Джерела фінансування інвестицій на підприємстві. 2 страница

Згідно зі ст. 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Характеристика підприємства

1. Підприємство є самостійним суб'єктом права. Самостійність підприємства, як і будь-якого іншого суб'єкта підприємницької діяльності, означає його комерційну свободу, зміст якої розкривається в ст. ст. 43—44 ГК України.

Згідно з ч. 2 ст. 67 ГК України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Вони мають право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом. Також підприємства самостійно здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ст. 68 ГК України).

2. Підприємство є суб'єктом господарювання, тобто, за змістом ч. 1 ст. 55 ГК України — учасником господарських відносин, який здійснює господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Однією з найважливіших ознак підприємства є самостійність відповідальності за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном (частини 1, 2 ст. 96 ЦК України; ч. 2 ст. 219 ГК України). Учасник (засновник) підприємства не відповідає за зобов'язаннями підприємства, а підприємство не відповідає за зобов'язаннями його учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами (наприклад, щодо товариств з додатковою відповідальністю, а також повних та командитних товариств) та законом (наприклад, щодо казенних підприємств — ст. 77 ГК України).

3. Підприємство створюється компетентним органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами. ГК України підкреслює, що, зважаючи на існування в Україні трьох форм власності — державної, комунальної й приватної, підприємства створюються відповідними органами, особами, уповноваженими управляти такою власністю. Цим обумовлюється і наступна класифікація підприємств, про що йдеться далі.

4. Метою створення підприємства є задоволення суспільних та особистих потреб.

У вузькому розумінні метою створення кожного підприємства є задоволення особистих потреб його засновників та найманих ними працівників. Це стає можливим у разі досягнення прибутковості в роботі, що, в свою чергу, обумовлюється урахуванням попиту та пропозиції — однієї із засад успішного розвитку економіки. Розмір прибутку залежить і від інших факторів, а саме від кваліфікації працюючих, організаційних здібностей керівників підприємства, технічного оснащення виробництва, збуту продукції, умов праці та інших. Проте крім особистих потреб громадян у достатньому рівні заробітної плати, існують і суспільні потреби (соціальні, з отримання освіти, лікування, у наукових розробках у всіх сферах буття, якісній роботі органів влади, в тому числі правоохоронних структур), без задоволення яких не може нормально функціонувати підприємство будь-якої форми власності. Ці потреби задовольняються за рахунок оподаткування прибутку підприємства. Слід зауважити, що оподаткування, яке істотно зменшує можливості задоволення особистих потреб, призводить і до зниження мотивації праці, тобто у підсумку негативно відбиватиметься і на можливостях реалізувати суспільні інтереси.

Таким чином, у більш широкому розумінні основною метою створення підприємства є задоволення і особистих і суспільних потреб. 5. Мета, для якої створюється підприємство, досягається шляхом здійснення ним систематичної господарської діяльності, а саме — виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Це означає, що задоволення особистих та суспільних потреб вимагає стабільного розвитку економіки. Такий розвиток досягається через прибутковість та безперебійність у роботі сфери виробництва, торговельних підприємств, які доводять результати виробництва до споживачів, якісне зберігання продукції, дослідження нових технологій, впровадження яких у практику дасть змогу отримати нові види товарів і послуг.

6. Згідно з ч. З ст. 62 ГК України підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Для окремих видів підприємств спеціальним законодавством встановлені винятки з цього загального правила (наприклад, за ст. 4 Закону України "Про господарські товариства" (ст. ст. 120, 134 ЦК України) повне і командитне товариства, незважаючи на те, що вони є видами підприємств, діють на підставі засновницького договору, а не статуту).

Частина 5 ст. 57 ГК України встановлює правило про те, що статут затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону. В ньому, зокрема, повинні міститися відомості про мету і предмет діяльності підприємства, які, в свою чергу, є основою його спеціальної цивільної правоздатності. 7. Згідно з ч. 7 ст. 67 ГК України підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Відповідно до визначення юридичної особи, що міститься у ст. 80 ЦК України, нею вважається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 5 ст. 62 ГК України). Це означає, що до складу підприємства не можуть входити інші підприємства, що, в свою чергу, є характерним для об'єднань підприємств. Означене не стосується випадків, коли одне підприємство виступає засновником іншого. Засновник вносить частку свого майна або немайнових активів, не входячи при цьому до підприємства, що створюється.

Від знаходження у складі підприємства слід також відрізняти знаходження у його статутному фонді корпоративних прав на інші підприємства. Наприклад, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2001 р. № 354 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Украгролізинг" до статутного фонду Компанії повинні бути передані 100% акцій відповідних підприємств, які для цього первісно перетворюються на відкриті акціонерні товариства. Фактично НАК є холдинговою компанією, а підприємства, акції яких передані до її статутного фонду — дочірніми (ст. 126 ГК України).

Положення ГК України щодо того, що підприємство "має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом" слід розуміти як зобов'язання підприємства мати ці атрибути. Таким чином, підприємство, на відміну від фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, зобов'язане мати печатку, відкрити рахунок (рахунки) в установах банків, подавати звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал (баланс).

8. Згідно з ч. 2 ст. 62 ГК України підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Оскільки предметом розгляду нашої книги є підприємницька діяльність, ми в подальшому будемо докладніше розглядати саме особливості комерційних підприємств, метою діяльності яких є отримання прибутку.

Найбільш загальне визначення прибутку міститься в п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати", затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87, за яким прибутком визнається сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. Більш повно визначено прибуток у ст. З Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), за якою прибуток визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань. 9. Згідно зі ст. 65 ГК України управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за. погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог законодавства.

10. Згідно з ч. 4 ст. 64 ГК України підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством, можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Згідно зі ст. 95 ЦК України (див. також п. 3.6.1—3.6.2 Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97) філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом, у свою чергу, є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Отже, відмінність представництва від філії полягає в тому, що представництво виконує лише представницькі функції і захист інтересів юридичної особи, натомість філія може здійснювати як всі, так і окремі функції юридичної особи, у тому числі представництво і захист її інтересів.

Незважаючи на вказані відмінності, Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" фактично ототожнює філії і представництва (нерезидентів). Пункт 1.17 ст. 1 цього Закону під постійним представництвом нерезидента в Україні розуміє "постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України. До постійних представництв, зокрема, відносяться: місце управління, філіал, офіс, завод, фабрика, майстерня, шахта, нафтова чи газова свердловина, кар'єр або інше місце розвідки чи видобутку корисних копалин".

Класифікація підприємств

Види та організаційні форми підприємств наводяться у ст. 63 ГК України, відповідно до якої залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Абзац 7 ч. 1 ст. 63 ГК України містить положення, згідно з яким в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. До таких, наприклад, за ч. 2 ст. 63 ГК України належать підприємство з іноземними інвестиціями (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як 10%), а також іноземне підприємство (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%).

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства:

— унітарні. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

— корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Усі названі вище види підприємств докладно розглянуті у наступних підпунктах цієї теми.

Крім того, згідно з ч. 7 ст. 63 ГК України підприємства, залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік, можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Проте на сьогодні термінологія останньої класифікації, зокрема, термін "мале підприємство" фактично не вживається і замінений на інший термін — "суб'єкт малого підприємництва".

Критерії віднесення підприємців до суб'єктів малого підприємництва ГК України збігаються із наведеними у спеціальному нормативному акті — Законі України від 19 жовтня 2000 р. № 2063-Ш "Про державну підтримку малого підприємництва". Щоправда, зазначений Закон не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, ломбарди, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, суб'єктів підприємницької діяльності, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу, здійснюють обмін іноземної валюти, які є виробниками та імпортерами підакцизних товарів, а також суб'єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частка вкладів, що належить юридичним особам — засновникам та учасникам цих суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищує 25%.

Віднесення підприємств до суб'єктів малого підприємництва означає, зокрема, можливість перейти на спрощену систему оподаткування в порядку, передбаченому Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99). Проте цим нормативно-правовим актом передбачені інші критерії віднесення підприємств до суб'єктів малого підприємництва. Стаття 1 Указу зазначає, що спрощена система оподаткування може застосовуватися, зокрема, до юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб; проте обсяг виручки таких юридичних осіб від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинен перевищувати 1 млн гривень (а не 500 тис. євро, як це встановлено ГК України та Законом України "Про державну підтримку малого підприємництва"). Вважаємо, що оскільки ст. 5 Закону передбачено запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності, перевага при віднесенні цих осіб до суб'єктів малого підприємництва повинна віддаватися саме положенням ГК України та Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" як нормативних актів вищої юридичної сили.

Частина 8 ст. 63 ГК України опосередковано передбачає право підприємства створювати дочірні підприємства. Пункт 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 19 "Об'єднання підприємств", затв. наказом Міністерства фінансів України від 7 липня 1999 р. № 163, визначає дочірнє підприємство як підприємство, яке перебуває під контролем материнського підприємства. В такому разі материнське (контролююче) і дочірнє підприємство виступають як асоційовані підприємства, відносини між якими обумовлені економічною та/або організаційною залежністю у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.

Стаття 126 ГК України передбачає, що залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Дочірні підприємства в літературі поділяються на унітарні, тобто такі, що створюються одним материнським підприємством-засновником, та корпоративні, тобто такі, що створюються двома або більше засновниками (зазвичай у формі господарського товариства).

2.2 Аналіз інвестиційної діяльності

2.2.1. Особливості реального інвестування

Основу інвестиційної діяльності підприємства складає реальне інвестування. На більшості підприємств це інвестування є в сучасних умовах єдиним напрямком інвестиційної діяльності. Це визначає високу роль керування реальними інвестиціями в системі інвестиційної діяльності підприємства.

Здійснення реальних інвестицій характеризується поруч особливостей, основними з який є:

1. Реальне інвестування є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства. Основна мета цього розвитку забезпечується здійсненням високоефективних реальних інвестиційних проектів, а сам процес стратегічного розвитку підприємства являє собою не що інше, як сукупність реалізованих у часі цих інвестиційних проектів. Саме ця форма інвестування дозволяє підприємству успішно проникати на нові товарні і регіональні ринки, забезпечувати постійне зростання своєї ринкової вартості.

2. Реальне інвестування знаходиться в тісному взаємозв’язку з операційною діяльністю підприємства. Задачі збільшення обсягу виробництва і реалізації продукції, розширення асортименту вироблених виробів і підвищення їхньої якості, зниження поточних операційних витрат зважуються, як правило, у результаті реального інвестування. У свою чергу, від реалізованих підприємством реальних інвестиційних проектів багато в чому залежать параметри майбутнього операційного процесу, потенціал зростання обсягів його операційної діяльності.

3. Реальні інвестиції забезпечують, як правило, більш високий рівень рентабельності в порівнянні з фінансовими інвестиціями. Ця здатність генерувати велику норму прибутку є одним зі спонукальних мотивів до підприємницької діяльності в реальному секторі економіки.

4. Реалізовані реальні інвестиції забезпечують підприємству стійкий чистий грошовий потік. Цей чистий грошовий потік формується за рахунок амортизаційних відрахувань від основних засобів і нематеріальних активів навіть у ті періоди, коли експлуатація реалізованих інвестиційних проектів не приносить підприємству прибуток.

5. Реальні інвестиції піддаються високому рівню ризику морального старіння. Цей ризик супроводжує інвестиційну діяльність як на стадії реалізації реальних інвестиційних проектів, так і на стадії постінвестиційній їхньої експлуатації. Стрімкий технологічний прогрес сформував тенденцію до збільшення рівня цього ризику в процесі реального інвестування.

6. Реальні інвестиції мають високий ступінь протінфляційного захисту. Досвід показує, що в умовах інфляційної економіки темпи росту цін на багато об’єктів реального інвестування не тільки відповідають, але в багатьох випадках навіть обганяють темпи росту інфляції, реалізуючи ажіотажний інфляційний попит підприємців на матеріалізовані об’єкти підприємницької діяльності.

7. Реальні інвестиції є найменш ліквідними. Це зв’язано з вузькоцільової спрямованістю більшості форм цих інвестицій, що практично не мають у незавершеному виді альтернативного господарського застосування. У зв’язку з цим компенсувати у фінансовому відношенні невірні управлінські рішення, зв’язані з початком здійснення реальних інвестицій, украй складно.

Реальні інвестиції здійснюються підприємствами в різноманітних формах.

1. Придбання цілісних майнових комплексів. Воно являє собою інвестиційну операцію великих підприємств, що забезпечує галузеву, товарну чи регіональну диверсифікованість їхньої діяльності. Ця форма реальних інвестицій забезпечує звичайно „эффект синергізма”, що полягає в зростанні сукупної вартості активів обох підприємств (у порівнянні з їхньою балансовою вартістю) за рахунок можливостей більш ефективного використання їх загального фінансового потенціалу, взаємодоповнення технологій і номенклатури продукції, що випускається, можливостей зниження рівня операційних витрат, спільного використання збутової мережі на різних регіональних ринках і інших аналогічних факторах.

2. Нове будівництво. Воно являє собою інвестиційну операцію, зв’язану з будівництвом нового об’єкта з закінченим технологічним циклом по індивідуально розробленому чи типовому проекті на територіях, що спеціально відводяться. До нового будівництва підприємство прибігає при кардинальному збільшенні обсягів своєї операційної діяльності в майбутньому періоді, її галузевої, товарної чи регіональної диверсифікованості (створенні філій, дочірніх підприємств і т.п.).

3. Перепрофілювання. Воно являє собою інвестиційну операцій, що забезпечує повну зміну технології виробничого процесу для випуску нової продукції.

4. Реконструкція. Вона являє собою інвестиційну операцію, зв’язану з істотним перетворенням усього виробничого процесу на основі сучасних науково-технічних досягнень. Її здійснюють відповідно до комплексного плану реконструкції підприємства з метою радикального збільшення його виробничого потенціалу, істотного підвищення якості продукції, що випускається та ін. У процесі реконструкції може здійснюватися розширення окремих виробничих будинків і приміщень (якщо нове технологічне обладнання не може бути розміщене в діючих приміщеннях); будівництво нових будинків і споруджень того ж призначення замість ліквідованих на території діючого підприємства, подальша експлуатація яких по технологічних чи економічних причинах визнана недоцільної.

5. Модернізація. Вона являє собою інвестиційну операцію, зв’язану з удосконалюванням і приведенням активної частини виробничих основних засобів у стан, що відповідає сучасному рівню здійснення технологічних процесів, шляхом конструктивних змін основного парку машин, механізмів і устаткування, використовуваних підприємством у процесі операційної діяльності.

6. Відновлення окремих видів устаткування. Воно являє собою інвестиційну операцію, зв’язану з заміною (у зв’язку з фізичним зносом) чи доповненням (у зв’язку з ростом обсягів чи діяльності необхідністю підвищення продуктивності праці) наявного парку устаткування окремими новими їхніми видами, що не змінюють загальної схеми здійснення технологічного процесу. Відновлення окремих видів устаткування характеризує в основному процес простого відтворення активної частини виробничих основних засобів.

7. Інноваційне інвестування в нематеріальні активи. Воно являє собою інвестиційну операцію, спрямовану на використання в операційному й іншому видах діяльності підприємства нових наукових і технологічних знань з метою досягнення комерційного успіху. Інноваційні інвестиції в нематеріальні активи здійснюються в двох основних формах: а) шляхом придбання готової науково-технічної продукції й інших прав (придбання патентів на наукові відкриття, винаходи, промислові зразки і товарні знаки; придбання ноу-хау; придбання ліцензій на франчайзінг і т.п.); 6) шляхом розробки нової науково-технічної продукції (як у рамках самого підприємства, так і по його замовленню відповідними інжиніринговими фірмами). Здійснення інноваційного інвестування в нематеріальні активи дозволяє істотно підвищити технологічний потенціал підприємства у всіх сферах його господарської діяльності.

8. Інвестування приросту запасів матеріальних оборотних активів. Воно являє собою інвестиційну операцію, спрямовану на розширення обсягу використовуваних операційних оборотних активів підприємства, що забезпечує тим самим необхідну пропорційність (збалансованість) у розвитку позаоборотних і оборотних операційних активів у результаті здійснення інвестиційної діяльності. Необхідність цієї форми інвестування зв’язана з тим, що розширення виробничого потенціалу, забезпечуване раніше розглянутими формами реального інвестування, визначає можливість випуску додаткового обсягу продукції. Однак ця можливість може бути реалізована тільки при відповідному розширенні обсягу використання матеріальних оборотних активів окремих видів (запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, малоцінних і швидкозношувальних предметів і т.п.).

Усі перераховані форми реального інвестування можуть бути зведені до трьох основних його напрямків: капітальному чи інвестуванню капітальним вкладенням (перші шість форм); інноваційному інвестуванню (сьома форма) і інвестуванню приросту оборотних активів (восьма форма).

Вибір конкретних форм реального інвестування підприємства визначається задачами галузевої, товарної і регіональної диверсифікованості його діяльності (спрямованими на розширення об’єму операційного доходу), можливостями впровадження нових ресурсо- и працьоощадних технологій (спрямованими на зниження рівня операційних витрат), а також потенціалом формування інвестиційних ресурсів (капіталу в грошовій і іншій формах, приваблюваного для здійснення вкладень в об’єкти реального інвестування).

2.2.2 Формування політики управління реальними інвестиціями

Специфічний характер реального інвестування і його форм визначають визначені особливості його здійснення на підприємстві. При високій інвестиційній активності підприємства з метою підвищення ефективності керування реальними інвестиціями розробляється спеціальна політика такого керування.

Політика керування реальними інвестиціями являє собою частину загальної інвестиційної стратегії підприємства, що забезпечує підготовку, оцінку і реалізацію найбільш ефективних реальних інвестиційних проектів.

Процес формування політики керування реальними інвестиціями підприємства здійснюється в розрізі наступних основних етапів.

1. Аналіз стану реального інвестування в попередньому періоді. У процесі цього аналізу оцінюється рівень інвестиційної активності підприємства в попередньому періоді і ступінь завершеності початих раніше реальних інвестиційних проектів і програм.

На першій стадії аналізу вивчається динаміка загального об’єму інвестування капіталу в приріст реальних активів, питома вага реального інвестування в загальному обсязі інвестицій підприємства в передплановому періоді.

На другій стадії аналізу розглядається ступінь реалізації окремих інвестиційних проектів і програм, рівень освоєння інвестиційних ресурсів, передбачених на ці мети, у розрізі об’єктів реального інвестування.

На третій стадії аналізу визначається рівень завершеності початих раніше реальних інвестиційних проектів і програм, уточнюється необхідний обсяг інвестиційних ресурсів для повного їхнього завершення.

2. Визначення загального обсягу реального інвестування в майбутньому періоді. Основою визначення цього показника є планований обсяг приросту основних засобів підприємства в розрізі окремих їхніх видів, а також нематеріальних і оборотних активів приріст обсягів, що забезпечує, його виробничо-комерційної діяльності. Обсяг цього приросту уточнюється з урахуванням динаміки обсягу раніше незакінченого капітального будівництва (незавершених капітальних вкладень).