Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави.
Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість.
Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова.
Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу.
Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці.
Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому залишалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів. Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації.
У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув'язнення. "Пацифікація" (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки. Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині в 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою.
УВО.УНДО.ОУН
УВО відрізнялися від інших українських громадсько-політичних формацій, котрі діяли за кордоном і на західноукраїнських землях, насамперед нелегальними методами роботи і схильністю до терору. Однак з часом стало зрозумілим, що УВО як замкнута військова організація, зорієнтована переважно на диверсійно-розвідувальну діяльність, нездатна домогтися політичного впливу на українське населення Східної Галичини і Західної Волині. "УВО, - говорять автори книги "Чому потрібна була чистка в ОУН" (1941), - обмежувались тільки до збройних виступів проти окупанта та до терористичної діяльності. Брак ширших перспектив не дозволив УВО опанувати цілості революційно-визвольних змагань українського народу у всіх площинах і на всіх теренах".102
З огляду на зазначене варто, мабуть, відмітити, що засновники УВО з початків її існування розуміли, за словами З. Книша, гостру необхідність "ідеологічної підбудови для своєї чисто військової та технічно-революційної діяльності", потребу "знайти спосіб доступу до широкої громадянської опінії і підготовляти її в дусі своєї незалежницької революційної політики".103 До цього спонукало й усвідомлення того факту, що визвольна боротьба не може обмежуватися якимись одними формами: легальними або нелегальними, мирними чи немирними.
Тому в 1922 р. з ініціативи і за матеріальної підтримки УВО у Львові поновлюється видання місячника "Літературно-науковий вісник", редактором якого став Д. Донцов, а членом редколегії Є. Коновалець. У наступному році УВО зініціювала створення Української партії національної роботи (УПНР) з пресовим органом "Заграва", який міг стати "рупором ідей УВО". Редактором цього часопису знову таки був Д. Донцов. У резолюції з'їзду ініціаторів УПНР зазначалося: "Партія вважає за головне своє завдання стреміти до порозуміння з спорідненими організаціями інших займанщин - та привернення стану речей, який проголосив на українських землях Акт 22 січня 1919 р., висуваючи в своїй акції політичного і соціального визволення нації клич: "Україна для українців!". Визнаючи легальні можливості своєї праці, УПНР разом з тим заявляла, що це робиться "не для пристосування до існуючого ладу, лише для політичного освідомлення й зорганізування і збільшення їхньої активності".
Але вже 1924 р. УПНР розвалилася, більшість її діячів перейшла до УНДО. Це, як здається, наклало відбиток на подальші стосунки керівників УВО (а потім й ОУН) з Д. Донцовим, який звинувачував їх у припиненні діяльності УПНР і "Заграви". То ж невипадково у листі від 18 липня 1930 р. до Д. Донцова секретар ПУН В. Мартинець писав: "Коли б Ви, пане докторе, були свого часу більше дбали про порядок у політичній партії при "Заграві" та очищали її від небажаних елементів, то не були ми свідками того, що ті небажані елементи виросли Вам понад голову, розвалили Вам партію, а Ви опинилися самітній як палець".104
Повертаючись до становища в УВО наприкінці 1920-х років, слід сказати, що з приводу майбутнього цієї організації висловлювались різні думки. Були побоювання, що в разі збільшення чисельності УВО слід рахуватися з послабленням конспірації, а це зробить Організацію вразливою перед польською поліцією. Водночас відчувалася потреба мати поряд з УВО споріднену з нею масову політичну організацію. Про кризові явища, які мали місце в УВО, говорилося на засіданні широкої управи Української стрілецької громади в США, де з інформацією виступив один з колишніх членів Начальної команди УВО Я. Чиж.
Коли ж спробувати охарактеризувати діяльність УВО в часі створення ОУН, то слід покластися на статтю "Наші завдання", видруковану в бюлетені крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ за лютий 1931 р. У ній зазначалося, що ляльність УВО мала "велике значення для зреволюціонізування українського громадянства в польській займанщині та придбання поважного досвіду і ділянці терористичної акції. Вона теж спричинилася в значній мірі до актуалізації української справи на міжнародному форумі". І з такими оцінками не можна в цілому не погодитись.
Разом з тим, на нашу думку, реальні здобутки УВО на протипольському і ренті виявилися дещо замалими у порівнянні з тими, що очікувалися. Розкол в УВО, суперечки Військової організації з проводом ЗУНР, про що йшла мова нижче, в кінцевому рахунку вплинули негативно на боротьбу з польською окупацією. До того ж, з середини 1920-х років серед нелегальних політичних організацій серйозну конкуренцію УВО склала КПЗУ.
Не тільки стан справ в УВО, але й загальні потреби розширення масштабів і урізноманітнення форм та методів боротьби, активізації національно-іісзвольного руху диктували необхідність створення нової політичної організації, більш рішучої у засобах і діях, ніж досі існуючі. Радикальні елементи українства, особливо молодь, з усе більшим захопленням дивилися на успіхи Б. Муссоліні, котрий прийшов до влади в Італії, на зростаючу популярність у Німеччині А. Гітлера і його націонал-соціалістичної партії.
