У 2010 р. за більшості голосів президентом України був обраний В.Ф. Янукович.

 

2. Соціально-економічна трансформація України

Катастрофічний стан економіки наприкінці 1991 — першої по­ловини 1994 рр. був спричинений, по-перше, успадкованими від СРСР негативними чинниками: тотальним одержавленням еко­номіки; відсутністю сформованого самостійного і самодостатнього державного апарату; пануванням монополізму; екстенсивним шля­хом розвитку господарства; структурною диспропорціональністю економіки; збільшенням залежності від господарчих зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР; низькою якістю про­дукції, яка була неконкурентноспроможною на світовому ринку. По-друге, чинниками, породженими перехідним періодом: транс­формацією економічної системи.

Сама економічна політика в цей період характеризувалась ви­мушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювались під тиском перетворень в Росії та міжнародному співтоваристві. Лише запровадження 10 січня 1992 р. купонів бага­торазового використання значно пом'якшило ситуацію.

Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему, необхідно було роздержавити економіку. Це стало першим кроком до ринкової економіки. Підставою для формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою закони: «Про приватизацію майна державних підприємств» (4 березня 1992 р.); «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала при­ватизація)» (6 березня 1992 р.); «Про приватизаційні папери». При­ватизація проходила в таких формах: акціонування підприємств, викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів, прямий викуп майна державного підприємства членами трудового колективу, продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам та ін. Але держава не встига­ла контролювати процес приватизації, почалась «дика привати­зація». Не зважаючи нате, що законодавча приватизація була, в ос­новному, сформована,

Але, на жаль, програма не була законодавче та нормативне підтримана. У вересні 1992 р. уряд Фокіна (листопад 1990 р. — жов­тень 1992 р.) оприлюднив план дій, який передбачав відхід від рин­кових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. Нездатність внести корективи у хід ре­форм, соціальна напруженість спричинили вихід кабінету В.Фокіна восени 1992р. у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада за­твердила прем'єр-міністром Л. Кучму (13 жовтня 1992 р. — 21 ве­ресня 1993 р.), який був її висуванцем в противагу бажанням прези­дента. Уряд Л. Кучми запропо­нував свою модель реформування: перший етап — повернення на­зад: відновлення галузевого централізованого управління народ­ним господарством, введення держзамовлення. Мета: стабілізація економічного становища шляхом посилення адміністративних ме­тодів управління, другий етап — розбудова ринкової інфраструкту­ри: ринок валют, нерухомості, утворення акціонерних форм влас­ності. На жаль ця модель державного регулювання не була реалізо­вана через відсутність правових та економічних регуляторів та уповільнення процесів приватизації, демонополізації та ін.

Таким чином, за період 1991 р. по середину 1994 р. не вдалося знайти оп­тимальну формулу врегулювання економіки. Лібералізація еко­номіки вивела з рівноваги стару економічну систему, а повернення до адміністративного врегулювання послабило вплив держави на розвиток економічних процесів і призвело до скорочення легальної діяльності в сфері економіки.

Після обрання президентом Л. Кучми 11 жовтня 1994 р. виступив перед Верховною Радою з доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ».

Ринкові реформи були неможливими без міцної грошової оди­ниці. Тому з кінця 1994 р. започатковано передумови для запровадження в обіг повноцінної національної валюти — гривні. У 1996 р. з'явились перші ознаки економічної стабілізації, подолання інфля­ції, зміцнилась фінансово-банківська система. Наслідком цих еко­номічних зрушень стала грошова реформа: введення гривні: 2 ве­ресня — 16 вересня 1996 р. Негативним було завишення реального курсу гривні по відношенню до інших валют. Наслідком такої політики стала фінансова дестабілізація че­рез дефолт у Росії в серпні 1998 р.

Наслідком економічної кризи 1998 р. стало перевищення витрат частини державного бюджету над при­бутковою, відплив за кордон вітчизняного капіталу. Склалась си­туація, коли український уряд не мав можливості здійснювати чер­гові платежі по боргах без оформлення нових позик від МВФ.

Невідкладного вирішення потребувало аграрне питання. У прийнятому 18 грудня 1990 р. Земельному кодексі України закла­дено основні положення реформи аграрних відносин — визнання права приватної власності на землю. У березні 1991 р. землю ого­лошено об'єктом реформи. Але концепція земельної реформи не була вироблена. Восени 1991 р. запропоновано перетворити колго­спи в асоціації або господарські товариства. Декларовано права виходу колгоспника з колгоспу та створення власного приватного господарства. 20 грудня 1991 р. прийнято закон «Про селянське (фермерське) господарство». Але навіть прийняття закону «Про форми власності на землю» не поставило крапки на існуванні прин­ципу колективної власності на землю.

Р. – Україна отримала статус держави з ринковою економікою. 2008 р. – вступ України до Світової організації торгівлі. Проте це не врятувало Україну від світової економічної кризи, яка важко вдарила по економіці держави та відбилася на громадянах.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років в Україні піднялася могутня хвиля національного і релігійного відродження, яка спочатку була своєрідною формою компенсації за попередню тривалу ру­сифікацію, денаціоналізацію, національну уніфікацію та примусову атеїзацію. В цей час значно зростає інтерес до релігії.

Із проголошенням незалежності України віруючі, отримали можливість реалізації свого права на національно-державне та релігійно-церковне життя. У свідомості населення почало форму­ватись нове, принципово відмінне від старого, ставлення до релігії. Крім того, з набуттям релігією нового суспільного статусу, почало­ся докорінне переосмислення її ролі та місця в історії українського народу, почали повертатись у побут народні обряди, звичаї і тра­диції.

23 квітня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совісті та релігійних організацій». Закон ліквідував усі заборони, які раніше мали місце щодо релігії та релігійних організацій. Відродження релігійного життя згодом дало підстави Верховній Раді України ухвалити рішення про відновлення історичних традицій українського народу і визнання державними таких релігійних свят, як Різдво Христове, Великдень, Трійця. Віруючим неправославних конфесій теж нада­вались дні для святкування їхніх великих свят.

Безпосереднім виявом релігійного відродження було відновлення діяльності українських національне орієнтованих церков — Укра­їнської автокефальної православної церкви, Української греко-католицької церкви, а згодом утворення Української православної церк­ви (Київський патріархат). Почався процес українізації релігійно-церковної сфери. Але, окрім православних та греко-католиків, почали створювати свої центри в Україні інші релігійні організації: іудейські, мусульманські, деякі протестантські.

Серед конфесій, що існують нині на Україні досить поширені: римо-католицизм, протестантизм, мусульманство, іудаїзм.

На жаль, слід визнати, що релігійне відродження в Україні йшло поруч з наростанням міжконфесійних протиріч. Історичне коріння цього криється в розчленуванні України між різноконфесійними державами. Однією з причин загострення міжцерковного конфлікту в Україні наприкінці 80 — на початку 90-х років був стихійний розвиток релігійного відродження, різкий перерозподіл впливу церков.

 

3. Зовнішня політика України

Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її під впливом організацій націо­нал-демократичного спрямування. Тому в основу моделі зовніш­ньої політики покладено принцип «балансу інтересів»: неприєднан­ня до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами. Така модель викликана залежністю України від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільне­ним темпом економічних реформ тощо.

24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Така позиція пояснювалась тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною ядер­ною спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

16 листопада 1994 р. Верховна рада прийняла рішення про приєднання нашої держави до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це дало можливість лідерам чотирьох держав: Ук­раїни, Росії, Великої Британії та США підписати Меморандум про гарантії безпеки України. Такі ж гарантії безпеки Україні в односто­ронньому порядку надали Франція та Китай. Відмова України від ядерної зброї позитивно вплинула на відносини Києва як з провідними державами світу, так і з міжнародними організаціями.

Концептуального оформлення зовнішньополітичний курс України набув з прийнят­тям Верховною Радою 2 липня 1993 р. документа «Про основні на­прями зовнішньої політики України». За цим документом, голо­вними напрямками зовнішньої політики є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Спів­дружності Незалежних Держав; діяльність в ООН та інших міжна­родних організаціях.

Прийняття цього важливого документу відправило у минуле принцип неприєднання та позаблокову позицію нашої держави. Україна проголошувала пріоритетним участь у створенні загаль­ноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів.

За часи президентства Л.Д. Кучми відбулася серйозна трансформація моделі зовнішньої політики України: