Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян.

Найдавніші часи, початки людської цивілізації на території України.

Заселення території України первісною людиною відбулося близько 1 млн. років тому. На той час тут панував досить теплий, вологий клімат. На рівнинах, узгір'ях, вкритих рослинністю помірних широт, паслися стада бізонів, гігантських оленів, антилоп, мамонтів, носорогів. У лісах, горах водилися хижаки - леви, ведмеді, вовки.

Знання про спосіб життя, знаряддя праці і досягнення первісної людини ми одержуємо з археологічних розкопок. Писемні ж джерела про життя в нашій країні з′являться набагато пізніше.

Дописемну (іноді її навивають доісторичну) історію людства умовно поділено на доби залежно від матеріалу, з якого виготовлялася більшість знарядь праці: кам'яну, мідно-кам'яну (енеоліт), бронзову та залізну. Кам'яна доба, у свою чергу, поділяється на палеоліт («палайос» - давній і «літос» - камінь), мезоліт («мезос» - середній), неоліт («нео» - новий). Кожен період відповідає певним змінам у господарстві, суспільному устрої, ідеологічних уявленнях, зовнішності давньої людини:

- стародавній камʹяний вік (палеоліт): від появи людини на Землі (близько 3 млн. років тому) до IХ тис. до н. е. В період палеоліту люди брали від природи все. В якості їжі у готовому вигляді збирали плоди, ягоди, молюсків, комах, яйця птахів, вбивали дрібну звірину, ловили рибу, полювали на тварин, часто досить великих. Користувалися при цьому підручними матеріалами: уламками каміння, палицями. Тому перших людей умовно називають умілими людьми. Люди займалися збиральництвом, часто переходили з місця на місце; виробляли примітивні знаряддя праці з каменю (розколюванням, оббивкою, пізніше використовували пластини); жили в печерах або житлах-наметах з дерева та кісток мамонта. У первісної людини формувалися певні знання про навколишній світ, природу, зароджувалися релігійні уявлення. З′являється мистецтво (наскельні розписи, скульптура з глини), люди вже знали вогонь і використовували його для обігрівання, приготування їжі та відлякування хижаків, для захисту від негоди первісна людина будувала тимчасові літні житла;

Палеоліт почався з виникнення найдавнішої людини та найдавніших знарядь праці, а закінчився з поширенням культур із мікроінвентарем, що включає в себе мікроліти. Протягом раннього палеоліту людина пройшла шлях від зародження її як біологічного виду до сучасного фізичного типу.

МЕЗОЛІТ. Близько 10-11 тис. років тому (ІХ-VІIІ тис. до н.е.) палеоліт змінився мезолітом. Тоді в природі сталися значні зрушення: остаточно відступив льодовик і встановилися природні умови, близькі до сучасних. Змінився рослинний та тваринний світ. У лісах з'явилася велика кількість невеликих тварин. У річках було багато риби. На той час зросла кількість населення на території України.

Відбулися зміни в господарстві. Людина винайшла лук та стрілу - найскладніший на той час механічний пристрій, за допомогою якого забезпечувала себе постійними запасами їжі, внаслідок чого колективне полювання на великого звіра здебільшого змінилося на індивідуальне. Відповідно змінився і характер кам'яних знарядь.Їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники стріл, списів, гарпунів.

Мисливство стало провідною галуззю господарства.

Першими свійськими тваринами стали собака й свиня.

Палеоліт та мезоліт були найдовшими та дуже важливими періодами в історії людства. В цей час відбулося становлення сучасного фізичного типу людини, господарської діяльності, елементів ідеології, виникли перші людські об'єднання.

- новокам'яний вік (неоліт): від VI тис. до й. е. до IV тис. до н. е. В південних районах України розселялися общини, що займалися хліборобством і годівлею домашньої худоби. Ці люди ведуть осілий спосіб життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетенням сіток для лову риби, виготовляють більш досконалі знаряддя з каменю (сокири, ножі, серпи, зернотерки) і кості (гачки, гарпуни, мотики). На півночі України їх сусіди - общини мисливців і збирачів. В цей час панує матріархат (мати - голова родини), з′являються нові вірування: у загробне життя. Окремі родові общини об′єднуються в племена;

Глибокі зрушення в господарстві умовно назвали «неолітичною революцією». Її зміст полягав у переході людини від привласнювального господарства (збиральництва, мисливства) до відтворюючого (землеробства, скотарства). В цю добу на території України простежуються дві великі зони: землеробсько-скотарська і мисливсько-рибальська. Перша зона охоплювала Лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття; друга - Подніпров'я, Лівобережжя і Полісся. Початок землеробства на території України припадає на VI-V тис. до н.е.

Господарським осередком цих племен був рід. Власністю родів були житлові споруди, свійські тварини тощо. Окремі знаряддя праці перебували в особистій власності людини. У тогочасного населення була відсутня майнова нерівність. На зміну матріархату прийшов патріархат, за якого панівна роль у суспільстві належала чоловікові.

- мідний вік (енеоліт); від середини IV тис. до н. е. до ІІ тис. до н. е. з'являються вироби з міді, розвивається землеробство, удосконалюється гончарство та інші виробництва, винайдено колісний транспорт. Формуються великі об'єднання племен з племінними центрами. Панує культ матері-прародительниці.

 

Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян.

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.
Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.
Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.
Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.
Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.
Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.
Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.
Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.
Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.
Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.
Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.
Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.
Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.
Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.
Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.