Джерела фінансування інвестицій на підприємстві. 1 страница

 

1.3.1. Особливості інвестиційних ресурсів та їх формування

Під інвестиційними ресурсами розуміється капітал у матеріалізованій формі та втілений у засобах виробництва та капітал не матеріалізований, але той, що вкладається у засоби виробництва - в інвестиціях.

Усі напрями та форми інвестиційної діяльності компанії (фірми) здійснюються за рахунок інвестиційних ресурсів, які формуються нею та складаються з усіх активів і всіх видів коштів, що залучаються для здійснення вкладень в об’єкти інвестування.

Стратегія формування інвестиційних ресурсів є важливим складовим елементом не тільки інвестиційної, але й фінансової стратегії компанії (фірми). Розробка такої стратегії покликана забезпечити стабільну інвестиційну діяльність у передбачених обсягах, найбільш ефективне використання власних фінансових ресурсів, призначених для цих цілей, а також фінансову стійкість компанії (фірми) в довгостроковій перспективі.

Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів здійснюється за такими етапами:

1) визначення потреби в загальному обсязі інвестиційних ресурсів;

2) вивчення можливості формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел;ї

3) визначення методів фінансування окремих інвестиційних програм та проектів;

4) оптимізація структури джерел формування інвестиційних ресурсів.

Усі джерела формування інвестиційних ресурсів поділяються на три основні групи: власні, позикові, залучені.

До складу власних джерел належить:

- часина чистого прибутку, націлювана на виробничий розвиток; о амортизаційні відрахування;

- страхова сума відшкодування збитків, викликаних втратою майна;

- раніше здійснені довгострокові фінансові вкладення, строк погашення яких минає в поточному періоді;

- реінвестована шляхом продажу частина основних фондів;

- іммобілізована в інвестиції частина надмірних оборотних активів.

До складу позикових джерел входять:

- довгострокові кредити банків та інших кредитних інститутів;

- емісії облігацій компанії;

- цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування;

- податковий інвестиційний кредит;

- інвестиційний лізинг (довгострокова форма оренди машин та обладнання)

- інвестиційний лізинг та селенг (передача власникам прав на використання їх майна за визначену плату).

До складу залучених джерел належать:

- емісія акцій компанії;

- емісія інвестиційних сертифікатів (інвестиційних фондів та компаній);

- внесок сторонніх вітчизняних та зарубіжних інвесторів до уставного фонду;

безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування.

1.3.2. основні джерела фінансування інвестицій

Усі джерела формування інвестиційних ресурсів поділяються на три основні групи: власні, позикові, залучені.

До складу власних джерел належить:

- часина чистого прибутку, націлювана на виробничий розвиток;

- амортизаційні відрахування;

- страхова сума відшкодування збитків, викликаних втратою майна;

- раніше здійснені довгострокові фінансові вкладення, строк погашення яких минає в поточному періоді;

- реінвестована шляхом продажу частина основних фондів;

- іммобілізована в інвестиції частина надмірних оборотних активів.

До складу позикових джерел входять:

- довгострокові кредити банків та інших кредитних інститутів;

- емісії облігацій компанії;

- цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування;

- податковий інвестиційний кредит; о інвестиційний лізинг (довгострокова форма оренди машин та обладнання)

- інвестиційний лізинг та селенг (передача власникам прав на використання майна за визначену плату).

До складу залучених джерел належать:

- емісія акцій компанії;

- емісія інвестиційних сертифікатів (інвестиційних фондів та компаній;

- внесок сторонніх вітчизняних та зарубіжних інвесторів до уставного фонду;

- безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування.

- можливі джерела формування інвестиційних ресурсів з урахуванням специфіки діяльності тієї чи іншої компанії (фірми).

Серед власних джерел фінансування інвестицій головну роль, безумовно, грає прибуток, що залишається в розпорядженні кампанії (фірми) після сплати податків і інших обов’язкових платежів. Частина цього прибутку, що направляється на виробничий розвиток, може бути використана на будь-які інвестиційні цілі. Політика розподілу чистого прибутку компанії ґрунтується на обраній нею загальної стратегії економічного розвитку.

Другим за значенням джерелом власних засобів є амортизаційні відрахування. Їхній розмір залежить від обсягу використовуваних компанією основних фондів і прийнятої політики їхньої амортизації (використання методу прямолінійної чи прискореної амортизації).

Інші з перерахованих власних джерел формування інвестиційних ресурсів у процесі розробки інвестиційної стратегії компанії не розглядаються, тому що їхнє формування є предметом тактичного чи оперативного планування.

Середпозикових джерел фінансування інвестицій головну роль звичайно грають довгострокові кредити банків. Однак у сучасних умовах це джерело практично не використовується в зв’язку з нестабільним станом економіки.

Емісія облігацій компаній (відповідно до законодавства України вона може бути здійснена в розмірі не більш 25% суми статутного фонду) також не одержала поки широкого поширення в зв’язку з нерозвиненістю фондового ринку і невисоких розмірів статутного фонду багатьох компаній (фірм). Це джерело залучення інвестиційних ресурсів доступний лише компаніям з високими розмірами статутного фонду.

Система кредитного забезпечення поставок обладнання для будівництва виробничого призначення, що діяла раніше, себе не виправдала, оскільки в народному господарстві систематично збільшувались запаси невстановленого обладнання, у тому числі імпортного. Подальше вдосконалення системи кредитування витрат на придбання обладнання вимагає пошуку нетрадиційних форм вирішення цієї проблеми. Одним з перспективних напрямків для України в перехідний період до ринку може стати лізинг.

Лізинг являє собою довгострокову оренду машин, обладнання, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру, тобто форму інвестування. Усі лізингові операції поділяються на два види: оперативний лізинг з неповною окупністю; фінансовий лізинг з повною окупністю.

До оперативного лізингу належать усі угоди, у яких витрати орендаря, пов’язані з придбанням майна, що здається в оренду. Окупаються частково протягом початкового строку оренди.

До складу оперативного лізингу включаються; рейтинг — короткострокова оренда майна від одного дня до одного року; хай ринг - середньострокова оренда - від одного року до трьох років.

Фінансовий лізинг передбачає виплату протягом строку оренди жорстко встановленої суми орендної плати, достатньої для повної амортизації машин та обладнання та спроможної забезпечити фіксований прибуток.

Фінансовий лізинг поділяється на:

1. лізинг з обслуговуванням;

2. ліверидж лізинг;

3. „ у пакеті”.

Виходячи з джерела придбання об’єкта лізингової домовленості, лізинг можна поділити на прямий та зворотній.

За методами фінансування існують:

1. терміновий лізинг;

2. поновлювальний.

Стосовно орендованого майна лізинг поділяється на:

1. чистий лізинг, коли додаткові видатки з обслуговування орендованого майна покладаються на орендаря;

2. повний лізинг, при якому орендар бере на себе всі видатки з технічного обслуговування зданого в оренду обладнання.

У лізингових операціях можуть брати участь дві або три юридичні особи. Лізингові стосунки виступають по суті як кредитні угоди. Орендар отримує у тимчасове користування вартість, втілену в машинах та обладнанні, на рівнях зворотності та платності. Активними учасниками лізингових стосунків виступають і комерційні банки. В Україні поки що не створено достатніх умов для розвитку довгострокової оренди машин та обладнання і, тим більше, для участі банків у орендних стосунках, тобто для здійснення ними лізингових операцій. Головна причина -- нестабільність економічної ситуації, високі темпи інфляції, що роблять невигідними лізингові операції для партнерів.

Роздільний лізинг - це ускладнений варіант фінансового лізингу. Який передбачає участь в угоді кількох компаній та фінансових установ. Роздільний лізинг використовується в тому випадку, якщо лізингодавець фінансує лише частину технічних засобів, а інша частина сплачується позиками інших учасників. Власником усього комплексу технічних засобів залишається лізингодавець, за яким зберігається право отримання податкових пільг по лізингу. Лізингодавець оформлює на користь заставодавця заставу на ці технічні засоби та представляє йому переважаюче право на одержання орендних платежів.

Необхідною умовою запровадження лізингових операцій в Україні є стабілізація грошової системи та фінансове - кредитної системи, подолання інфляції та зміцнення курсу гривні.

Інвестиційний селенг є однієї з нових форм залучення інвестиційних ресурсів, використовуваних поруч компаній України і Росії. Селенг являє собою специфічну форму зобов’язання, що складає в передачі власником (юридичними і фізичними особами) прав по користуванню і розпорядженню його майном за визначену плату. Як майно можуть виступати будинку, спорудження, устаткування, сировина і матеріали, кошти, цінні папери, а також продукти інтелектуальної і творчої праці. У закордонній практиці селенг перетворився в один з важливих інструментів фінансування інвестицій у різних сферах бізнесу.

Інші джерела позикових засобів у процесі розробки інвестиційної стратегії звичайно не розглядаються.

Середпритягнутих джерел фінансування інвестицій у першу чергу розглядається можливість залучення акціонерного капіталу. Це джерело може бути використаний компаніями і їх самостійними структурами (дочірніми фірмами), створюваними у формі акціонерних товариств. Багато компаній уже зараз широко використовують можливості залучення акціонерного капіталу до інвестиційної діяльності (для інвестиційних компаній і інвестиційних фондів аналогічною формою залучення капіталу є емісія інвестиційних сертифікатів).

Для підприємств інших організаційно-правових форм (крім акціонерних товариств) основною формою додаткового залучення капіталу є розширення статутного фонду за рахунок додаткових внесків (паїв) вітчизняних і закордонних інвесторів.

Таким чином, аналіз показує, що з усього різноманіття джерел формування інвестиційних ресурсів при розробці інвестиційної стратегії компанії (фірми) можуть бути враховані лише основні з них.

Визначення методів фінансування окремих інвестиційних програм (проектів) дозволяє розрахувати пропорції в структурі джерел інвестиційних ресурсів. При розробці стратегії формування інвестиційних ресурсів розглядаються звичайно п’ять основних методів фінансування окремих інвестиційних програм і проектів.

1. Повне самофінансування передбачає здійснення інвестування винятково за рахунок власних (чи внутрішніх джерел). Цей метод фінансування використовується в основному для реалізації невеликих реальних інвестиційних проектів, а також для фінансових інвестицій.

2. Акціонування як метод фінансування використовується звичайно для реалізації великомасштабних реальних інвестицій при галузевій чи регіональній диверсифікованості інвестиційної діяльності.

3. Кредитне фінансування застосовується, як правило, при інвестуванні в реальні об’єкти з високою нормою прибутковості інвестицій. Цей метод може бути використаний і для фінансових інвестицій за умови, що рівень прибутковості по них істотно перевищує ставку кредитного відсотка.

4. Лізинг і селенг використовуються при недоліку власних фінансових засобів для реального інвестування, а також при інвестиціях у реальні проекти з невеликим періодом чи експлуатації з високим ступенем змінюваності технології.

5. Змішане фінансування ґрунтується на різних комбінаціях перерахованих вище методів і може бути використане для усіх форм і видів інвестування.

У процесі оптимізації структури джерел формування інвестиційних ресурсів необхідно враховувати наступні основні особливості кожної з груп джерел фінансування.

Внутрішні (власні) джерела фінансування характеризуються наступними позитивними особливостями:

– простотою і швидкістю залучення;

– високою віддачею за критерієм норми прибутковості інвестиційного капіталу, тому що не вимагають сплати позичкового відсотка в будь-яких його формах;

– істотним зниженням ризику неплатоспроможності і банкрутства підприємства при їхньому використанні;

– повним збереженням керування в руках первісних засновників компанії (фірми).

Разом з тим, вони мають наступні недоліки:

– обмежений обсяг залучення, а отже і можливостей істотного розширення інвестиційної діяльності при сприятливій кон’юнктурі інвестиційного ринку;

– обмеженість зовнішнього контролю за ефективністю використання власних інвестиційних ресурсів, що при некваліфікованому керуванні ними може привести до важких фінансових наслідків для компанії (фірми).

Зовнішні (позикові і притягнуті) джерела фінансування характеризуються наступними позитивними особливостями:

- високим обсягом можливого їхнього залучення, значно перевищуючий обсяг власних інвестиційних ресурсів;

- більш високим зовнішнім контролем за ефективністю інвестиційної діяльності і реалізацією внутрішніх резервів її підвищення.

Разом з тим, вони мають наступні недоліки:

– складність залучення й оформлення;

– більш тривалий період залучення;

– необхідність надання відповідних гарантій (на платній основі) чи застави майна;

– підвищення ризику банкрутства в зв’язку з несвоєчасним погашенням отриманих позичок;

– утрата частини прибутки від інвестиційної діяльності в зв’язку з необхідністю сплати позичкового відсотка;

– часткова втрата керування діяльністю компанії (при акціонуванні).

Головними критеріями оптимізації співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування інвестиційної діяльності виступають:

1. необхідність забезпечення високої фінансової стійкості компанії (фірми);

2. максимізація суми прибутку від інвестиційної діяльності, що залишається в розпорядженні первісних засновників компанії (фірми), при різних співвідношеннях внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування цієї діяльності.

Джерелами фінансування за рахунок випуску акціонерних цінних паперів є привілейовані і звичайні акції. Їхній вибір залежить від сформованих обставин у кожнім конкретному випадку.

Привілейована акція — це своєрідний цінний папір. У випадку ліквідації і при розподілі прибутку привілейована акція йде після боргового зобов’язання, але перед звичайною акцією. Оптимальним часом для випуску привілейованих акцій є час, коли інвестиційний проект має надмірні боргові зобов’язання і коли випуск звичайних акцій може спровокувати скупку акцій проекту з метою одержання контрольного пакета, тобто встановлення контролю над інвестиційним проектом. Випуск привілейованих акцій — більш дорогий спосіб збільшення капіталу, чим випуск облігацій, тому що виплата дивідендів не підлягає оподатковуванню.

Привілейована акція може бути кумулятивної чи некумулятивний. Більшість привілейованих акцій є кумулятивними; дивіденди обмежені визначеною ставкою, розрахованої на основі загальної номінальної вартості акцій, що знаходяться в звертанні.

Приклад. За станом на 31 грудня 2002 року „Метрополь Компани” має в звертанні 6000 кумулятивних привілейованих акцій номінальною вартістю 15 $ і ставкою 14 $. Дивіденди не виплачувалися в 2000 і 2001 р. Припускаючи, що компанія отримала прибуток у 2002 р., сума підлягаючих розподілу дивідендів складає:

Вартість акцій по номіналі = 6000 акцій х 15 $ = 90000 $.

Невиплачені дивіденди (90000 $ х 14% х 2 роки) = 25200 $.

Дивіденди поточного року = 90000 $ х 14% = 12600 $.

Разом дивіденди 12600 $ + 25200 $ = 37800 $.

Якщо сума дивідендів перевищує суму, звичайно виплачувану власникам привілейованих акцій і власникам звичайних акцій, вони будуть брати участь у розподілі надлишку дивідендів — привілейована акція з часткою участі.

Існує кілька форм випуску привілейованих акцій. Привілейована акція з обмеженим терміном звертання має передбачений термін чи погашення може бути викуплена по розсуду її власника. Безстрокова привілейована акція автоматично конвертується в звичайну акцію до визначеного терміну. Мається також привілейована з «процентною ставкою, що плаває,» дивіденду, що підтримує номінальну вартість привілейованої акції, змінюючи ставку дивіденду.

Вартість привілейованої акції звичайно зв’язана зі зміною процентної ставки і, як правило, знижується, коли процентна ставка невисока. Випуск привілейованих акцій має наступні переваги:

- дивіденди по привілейованих акціях необов’язково повинні виплачуватися (що важливо в період фінансового спаду). Відсотки по боргових зобов’язаннях повинні виплачуватися.

- власники привілейованих акцій не можуть підштовхнути
інвестиційний проект до банкрутства;

- власники привілейованих акцій не беруть участь у зваді­ розподілі дуже високих прибутків, тому що дійсними власниками інвестиційних проектів є власники звичайних акцій;

- зростаючий інвестиційний проект може принести великий доход своїм первісним власникам, випускаючи привілейовані акції, що мають фіксовану дивідендну ставку;

- випуск привілейованих акцій не зменшує частку участі у власності власників інвестиційних рішень, їхньої участі в розподілі прибутку і права голосу по акціях, не потрібно фонд погашення;

- поліпшується коефіцієнт співвідношення боргових зобов’язань і акціонерного капіталу.

Випуск привілейованих акцій має окремі недоліки:

- привілейована акція повинна передбачати більший доход, у порівнянні з облігацією, тому що вона несе в собі більший ризик (привілейована акція йде після боргових зобов’язань при ліквідації компанії);

- дивіденди по привілейованих акціях не підлягають оподатковуванню;

- привілейовані акції мають більш високу вартість випуску в порівнянні а облігаціях.

Звичайні акції — залишкова акціонерна власність. Вони не зв’язані з фінансовими платежами, з фіксованими термінами виплат, термінами чи погашення вимогами фондів погашення заборгованості. Власники звичайних акцій мають право голосу, однак випливають після власників привілейованих акцій в одержанні дивідендів і при ліквідації інвестиційного проекту.

Якщо для подальшого розвитку інвестиційних рішень обов’язкові значні боргові зобов’язання, було б доцільно відмовитися від фінансування за рахунок випуску акцій, щоб зменшити загальний фінансовий ризик.

Фінансування за рахунок звичайних акцій має наступні переваги:

- компанії не приходитися здійснювати фінансові виплати з фіксованими термінами сплати, такі як відсотки і дивіденди;

- немає ніяких термінів чи погашення необхідності мати викупний фонд

випуск звичайних акцій поліпшує рейтинг кредитоспроможності проекту в порівнянні з випуском облігацій. Наприклад, поліпшує коефіцієнт відносини: Боргові зобов’язання / Акціонерний капітал.

 

В даний час вітчизняне підприємство переважно може використовувати наступні джерела довгострокового фінансування:

– вітчизняні банки;

– іноземні банки;

– портфельні інвестори — приватні фонди;

– портфельні інвестори — фонди “допомоги”;

– стратегічні інвестори.

У якості інших, менш розповсюджених джерел довгострокового фінансування можна розглянути:

– публічні емісії акцій;

– облігації;

– конвертовані облігації;

– лізинг.

Проаналізуємо особливості кожного з джерел.

Вітчизняні банки знають місцеву обстановку краще, ніж будь-яке інше джерело довгострокового фінансування, вони говорять мовою менеджерів підприємства, знають культуру, розуміють історичне і нинішнє положення українських підприємств, розуміють вітчизняну фінансову звітність і систему бухгалтерського обліку, можуть запропонувати консультації по зниженню витрат фінансування, ґрунтуючись на своєму досвіді.

З іншого боку, вітчизняні банки надзвичайно негативно відносяться до ризику і будуть, швидше за все, вимагати істотного забезпечення. Вітчизняна банківська сфера в даний час перебуває в стані становлення, і багато банків знаходяться в нестабільному положенні.

Більшість іноземних банків дуже розбірливі у виборі підприємств, яким вони можуть дати кредит, і воліють кредитувати виробничі, комунальні і телекомунікаційні підприємства, а також експортні галузі. Деякі вітчизняні підприємства вже одержали фінансування від іноземних банків через свої філії, зареєстровані за кордоном, але це важко організувати, а вимоги законодавства, що регулює валютне звертання, дуже строгі.

Присутність іноземних банків, що збільшилася, у країні зробило більш ймовірним одержання фінансування з цього джерела. Найкращим варіантом у даному випадку є філії банків, що мають ліцензію на ведення банківських операцій.

Фінансування за рахунок позикових засобів, одержуване від іноземних банків, можливо на більш тривалий період і по більш низькій вартості, чим від українських банків. Крім того, іноземні банки мають доступ до більш великих сум капіталу.

Портфельні інвестори включають інвестиційні фонди (як приватні фонди, так і фонди “допомоги”), фонди венчурного капіталу, пенсійні фонди, страхові фонди, і т.д. Вони прагнуть знайти сполучення доходів від виплати дивідендів і від підвищення вартості основних засобів (підвищення вартості акцій). Вони не бідують і звичайно не прагнуть до одержання контрольного пакета акцій. Але портфельні інвестори, як правило, хочуть мати своє право голосу у відношенні того, як керувати підприємством, а саме: голосування на зборах акціонерів, представництво в раді директорів.

Строгі правила Комісії з цінних паперів США не дозволяють американським фондам інвестувати в більшість вітчизняних підприємств. Менш строгі, але аналогічні правила європейських фондів (як зовнішні правила, так і внутрішні вимоги фонду) також утрудняють інвестування в країну.

Недостача капіталу приводить багато вітчизняних фондів до пошуку короткострокового торгового прибутку на термін до 6 місяців і інвестуванню тільки в ліквідні цінні папери. Задача ж американських і європейських портфельних інвесторів полягає в тому, щоб знайти середньо- і довгострокові доходи, зв’язані з ростом ринкової вартості. Тому вони інвестують на термін 5 років і більш, до того ж інвестиції здійснюються в цінні папери з різним ступенем ліквідності.

Розмір і галузева приналежність підприємства є істотним чинником. Портфельні інвестори, що прагнуть дістати торговий прибуток, мають тенденцію інвестувати в акції великих підприємств. Великі іноземні інвестиційні фонди звичайно інвестують у великі підприємства, але більшість іноземних інвестиційних фондів в Україні середнього розміру і зацікавлені в акціях підприємств середньої величини. Останні тенденції інвестиційної активності в Україні свідчать про те, що портфельні інвестори усі в більшому ступені націлені на окремі галузі.

Фонди „допомоги” — це інвестиційні інститути, підтримувані іноземними урядами. Звичайно вони мають справу з невеликими інвестиціями в розмірі від $50,000 до $3 млн., тобто займаються інвестуванням тільки в малі і середні підприємства. Фонди допомоги також є гарним джерелом фінансування дочірнього підприємства (особливо, якщо цей новий напрямок діяльності). Вони вітають неопосередковані заявки на фінансування. їхні двері завжди відкриті, принаймні, для запиту.

Зі світової практики відомо, що фонди допомоги мають більше бажання здійснювати інвестиції в часи політичної й економічної нестабільності. У зв’язку з тим, що вони підтримуються іноземними урядами, на процес прийняття ними рішень впливають багато політичних факторів, що важко пророчити і неможливо контролювати.

Стратегічними інвесторами можуть бути:

– компанії в тієї ж самій чи зв’язаній з нею галуззю промисловості, що прагнуть розширити існуючі напрямки своєї діяльності;

– компанії, що працюють в іншій галузі промисловості, що прагнуть краще використовувати свої активи;

– фінансово-промислові групи (ФПГ), що прагнуть розвивати стратегічні зв’язки.

Стратегічні інвестори в більшості випадків оцінять вартість акцій підприємства вище, ніж портфельний інвестор. Стратегічні інвестори прагнуть до довгострокового співробітництва і значних повноважень при прийнятті стратегічних і оперативних рішень (часто контрольний пакет акцій, як мінімум - місце в раді директорів) і можуть зажадати вживання непопулярних заходів, зв’язаних з реорганізацією, зміною стратегії.

Стратегічні інвестори часто хочуть створити канали збуту на ринках України і шукають міцну частку чи ринку конкретні права на частку ринку. Крім того, вони розраховують організувати виробництво з низькою собівартістю, знайти джерела високо кваліфікованої і щодо недорогої робочої сили. Іноді стратегічний інвестор може знайти нову технологію, а також одержати ефект від взаємодії зі своєю діяльністю в інших країнах, зокрема, можливість продажу продукції в Україні (якщо це постачальник) чи готове джерело сировини і матеріалів (якщо це покупець).

Вітчизняні підприємства середнього розміру представляють найкращий напрямок інвестиційної діяльності для стратегічних інвесторів, особливо, якщо сума інвестицій забезпечує одержання права голосу при прийнятті основних оперативних рішень.

Вітчизняні підприємства прагнуть до одержання інвестиції від стратегічного інвестора, тому що при цьому вони розраховують одержати від нього:

– нову технологію, унікальне устаткування;

– знання ринку і галузі;

– доступ до каналів збуту на іноземних ринках;

– розширення асортименту продукції;

– визнання ринком торгової марки інвестора, своєї репутації;

– потенційну економію за рахунок росту масштабів виробництва (ефект масштабу) при постачанні, виробництві і збуті;

– синергізм (ефект виробничого взаємного доповнення);

– постачання (якщо інвестор є постачальником) чи готовий ринок (якщо інвестор є покупцем):

– навчання і доступ до досвідчених професіоналів;

– наступне фінансування.

Найбільш прийнятною формою вкладення засобів для стратегічного інвестора є створення спільного підприємства. У цьому випадку інвестора залучають чітка визначеність, окрема юридична особа, відсутність зобов’язань у соціальній сфері, можливі податкові пільги. Така форма організації дає інвестору можливість почати з малого і краще довідатися окреме підприємство, перш ніж інвестувати в основне підприємство, можливість здійснювати контроль і призначати нове керівництво.

У свою чергу, українське підприємство теж витягає масу вигод зі створення спільного підприємства, тому що воно може засвоїти зразки західних методів керування, що можуть бути перенесені на основне підприємство, а також дати західному партнеру те, що він хоче (управлінський контроль, контрольний пакет акцій), не уступаючи контролю над основним підприємством.

Звернемося тепер до менш розповсюдженого в даний час джерелам довгострокового фінансування — публічної емісії акцій і облігацій.

Принципово українське підприємство може розглядати питання про публічну емісію акцій або на українському ринку, або на іноземному ринку. Це дозволяє йому комбінувати одержання засобів з різних джерел, приводить до диверсифікованості складу акціонерів, притім, що жоден інвестор не має контрольного пакета акцій, збільшує ліквідність продаваних акцій і служить відмінною рекламою для підприємства в випадку успіху.

 

 

Розділ 2 АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Загальна характеристика підприємства

Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація

Основним законодавчим актом, що визначає правовий статус підприємств, є ГК України. Саме у гл. 7 цього акта містяться поняття, види та організаційні форми підприємств, загальні положення щодо діяльності та управління підприємством, склад його майна та інші відомості. Особливості правового статусу підприємств різних видів встановлені главами 8—11 ГК України.

Крім того, правовий статус окремих видів підприємств додатково визначається спеціальними нормативними актами. Наприклад, поняття і класифікація господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов'язки їх учасників та засновників, окрім ЦК і ГК України, містяться в Законі України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства"; специфіку діяльності колективного сільськогосподарського підприємства визначено в Законі України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХП "Про колективне сільськогосподарське підприємство", кооперативів — в Законі України від 10 липня 2003 р. № 1087-ГУ "Про кооперацію" тощо. Вони розглядатимуться нами окремо у відповідних підпунктах цієї теми.

ЦК, на відміну від ГК України, не містить поняття "підприємство", оперуючи поняттям "товариство", про що вже йшлося у попередній темі.

Поняття підприємства