали в основному в селах. У Закарпатті чисельність населення становила 300 тис. чоловік (українці, угорці, німці).

Державною мовою визначалася німецька. Крім того, у діловодстві допускалася латинська і польська.

В 70-90-х рр. XVIII ст. в імперії здійснюються державницькі реформи. Особливо значним був вплив реформ у галузі аграрних відносин, релігії та освіти. Так, було скасовано особисту залежність селян від дідичів, надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися; запроваджено триденну панщину тощо.

Серйозні зрушення були зроблені у сфері релігії: церква підпорядковувалась державі, ліквідовано орден єзуїтів, зрівняно у правах Католицьку, Протестантську та Греко-католицьку Церкви.

Відбулися зміни у галузі освіти: шкільну освіту переведено на державний кошт, відкрито Львівський університет, в початковій школі дозволено користуватися рідною мовою.

Проте уже в кінці XVIII ст. – на початку XIX ст. у правлячих колах імперії на зміну реформаторству поступово приходить консерватизм, реакція. Це привело до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секторі (захоплення селянських земель, збільшення повинностей селян, насамперед панщини та ін.). До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї.

Соціально-економічне становище західноукраїнських земель в кінці XVIII ст. – першій половині XIX ст. сприяло пробудженню національного життя населення краю. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. Так, у 1816 р. Іван Могильницький (канонік перемишлянський) створив так зване ”Клерикальне товариство”, що ставило за мету поширювати серед селян релігійну літературу українською мовою. У 20-і роки в Перемишлі виник гурток, який об’єднав навколо себе єпископ Іван Снігурський.

У 30-40-х рр. ХІХ ст. центром національного життя на західноукраїнських землях став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об’єднання романтиків “Руська трійця”. (Термін “руська” тоді означав “українська”). Її засновниками були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький – у той час студенти Львівського університету і вихованці духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. “ Русалка Дністровая ” – збірка, видана в 1837 р. в Будапешті, авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Основна частина тиражу “Русалки Дністрової” була конфіскована, й тільки 200 примірників розійшлося по Галичині й Україні. Після виходу в світ “Русалки Дністрової” діяльність ”Руської трійці” припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.

Значення діяльності “Руської трійці” полягає в тому, що:

– західноукраїнська інтелігенція під впливом гуртка стала переорієнтовуватись на народні маси;

– “Русалка Дністровая”, видана “Руською трійцею”, довела, що проста українська мова може бути літературною.

Необхідно відмітити, що під впливом європейських революцій 1848 р. в західноукраїнських землях відбулось піднесення національного руху. 13 березня 1848 р. у Відні, згодом у Будапешті внаслідок народного повстання було повалено абсолютизм і до влади прийшли ліберали. Проголошено Конституцію і запроваджено парламентський устрій.

Аналізуючи революцію 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, слід вказати на головні здобутки українців у цих подіях:

1. Скасування панщини. 22 квітня оголошено циркуляр, згідно з яким 15 травня 1848 р. “всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави”.

2. 2 травня 1848 р. створено першу русько-українську організацію – Головну Руську Раду (ГРР) на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Друкованим органом стала “Зоря Галицька”. Центральною проблемою ГРР був поділ Галичини на польську і українську частини (провінції) з окремими адміністраціями.

3. Українці взяли участь у перших виборах до австрійського парламенту (червень 1848 р.), де здобули 39 депутатських місць.

На західноукраїнських землях, незважаючи на їх колоніальне становище, розвивалася, хоч і сповільненими темпами, капіталістична промисловість. Із середини ХІХ ст. в Східній Галичині почали добувати нафту; на невеликих шахтах Золочівського, Снятинського, Коломийського повітів – буре вугілля; розвивалась і лісопильна промисловість. Будівництво залізниць велось головним чином із стратегічних міркувань.

Бажано відмітити, що надзвичайно важким було становище робітників. Рівень їх заробітної плати був у два рази нижчий, ніж у Австрії (див.: І.Франко “Борислав сміється”; В.Стефаник ”Стратився”, “Синя книжка”, ”Камінний хрест” та інші).

Соціальне гноблення робітників і селян західноукраїнських земель доповнювалося політичним безправ’ям і національним гнітом. У Східній Галичині – 65%, на Буковині – 75%, а в Закарпатті – 85% населення становили неписьменні. В пошуках кращої долі велика кількість людей цього краю виїжджала на чужину – переважно до Бразилії, Аргентини, США, Канади.

У 1873 р. народовці заснували у Львові Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке пізніше реорганізувалося у Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Тривалий час головою товариства був М.Грушевський; дев’ять років товариство видавало українською мовою щомісячник ”Літературно-науковий вісник”. Необхідно відмітити, що під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. (Львів) виникає політична організація народовців – Народна Рада. Як уже вказувалось, в кінці ХІХ ст. на політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятися лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю. Слід наголосити, що перші українські політичні партії виникли в Галичині. Це були:

1. Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р.). [Лідери: І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та ін. Вперше постулат незалежності України був поставлений у книзі Ю.Бачинського “Україна ірредента” (1895 р.) та новій редакції РУРП (1895р.) ]. Партія прагнула до утвердження соціалізму, демократичного суспільства. Висунуту нею раніше вимогу перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах у 1895 р. було доповнено положенням про державну самостійність України. Проте політичну самостійність українського народу ця партія розглядала як стратегічну мету.

2. Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р.). (Лідери: І.Франко, М.Грушевський, Є.Левицький. Наймасовіша й найвпливовіша). Програма цієї партії передбачала завоювання українським народом культурної, економічної та політичної самостійності, злиття його в монолітний національний організм.

3. Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р.). (Лідери: М.Ганкевич, Ю.Бачинський, С.Вітик). Її основною метою було досягнення українським народом національного визволення і політичної самостійності, створення вільної держави українського люду, української республіки. Партія прагнула досягти соціалізму шляхом реформ.

4. Русько-український християнський союз (РУХС, 1896 р.). (С.Сембратович, галицький митрополит. – Партія клерикального характеру).

Характерною ознакою політичного руху в Галичині було те, що тут, на відміну від Наддніпрянської України, ідея політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом українських змагань.

Отже, висунення ідеалу незалежної Української держави, згуртування навколо неї значних національних сил було головним досягненням західних українців наприкінці ХІХ ст.

Тема № 6

Національно-демократична революція 1917-1920-х років. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. УНР

І. Утворення Центральної Ради

ІІ. Політична програма Центральної Ради.

ІІІ. Взаємини з більшовиками. ІІІ Універсал Центральної Ради

ІV. Українська Народна Республіка на міжнародній арені

І. Аналізуючи вплив революційних подій у Петрограді (лютий 1917 р.) на політичне становище в Україні, падіння самодержавства сприяло виникненню на просторах колишньої Російської імперії і в Україні зокрема нової політичної та суспільної ситуації:

1. Влада формально перебувала в руках представників Тимчасового уряду (виконавчих комітетів, губернських та повітових комісарів).

2. У центрі і на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів [ до кінця 1917 р. в Україні їх було близько 300, з них 70% зосереджувались у промислових центрах Донбасу та Подніпров'я. Особливість: в Україні Ради не відігравали в цей час важливої ролі, оскільки їх було відносно мало і головну роль у них грали партії меншовиків та есерів, а не більшовиків, як у Росії].

3. Оскільки ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд та його представники в Україні, ні есеро-меншовицькі Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання (обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію), 17 березня 1917 р. в Києві було утворено Українську Центральну Раду як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Головою ЦР було обрано (заочно) Михайла Грушевського.

Кульмінаційним моментом революційно-демократичних подій в Україні була 100-тисячна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. під національними синьо-жовтими прапорами.

Слід підкреслити, що остаточно викристалізував політичну програму ЦР і завершив її організаційну побудову Всеукраїнський національний конгрес (19-22 квітня 1917 р. у м. Київ). На ньому були широко представлені делегати від всіх українських губерній, різноманітних верств населення, багатьох політичних партій та громадських рухів. Серед делегатів конгресу були представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані та інших міст, всього більше 900 чоловік. Тому небезпідставно ВНК вважали своєрідними Установчими Зборами, які перетворили ЦР на революційний парламент. Конгрес був тріумфом ідеї української державності, на ньому була представлена вся нація.

ІІ. Спираючись на рішення селянського і II військового з'їздів, 23 червня 1917р. Центральна Рада прийняла свій I Універсал, у якому було проголошено автономію України: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, – говориться в тексті, – хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям..." (Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. – К., 1990, с. 219-225).

Одним із перших кроків з виконання рішень Центральної Ради після проголошення I Універсалу стало створення уряду – Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В.Винниченком. Генеральний секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

16 липня 1917 року II Універсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня. В II Універсалі офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

1. Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

2. Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим урядом за погодженням з ЦР.

3. Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

4. Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно-політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські установчі збори.

Центральна Рада, зі свого боку:

1. Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

2. Поповнювалась на “справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні” [слід зауважити, що відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20%); до складу Генерального секретаріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України]. (Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. – К., 1990, с. 279-284).

Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 17 серпня видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату", яка була прямим запереченням Статуту і суттєво обмежувала права України:

- Генеральний секретаріат мав стати місцевим органом Тимчасового уряду, тобто звичайним адміністративним апаратом;

- Центральна Рада позбавлялась законодавчих прав;

- всі урядові посади затверджував не Генеральний секретаріат (він тільки рекомендував кандидатури), а Тимчасовий уряд;

- найбільшим утиском України було зменшення території; поза її межами опинилась велика частина українських земель (Харківська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії);

- навіть не згадувалось про автономію України і про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори тощо.

ІІІ. Відносини з Петроградським урядом далі загострювались, що привело до невирішення економічних, земельних, воєнних питань. Розхитане війною економічне життя завмирало. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали дезертири, посилюючи безвладдя в країні. В цей же час (восени 1917 р.) на арену політичної боротьби в Росії активно виступає найрадикальніша частина соціал-демократії – більшовики. Як вказує історик Орест Субтельний:

Через два дні після подій у Петрограді Центральна Рада ухвалила резолюцію про владу в Україні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади "до рук усієї революційної демократії", а не до рад, які "становлять лише частину революційної демократії". Висновок резолюції ЦР був таким: "Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні". Тобто Центральна Рада виступила проти монополії більшовицької партії на владу, яку вона встановила в Росії.

В цих складних політичних умовах Центральна Рада приймає свій III Універсал (20 листопада 1917 р.), в якому проголошувалось утворення Української Народної Республіки (УНР) в межах 9-ти губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської /без Криму/). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців.

Окрім цього, в III Універсалі оголошувалось:

1. До Українських установчих зборів вся влада в Україні належала Центральній Раді та її Генеральному секретаріату (Універсал призначав вибори до них 27 грудня, а скликання – 9 січня).

2. Скасовувалась приватна власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошувалась власність всього трудового народу.

3. Встановлювався 8-годинний робочий день.

4. Запроваджувався державний контроль на продукцію промисловості.

5. Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.

6. Скасовувалась смертна кара та проголошувалась амністія політичним арештантам.

7. Зміцнювались і поширювались права місцевого самоврядування.

8. Закріплювались загальнолюдські демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання.

9. Надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та на вільний розвиток усім іншим народам, які мешкали в Україні.

Виходячи з основних положень III Універсалу необхідно висловити ряд думок, дати деякі обґрунтування, висновки. Зокрема, III Універсал став актом великої історичної ваги: після багаторічної неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Його програма проголошувала перебудову України на нових засадах, з новими законами та економікою.

ІV. Своєю демократичною політикою Центральна Рада привернула увагу інших держав. Зокрема, 3-4 січня 1918 р. Франція і Великобританія визнали УНР і призначили в Києві своїх представників. Прихильно поставились до України й інші держави Антанти. Для справедливості треба відмітити, що й Раднарком Росії також заявив про своє визнання УНР. Однак це був політичний, тактичний маневр, щоб Україні (надалі) не дати можливості вийти зі складу Росії і стати незалежною, самостійною державою. Це підтвердилось у лічені дні. В кінці листопада – на початку грудня 1917 р. стало відомо про підготовку в Києві повстання в червоноармійських військових частинах для захоплення влади. Це змусило український уряд піти на роззброєння цих частин і вислання їх за межі України.

На протидію цим законним заходам Раднарком Росії 17 грудня 1917 р. надіслав українському урядові " Маніфест " (ультиматум), в якому робились грубі втручання у внутрішні справи України. В ньому містились чотири вимоги до УНР:

1. Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у відкликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без порозуміння з Росією.

2. Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні.

3. Не пропускати через Україну козацькі формування на Дон (отаман Каледін не визнавав Раднарком Росії).

4. Пропустити через територію України червоноармійські війська на Південний фронт.

РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної відповіді, а якщо вона не буде надіслана, погрожувала, що вважатиме Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні.

Слід сказати, що початок січня 1918 р. характеризувався досить складним політичним становищем в Україні. Російська радянська армія під командуванням В.Антонова-Овсієнка розпочала загальний наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35 до 60 тисяч чоловік; наступ підтримували загони червоної гвардії. В багатьох містах (Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші) відбувалися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців. Впродовж січня більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну Україну.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал (ухвалений на засіданні Малої Ради шляхом поіменного голосування після триденних дискусій 22 січня 1918 р.). В ньому вказувалось:

1. "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".

2. Перейменовано Генеральний секретаріат у Раду Народних Міністрів.

3. Після підписання миру з центральними державами армію демобілізувати і замість неї створити народну міліцію (керівництво УНР помилково вважало, що військо потрібне лише під час війни, а в мирний період армію мала замінити народна міліція).

4. Призначено на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів, де схвалити всі функції державності.

5. Підтверджено всі демократичні принципи, проголошені III Універсалом.

6. Закликано громадян України звільнити її територію "од посланих з Петрограда насильників, які топчуть права Української Республіки" тощо.

10 січня 1918 р. на прохання УНР розпочались переговори з країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією). Українську делегацію очолив В.Голубович (голова нового уряду, який було сформовано після IV Універсалу); пізніше делегацію УНР очолив О.Севрюк. 9 лютого 1918 р. Брест-Литовський договір між УНР і державами німецького блоку було підписано.

В цей же день, 9 лютого, був укладений україно-німецький договір. Через три дні були укладені аналогічні двосторонні додаткові договори між УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарією, УНР і Туреччиною. В таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один суцільний "коронний край" Австрійської імперії. (Проте згодом Австрія анулювала цей договір).

Згідно з цими угодами УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. штук яєць та іншої сільськогосподарської і промислової сировини. 17 лютого члени делегації УНР від імені Центральної Ради звернулись до німецької сторони з проханням "надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування". У відповідь Німеччина та Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний наступ силами 450-тисячної армії. Україну було звільнено від радянських військ. На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими військами до Києва.

 

Тема №7

І. Перші кроки до утворення ЗУНР. Повстання у Львові.

ІІ. Державотворчі процеси в Західній Україні. Проголошення ЗУНР.

І. Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав. З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук.

Надії перебрати державну владу мирним, легальним шляхом у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення “двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію”. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося обрання Української Національної Ради на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об'єднання прикарпатських земель у “стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків”. Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про “державотворчу нездатність” галичан. А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом - більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. За таких умов конфлікт між українцями й поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Вітовський - сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає зі своїми діями. Від імені Військового Комітету він заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці й старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська. Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці - молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків.

ІІ. Вже 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К. Левицький, Л. Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії й початок створення Української Галицької Армії (УГА). Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. “Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", відповідно до якого утворювалася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) із столицею у Львові. Значення Тимчасового Закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, сучасні, що відбивали настрої й прагнення всього українського народу. ЗУНР, включаючи Буковину й Закарпаття, займала територію, що дорівнювала майже 70 тис. кв. км, із шестимільйонним населенням.

Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав “усіх боєздатних до зброї”.

2 листопада з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептацький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині. Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Досягти компромісу не вдалося. Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. На початку листопада у Львові розпочалися запеклі вуличні бої. Боротьба за місто перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 – поч. 1919 р. За домовленістю воюючих сторін оголошувалися перемир'я, велися переговори. Однак польська сторона категорично наполягала на тому, що Галичина має перебувати у складі Польщі Наміри поляків підтвердили представники Антанти. Вони відверто заявили, що Польщу Антанта визнає, а про незалежність України не може бути й мови. Конфлікт розростався. 21 листопада після тритижневих боїв українські війська залишили Львів.

Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. З листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати “австрійську Україну”. Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові.

Волевиявлення населення Буковини суперечило планам румунських поміщиків та буржуазії, політичних сил, які відстоювали ідею “Великої Румунії”. Спираючись на підтримку своїх могутніх союзників, румунський король Фердинанд 8 листопада 1918 р. видав указ про анексування всієї території Буковини. Скориставшись слабкістю українських військових сил, румунські війська перейшли в наступ і 11 листопада зайняли Чернівці. А ще через кілька днів весь гірський край був окупований румунами. На Сен-Жерменській конференції 1919 р. Буковину було визнано частиною Румунії.

На уламках Австро-Угорської імперії зводилися також підвалини Гуцульської Республіки. Населення Закарпаття було здебільшого безземельним чи малоземельним, 86 відсотків трудового люду було неписьменним. Радикалізоване у Світовій війні закарпатське населення швидко позбавлялося ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, усвідомлювало необхідність згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати та колишні військовополонені, яким Світова війна “допомогла” значно розширити свій світогляд. Національно-визвольний рух у краї був спрямований насамперед проти поневолювачів-угорців - однієї з тогочасних панівних націй габсбурзької монархії. В листопаді 1918 р. в Хусті була утворена “Русская Народна Рада”, що орієнтувалася на ЗУНР і УНР.

21 січня 1919 р. в Хусті зібрався Всекарпатський Конгрес, на який з'їхалося 420 делегатів. Вони відхилили претензії угорських властей щодо Руського Краю, висловили вдячність ЗУНР за її підтримку і заявили про приєднання земель, заселених карпатськими українцями, до Соборної України. Однак реалізувати ці національні прагнення не вдалося.

10 листопада 1918 р., після відновлення Директорією УНР, уряд ЗУНР почав переговори щодо об’єднання усіх земель України в одну державу з Директорією, яка надзвичайно прихильно поставилась до ідеї соборності. Наслідком переговорів став так званий перед вступний договір від 1 грудня 1918 р., яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об’єднання. Перше рішення в цьому напрямі зробила УНРада, яка 3 січня 1919 р. В м. Станіславові одностайно прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР.

Акт злуки українських земель було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, говорилося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України… Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ… має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро й щастя робочого народу”.

Тема 8.

Боротьба за українську державність в умовах

радянської тоталітарної системи

І. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні.

ІІ. Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.:

ІІІ. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі в 20-30-х рр. Посилення репресій проти українського народу.

 

І. Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації:

– швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капітало-вкладень;

- нестача кваліфікованих кадрів;

- нестача сировини і коштів тощо.

Аналізуючи наслідки індустріалізації в Україні, слід вказати на їх суперечливість і неоднозначність: були як позитивні зрушення, так і негативні тенденції.

До позитивних сторін можна віднести:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції.

2. У розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

3. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожний 3-й.). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

4. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1. Домінування промисловості групи “А” над групою “Б” вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року – перехід до карткової системи розподілу в містах).

2. Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об’єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (бли