Початок радянсько-німецької війни

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.

22 червня 1941 р. о 4-й год.ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3: 1, танках — 4,9: 1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну. Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. На відчайдушний опір воно наразилося на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубна, де з 23 по 29 червня велися перші на Східному фронті танкові бої. Значний героїзм виявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, нацисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без жодних ускладнень проривали радянську оборону.

У зв´язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли гвинтівкою у перших боях нерідко був озброєний лише один з трьох, а то й з п´яти червоноармійців. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали боєприпаси, яких було замало навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. бійців та командирів Південно-Західного фронту, а наприкінці травня 1942 р. під Харковом у німецький полон потрапили 240 тис. осіб.

У липні 1942 р. вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими дорівнювали бл. 5 млн. осіб, тоді як втрати німців — трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося тільки 8 %.

Значною мірою причини перших поразок Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виокремимо два. Передусім це репресії в армії: упродовж 1937—1939 рр. за Наркоматом оборони було репресовано 3,5—4 млн. осіб, у т. ч. З із 5 маршалів, 1800 генералів, 47 тис. офіцерів. У результаті на поч. 1941 р. ляше 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище, звичайно, не міг не звернути уваги А. Гітлер.

Другим фактором, який став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась незбагненна самовпевненість Й. Сталіна, що його союзник А. Гітлер у 1941 р, на Радянський Союз не нападе. Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. До того ж конкретні дані про їх підготовку до війни радянська розвідка отримувала з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. про дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня.