Зроблено важливий крок від людини-маси до творця власної долі — у соціальній сфері; а, у міжнародній — від об'єкта до суб'єк­та геополітики.

Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів держав­ності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийня­ла Закон «Про державний кордон України», яким проголошувалась недоторканість кордонів, визначався порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня 1991 р. з метою гарантування еко­номічної безпеки республіки, Президент України підписав наказ «Про утворення державного митного комітету України».

2. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». За ним громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. У січні — лю­тому 1992 р. Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна» (15 січня 1992 р.); синьо-жовте знамено — державним прапором (28 січня 1992 р.); тризуб — малим гербом України (19 лютого 1992 р.).

4. 6 грудня 1991 р. побачив світ Закон «Про збройні сили Укра­їни», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

20 вересня 1991 року Вер­ховна Рада постановою «Про створення «Служби національної безпеки» ліквідувала КДБ і на його матеріально-технічній та кад­ровій базі утворила СНБУ, підпорядковану Президенту і підконт­рольну Верховній Раді. Нова служба зобов'язувалася користувати­ся лише конституційними методами діяльності.

Офіційне затвердження цих атрибутів державності було почат­ком розбудови держави. Цим було започатковано процес транс­формації вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур, перетворення України на самодостатню, саморегулюючу систему.

Перехід від диктатури до демократії відбувся в СРСР внаслідок поступовою са­моруйнування побудованою верхівкою КПРС системи влади та господарювання.

Прагнення Л. Кравчука керувати країною за допомогою указів, призвело до заснування у лютому 1992 р. Державної Думи, для ви­роблення основних напрямів і принципів діяльності установ вико­навчої влади. Це свідчило про намір Президента взяти на себе час­тину повноважень Верховної Ради. Через 9 місяців цей недієздат­ний орган був розпущений. Наступною справою стала побудова вертикалі виконавчої влади. 20 травня 1993 р., виступаючи у Верховній Раді, Л. Кравчук на­голосив на кризовому стані в українській економіці, тому було за­пропоновано передати частину повноважень президенту. Прези­дент очолює та формує уряд, вводиться пост віце-президента. Дискусія щодо форми держав­ного правління мала вплив і на проект конституції. Так, в проекті від 1992 р. була велика ступінь наближення до президентської мо­делі, а в проекті 1993 р. наближеність до парламентської моделі.

У 1994 р. Президентом України в результаті всенародного голосування обрано Л. Кучму. Під час та після виборів 1994 р. проблема форми державного управління знов стала актуальною. Лише 28 червня 1996 р. було прийнято Основний Закон України. Згідно з принципом розподілу влад, парламент не розглядався, як найвищий орган державної влади. Вплив парламенту на діяльність державних органів влади здійснювався виключно шляхом прийнят­тя законів. Президент визначався як глава держави — гарант дер­жавного суверенітету, територіальної цілісності України. Глава держави не був суб'єктом розподілу влади, а навпаки об'єднувачем всіх гілок державної влади. Вищим органом у системі виконавчої влади було визначено Кабінет Міністрів України, але був відпові­дальний перед Президентом та підконтрольний Верховній Раді. Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціональ­ного призначення та принципів зв'язку. Нова конституція стала своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку держа­вотворчого процесу.

У 2001 р. під час другого строку президентства Л.Д. Кучми (1999- 2004 рр.) виникла політична криза. Особливість кризи в тому, що вона була кризою довіри до Президента. Основу кризи стано­вила втрата довіри населення до основних інститутів влади, зокре­ма до Президента у зв'язку з «касетним скандалом».

Відставка уряду В. Ющенка 26 квітня 2001 р. передала політич­ну ініціативу від парламенту до Президента. Призначення нового Кабміну на чолі з А. Кінахом і формування його персонального складу ознаменувалися зведенням нанівець самостійної ролі Кабі­нету Міністрів в українській політиці. Окрім кадрової ініціативи Президент, Л. Кучма перебрав на се­бе від уряду та Верховної Ради визначення принципів формування виконавчої влади, чим посилив свій контроль над виконавчою вла­дою. Новий уряд став урядом держслужбовців, а не політиків.

Верховна Рада 16 червня 1992 року прийняла Закон України «Про об'єднання громадян». Прийняття Закону України «Про об'єднання громадян» було об'єктивно викликане процесом ста­новлення багатопартійності в Україні.

Можна виділити умовно три періоди партійного будів­ництва в сучасній Україні.

Перший період партійного будівництва (1989-1990 рр.): виник­нення Народного Руху України (НРУ) та Української Республі­канської Партії (УРП) і закінчується 1993 р. з перетворенням НРУ з народного фронту на партію, та з регістрацією Комуністичної партії України (КПУ). Цьому періоду властиві такі риси партійного будівництва: антикомунізм, демократизм, романтизм, західництво.

Другий період партійного будівництва: розпочинається у 1993 р. з перетворення Народного руху України з народного фронту на партію та з реєстрацією забороненої Комуністичної партії України і завершується у березні 1998 р. — виборами до Верховної Ради України на змішаній мажоритарно-пропорційній основі. Факт про­ведення виборів на змішаній основі — був головним досягненням другого періоду. Під тиском жорстоких соціально-економічних кризових явищ національно-демократична ейфорія та романтизм першого періоду розвіялися. Антикомуністичні, демократичні та національні партії не спромоглися втриматися на запропоновано­му українському суспільстві шляху розвитку.

Третій період розпочинається після виборів у Верховну Раду України 1998 р., які надійно інкорпорували партії у політичну сис­тему України: 7 партій та один виборчий блок подолали 4% бар'єр — КПУ (84 деп.); НРУ (32 деп.); Виборчий блок Соціалістичної Партії України та Селянської Партії України «За Правду, За Народ, За Україну!» (29 деп.); Партія Зелених України (19 деп.); Народно-Демократична Партія (17 деп.); Всеукраїнське об'єднання «Громада» (16 деп.); Прогресивна Соціалістична Партія України (14 деп.); Соціал-Демократична Партія України (об'єднана) (14 деп.).

Прийняття нового виборчого закону від 30 жовтня 2002 р. збе­регло виборчу систему парламентських виборів 1998 р., але важли­вою особливістю парламентської кампанії 2002 р. стало те, що значна частина політичних сил для ефективної участі у виборчій кампанії перейшла до формування міжпартійних блоків і укрупнен­ня політичних партій. У парламентських виборах 31 березня 2002 р. переміг блок В. Ющенка, який вперше обійшов комуністів.

Під час президентських виборів 2004 р. у першому турі (31.10) жодний з претендів не набрав необхідної кількості голосів. У другому турі (21.11) боротьбу продовжили В.А. Ющенко від партії «Наша Україна» та В.Ф. Янукович від «Партії регіонів». Перемогу отримав В.Ф. Янукович. Проте опозиція організувала виступ на Майдані Незалежності у Києві, яка отримала назву «Помаранчева революція» (листопад 2004 р.). За рішенням Конституційного суду результати другого туру були не визнані кінцевими. Відбулися перевибори 26 грудні, перемоги здобув В.А. Ющенко.

У грудні 2004 р. був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України» перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. А 23 січня 2005 р. – В.А. Ющенко прийняв присягу президента України.

У березні 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Проте парламент не розпочав своєї роботи – не була сформована більшість. Тому у вересні 2007 р. були проведені дострокові вибори до Верховної Ради України. У 2006 р. президент В.А. Ющенко прийняв Закон «Про голодомор», за яким голодомор 1932 – 1933 рр. був визнаний геноцидом проти українського народу.