IV. Наступники Данила Галицького.

І. Основними джерелами для вивчення історії Галицько-Волинського князівства є місцеві та іноземні літописи, описи подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.

Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ», а події 1117—1199 років розкриває Київський літопис. Добу 1205—1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.

До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють історію Галичини і Волині, входять польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 ст оліття і Яна Длугоша 15 ст оліття, чеська хроніка Козьми Празького 13 ст оліття, німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького 11 століття та угорські хроніки Яноша Туроці 15 століття і «Chronicon Pictum». Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, а також чеські хроніки Франтішека з Праги та угорська Дубницька хроніка.

Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316—1325 років та Юрія II 1325—1339 років.

ІІ. У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями і тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси і Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр.

ІІІ. Вдруге і остаточно Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства

Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 13 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року

за часів правління Данила Галицького Галицько-Волинське князівство в своєму розвитку досягло кульмінації. На підставі історичних документів можна вважати, що велика кількість сьогодні існуючих українських населених пунктів виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства. На початку ХІІІ ст. було побудовано чимало прикордонних міст-фортець у західних областях (Белз, Кам’янець, Збараж, Любачів, Городок, Толмач та ін.). У галицькій частині держави з’являється великий міський центр – Львів, заснований на честь одруження Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією (1247 р.).

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати сильний союз проти ординців, але ця боротьба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) для того, щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали переважно політичний характер. Папа не давав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завершились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.

IV. У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270 -х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь — до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

Тема №4