Початок реформ (1985 - 1987 рр.) у СРСР

«Акт проголошення незалежності України»

4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради України був піднятий національний синьо-жовтий прапор, який символізує, що на карті світу з'явилася нова незалежна держава - Україна.

ТЕМА 13. УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Основні поняття теми:

Державотворчі процеси, роздержавлення, приватизація, інтеграція української економіки в європейський і світовий економічний простір, ядерне роззброєння, соціальна, правова держава, громадянське суспільство, дипломатія, міжнародна політика, парламентаризм.

Зміцнення незалежності України (1991 - 1995 рр.)

Проголошення незалежності України було сприйнято населенням країни, політичними колами Росії неоднозначно: частина населення, представники центральних органів влади, багато партійно-державних працівників висловлювалися проти суверенітету України, вимагали відновлення нового Союзу. М. Горбачов, прагнучи запобігти розпаду СРСР, виступив з ініціативою створення конфедерації (Союзу Суверенних Держав - ССД) замість федерації, як передбачалося в первісному тексті Союзного договору. М. Горбачов вважав, що в умовах, які склалися, коли республіки СРСР оголосили про свій суверенітет, конфедерація буде більш прийнятним варіантом для об'єднання. По цьому питанню почалися переговори і дебати, що продовжувалися до кінця листопада 1991 р. За цей час упевненість громадян України в правильності обраного Верховною Радою незалежного шляху розвитку країни зміцнилася. Це продемонстрували підсумки Всеукраїнського референдуму і виборів Президента України, проведені 1 грудня 1991 р.

На питання бюлетеня референдуму (Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?) 90,32% учасників відповіли «Так, підтверджую».

Президентом України був обраний Л. Кравчук, що твердо стояв на позиції незалежності країни. За нього проголосувало 61,6% виборців, що прийшли 1 грудня на виборчі дільниці.

Наступною подією, що зміцнила незалежність України, став фактичний, оформлений документально, розпад СРСР. 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Мінська Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент Росії Б. Єльцин констатували факт розпаду СРСР і підписали угоду про утворення СНД - Союзу Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті декларацію про утворення СНД підписали керівники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України. Кожна республіка, що ввійшла до СНД, зберігала незалежність.

Таким чином, незалежність України була взаємно визнана всіма учасниками СНД. Питання про незалежність України (як і інших держав СНД) було вирішене остаточно.

Період історії України з 1992 по 1996 рік був присвячений розв'язанню найважливіших завдань, що встають перед будь-якою державою, яка проголосила свою незалежність.

Першочергові завдання України

• Формування демократичної політичної системи.

• Становлення України як незалежної держави на міжнародній арені.

• Створення національної економіки.

• Відродження української національної культури, культур інших національностей, що проживають у країні.

Створення демократичної політичної системи

Демократична політична система, як показав досвід цілого ряду країн світу, дозволяє щонайкраще вирішувати внутрішньополітичні питання. У 1992 році перед Україною постало завдання створення такого виду політичної системи. Для цього на основі демократичних виборів було необхідно сформувати органи державної влади, здатні забезпечити виконання волі більшості громадян - утвердження демократії, проведення радикальних ринкових реформ. Здійснити це можна тільки за умови реальної багатопартійності, дотримання політичних свобод громадян, а також їхньої високої політичної культури й активності. Через те, що Україна тривалий час була частиною тоталітарної держави (СРСР), не мала демократичних традицій, створення демократичної політичної системи проходило повільно, в умовах політичної боротьби. Крім того, серед політичних діячів і рядових громадян було чимало прибічників радянської політичної системи, недемократичних методів керівництва країною, їхня позиція негативно впливала на процес демократизації. Але в цілому формування органів державної влади проходило в демократичних умовах:

• Вибори Президента, Верховної Ради, місцевих органів здійснювалися на альтернативній основі, були загальними, рівними, таємними.

• У засобах масової інформації широко висвітлювалися всі питання, пов'язані з формуванням органів державної влади.

Політичні партії і громадські організації активно впливали на процес формування органів державної влади, висловлюючи свою точку зору, ведучи роз'яснювальну роботу серед населення.

Процес формування органів державної влади продовжився після прийняття Конституції України, що визначила функції і права всіх галузей влади.

З 1991 р.стрімко зросла кількість політичних партій в Україні, навесні 2000 р. їх було 97.

Таблиця познайомить вас з найбільш популярними партіями України, що були створені в 1991 - 2000 рр.

Політичні партії України

Конституційний процес в Україні. Конституція 1996 р.

Конституційний процес (підготовка і прийняття Конституції) в Україні тривав з 1988 по

1996 р. Конституційний процес можна умовно розділити на кілька етапів:

1. 1988 — 1991 рр. У 1988 році Верховною Радою УРСР прийняте рішення про створення
Конституційної комісії для підготовки проекту Основного Закону республіки, тому що
Конституція 1978 р. застаріла, не відповідала змінам, що відбулися за час перебудови.
Конституційна комісія в травні 1991 р. представила парламенту для обговорення концепцію
Конституції України, що передбачала:

• Створення президентської республіки.

• Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

• Створення президентських адміністрацій в областях (замість обласних рад).

• Збереження органів місцевого самоврядування (міських, районних, сільських рад).

• Уведення демократичної виборчої системи на основі багатопартійності.

• Формування професійного парламенту, що складається з депутатів-законодавців.

• Незалежність суддів і т.п.

Ця концепція зустріла різку критику з боку переконаних комуністів і націонал-радикалів і не була прийнята Верховною Радою. Конституційна комісія продовжила роботу.

2. 1992 - 1993 рр. У липні 1992 р. Конституційна комісія подала на розгляд Верховної
Ради проект Конституції. У Верховній Раді виникло політичне протистояння між
депутатами, думки яких розділилися на протилежні:

• Зберегти радянську систему (влада Рад різних рівнів). Цю точку зору висловили комуністи.

• Створити парламентську республіку. За формування такої політичної системи виступали націонал-радикали.

• Створити президентсько-парламентську республіку. Цей варіант підтримала помірна опозиція.

Через те, що досягти розумного компромісу депутатам не вдалося, проект Конституції не був прийнятий. У Конституцію 1978 р. Верховна Рада внесла виправлення і зміни (часто вони суперечили одне одному).

3. 1994 - 1995 рр. У березні 1994 р. відбулися дострокові вибори Верховної Ради. Було
обрано 338 (з 450 місць) депутатів. Більше 25% депутатів представляли КПУ. Більшість
депутатів були безпартійними (170 чол.). Президентом України був обраний Л. Кучма.
Верховна Рада затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали
Президент Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. З огляду на те, що конституційний
процес знаходився в кризовому стані, Л. Кучма запропонував проект Конституційного
Закону про владу і органи місцевого самоврядування. Запропонований Президентом закон
дозволяв чітко розмежовувати повноваження законодавчої, виконавчої, судової влади,
Президента України. Верховна Рада під тиском Президента погодилася на прийняття
Закону. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом був укладений
Конституційний Договір про основні принципи організації і функціонування державних
органів влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції.

4. 1995 - 1996 рр. Конституційна комісія підготувала проект Конституції України.
Після тривалого і бурхливого обговорення, внесення виправлень Верховна Рада 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України.

Конституція України складена відповідно до кращих зразків міжнародного закону, захищає демократію, права і свободи громадян. Конституція України складається з 161 Статті, об'єднаних в 15 розділів. Конституція починається преамбулою, у якій зазначена мета прийняття Конституції - зміцнення основ демократичної влади, правової держави

Конституція визначила:

· Правовий статус України як суверенної, незалежної, демократичної, правової
держави.

• Форма держави - республіка. Джерело влади - народ.

• Державна влада здійснюється на основі поділу на три галузі: законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів), судову (система судів, Прокуратури, Конституційний суд).

• Державна мова - українська.

• Державні символи - Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України.

• Права, свободи, обов'язки громадян України.

• Порядок проведення виборів органів влади.

• Функції всіх гілок влади.

• Правовий статус Президента України - глави держави, гаранта Конституції; порядок його обрання.

• Територіальний устрій України як унітарної держави.

• Правовий статус Автономної Республіки Крим.

• Права й обов'язки органів місцевого самоврядування.

• Порядок внесення змін до Конституції України.

Прийняття Конституції - найважливіша історична подія. Конституція законодавчо закріпила демократичні завоювання народу України.

Сучасне політичне життя України

У центрі політичного життя в другій половині 90-х років були вибори народних депутатів України, Президента України, гостре політичне протистояння, що виникло у Верховній Раді між лівими і центристськими партіями, конфронтація Верховної Ради з Президентом і урядом.

Вибори народних депутатів відбулися в березні 1998 р. відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України». Цей закон передбачав проведення виборів по змішаній пропорційно-мажоритарній системі. У виборах брали участь 30 політичних партій і партій­них блоків.

Результати виборів були такими:

• У багатомандатному загальнодержавному окрузі голосування проходило за списки
кандидатів у народні депутати від політичних партій і виборчих блоків (всього 225 місць),
депутатські місця розподілилися між вісьмома партіями і партійними блоками,
що перебороли чотирьохвідсотковий бар'єр. Пропорційно відсотку відданих за
партії і блоки голосів, вони одержали кількість місць у Верховній Раді:

• КПУ - 84 0

• Народний Рух України - 32

• Блок СПУ - СелПУ - 29

• Партія зелених України - 19

• Народно-демократична партія - 17

• Об'єднання «Громада» - 16

• Соціал-демократична (об'єднана) і прогресивних соціалістів (створена в 1988 р.) - 14 Таким чином, ліві партії (вони виділені в переліку) одержали 127 місць, центристи - 98.

• В одномандатних мажоритарних округах більшість з 225 місць одержали
безпартійні.

Новий склад Верховної Ради був політизованим, тобто в ньому не могла утворитися більшість. Це обов'язково повинно було викликати гостру політичну боротьбу. Уже наступного дня після початку роботи Верховної Ради (травень 1998 р.) у ній сформувалося вісім партійних фракцій. Приналежність до фракцій визначили 389 депутатів, серед них

партійні. Фракції очолили:

• Компартія

• Народно-демократична партія

• Об’єднання «Громада»

• НРУ

• Соціалістична партія

• Селянська партія

• Соціал-демократична (об’єднана) партія

• Партія зелених

Між фракціями не було єдності по жодному з найважливіших питань, що повинна була вирішити Верховна Рада. Кількість фракцій зростала, політична конфронтація набувала загрозливих масштабів.

14 листопада 1999 р. відбувся другий тур виборів Президента України. Більшістю голосів громадян України (56,23%) на цю посаду був переобраний Л. Кучма. У перед­виборній програмі Л. Кучма наголосив, що одна з його цілей - створення більшості у Верховній Раді, здатної конструктивно вирішувати всі питання і співпрацювати з урядом. Тому після виборів президента Верховна Рада повинна була здійснити зусилля по формуванню більшості, виконуючи цим самим волю народу. Крім того, Президент підписав указ, у якому передбачалося провести 16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум. На всенародне обговорення глава держави вніс шість питань, серед яких були питання про недовіру Верховній Раді, про право Президента розпустити Верховну Раду, якщо протягом місяця не буде сформована більшість, чи не буде затверджений Державний бюджет.

Ці обставини сприяли формуванню в січні 2000 р. у Верховній Раді більшості в складі 237 депутатів, які мали намір підтримувати курс реформ і співпрацювати з урядом для їхнього здійснення. Але ця більшість не була сталою, вона всього лише на 12 чоловік перевищувала половину від загальної чисельності Верховної Ради. Тому в парламенті продовжилася політична боротьба, хоча в цілому його робота стала більш конструктивною.

У 2002 р. відбулися чергові вибори у Верховну Раду. Кількість місць, отриманих лівими партіями в ході цих виборів, скоротилася.

Верховна Рада, почавши роботу, знову приступила до вирішення проблеми більшості, щоб пом'якшити політичне протистояння між фракціями і забезпечити умови для роботи, прийняття рішень і законів.

Міжнародна політика незалежної України

Основи міжнародної політики незалежної України були визначені в Декларації про державний суверенітет України, у розділі «Міжнародні відносини», це: активне сприяння процесу зміцнення миру і міжнародної безпеки, дотримання норм міжнародного права. розвиток співробітництва і добросусідства з країнами світу, участь у різних формах загальноєвропейського процесу. Україна проголосила себе нейтральною державою, такою, що не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти, не розміщувати ядерну зброю.

У 1993 р. Верховна Рада схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України», у яких були закріплені основи міжнародної політики країни, проголошені в Декларації про державний суверенітет України. Відповідно до цього документа Україна здійснює міжнародну політику і тепер.

Досягнення і проблеми міжнародної політики України

Економічний розвиток України

Основні тенденції розвитку економіки України

Зміцнення незалежності держави можливе тільки за умови створення економіки, яка динамічно розвивається, забезпечує потреби держави. Вирішення цієї задачі було складним і тривалим. Незважаючи на значні зусилля уряду, господарських працівників, громадян, економічна ситуація в Україні дотепер залишається напруженою.

Економіка України пройшла у своєму розвитку кілька періодів.

• 1991 - 1996 рр. 1. Наростання кризових явищ: скорочення виробництва, банкрутство підприємств, розрив господарських зв'язків з республіками колишнього СРСР, зростання інфляції і зовнішнього боргу Росії, безробіття, невиплати зарплат, пенсій, допомог, розгул економічної злочинності, наростання криміналізації економіки, пограбування внутрішнього ринку України в результаті відсутності митниць і належного контролю з боку держави.

2. Спроби проведення економічних реформ і виходу з кризи: створення умов для розвитку різних видів власності, підприємницької діяльності, господарської самостійності підприємств.

• 1996 - 1999 рр. Прискорення ринкових реформ. Початок стабілізації фінансової сфери (у 1996 р. була введена національна валюта - гривня, знизилася інфляція). 2. У цілому стан економіки продовжує залишатися важким, кризовим.

• 1999 - 2002 рр. Деяка стабілізація економіки: зменшення інфляції, скорочення спаду виробництва, зростання зайнятості населення, насичення внутрішнього ринку товарами вітчизняного виробництва, утому числі і сільського господарства, початок освоєння ряду галузей і світового ринку. Але економічне становище продовжує залишатися несталим, Технічне оснащення багатьох галузей не відповідає світовому рівню. Низький рівень зарплат викликав бідність населення, що визначила низьку купівельну спроможність громадян. Це перешкоджає розширенню вітчизняного виробництва.

Причини економічних проблем 90-х років

Труднощі створення національної економіки пояснюються багатьма причинами. Національну економіку довелося створювати в несприятливих умовах. Напередодні розпаду СРСР економіка держави в цілому і союзних республік знаходилася в глибокій кризі. Ринкові реформи, що почалися в середині 80-х років, не були доведені до кінця. Уряд незалежної України, поклавши собі за мету створення могутньої національної економіки на основі соціально орієнтованих ринкових реформ, тривалий час не міг не тільки вирішити цю задачу, але й вивести країну з хаосу економічної кризи. Багато в чому це пояснювалося тим, що у Верховній Раді не було єдності думок з приводу економічної політики України, а в уряду - необхідного досвіду проведення ринкових реформ. Тому Верховна Рада спізнювалася з прийняттям необхідних законів, а заходи уряду, здійснювані в галузі економіки, виявилися недостатніми для успішного виходу з кризи і створення розвинутої економіки. Непідготовленим до нових економічних умов виявилося і все суспільство, що звикло до соціалістичних стереотипів.

Крім внутрішніх обставин, оздоровленню української економіки перешкоджали зовнішні фактори:

• Несправедливо було розділене майно СРСР між колишніми союзними республіками (Держбанк, золотий і алмазний фонди стали власністю Росії).

• У Росії також відбувалася економічна криза. Це погіршувало ситуацію в Україні, тісно пов'язаної з російською економікою.

• В Україні не було (і немає) достатньої кількості енергоресурсів (нафта, газ), без яких стабільний економічний розвиток неможливий. Україна змушена експортувати нафту і газ, ціни на які у 90-ті роки зросли, особливо в Росії і Туркменістані, які є основними постачальниками цієї сировини.

Досягнення України в проведенні ринкових реформ

Етносоціальні процеси

і рівень життя населення України

Етносоціальні проблеми

Економічна криза 90-х років супроводжувалася негативними етносоціальними про­цесами.

• Швидке зниження народжуваності. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність на 40 тисяч чоловік, у 1992 р. - на 100 тисяч. Почався процес депопуляції. За переписом 1989 р. в Україні проживало 51,4 млн. чоловік; за переписом 2001 р. - 48 млн.

• Зменшення тривалості життя. В Україні тривалість життя на 6 - 7 років менша,, ніж у розвинутих країнах світу. Кожна третя людина вмирає, не доживши до пенсійного віку. Велика дитяча смертність.

• Погіршення вікової структури населення в зв'язку зі збільшенням частки людей непрацездатного віку (на селі - це кожна третя людина).

• Зміна соціального складу населення: чисельність робітників, селян, інтелігенції зменшилася, тому що відбувся відтік людей, особливо молодих, з виробництва, із села, науки, культури, освіти. У результаті відбувається масова дискваліфікація населення, маргіналізація багатьох його верств (особливо безробітних).

• Різке падіння рівня життя людей. Мільйони громадян опинилися на грані бідності.

• Загострилася соціальна ситуація в результаті різкої соціальної диференціації на «бідних» і «багатих» (часто ця диференціація відбувалася не відповідно до трудового внеску і таланту). «Бідних» у країні багато, а «багатих» - вузьке коло; різниця в матеріальному стані надмірно велика.

Уряд України „протягом 90-х років доклав зусиль для вирішення етносоціальних проблем, але нестача коштів, необхідність вживання екстрених заходів в інших сферах затримали цей процес. Ключове питання всіх етносоціальних проблем 90-х років - бідність населення України. У 2002 р. Президент України Л. Кучма взяв під свій контроль вирішення проблеми бідності в країні. Поставлене завдання перебороти це явище в най­ближчі роки, що створить можливості для вирішення інших етносоціальних проблем.

Міжнаціональні відносини

Україна - багатонаціональна держава. За переписом 1989 р. процентне співвідношення національного складу України було таким:

• Українців - 72,6% населення (37,4 млн.).

• Росіян - 22% населення (11,3 млн.)

• Євреїв, білорусів, румунів, молдаван, болгар, поляків, угорців, татар і інших - 5,4%. Неукраїнське населення за чисельністю підрозділяється на п'ять груп.

I - росіяни (11,3 млн. чіл.).

II - нації, чисельність яких більше 100 тисяч: євреї, білоруси, молдавани, кримські
татари, болгари, поляки, угорці, румуни.

III - нації, чисельність яких не менше 50 тисяч, але не досягає 100 тис: греки,
казанські татари, вірмени, німці.

IV - нації, чисельність яких не менш 10 тисяч, але не досягає 50 тисяч: цигани, ґаґаузи,
грузини.

V - нації, чисельність яких не більше однієї тисячі.

З перших днів незалежності Україна проголосила рівноправність усіх громадян держави незалежно від їхньої національності. Досягнення політичного консенсусу (згоди) між націями, вирішення національних і міжнаціональних проблем завжди було в центрі уваги уряду. В Україні почала створюватися законодавча база, що регулює міжнаціональні відносини. Верховна Рада прийняла:

• Декларацію прав національностей України, що гарантує всім народам, національним групам рівні економічні, політичні, соціальні, культурні права.

• Закон «Про національні меншості в Україні». Закон передбачає право кожного
народу на створення культурно-національної автономії, розвиток своєї національної
культури, сповідання своєї релігії, відродження історико-культурних традицій,
використання національної символіки і т.ін.

Народ і уряд України змогли уникнути національних конфліктів. Мирно і цивілізовано були вирішені гострі національні проблеми, що могли перерости в конфлікти: повернення в Крим татарського народу, сепаратистські настрої (тобто за відділення від України) російського населення в Криму, Донбасі, східних районах України.

Екологічні проблеми

Екологічні проблеми виникли в союзних республіках СРСР ще в 70-80-ті роки в зв'язку з промисловим забрудненням навколишнього середовища, спорудженням гідро­електростанцій, водоймищ, вирубкою лісів, надмірною хімізацією сільського господарства, нерозв'язаністю задачі утилізації сміття, відходів виробництва і т.п. Екологічну ситуацію в Україні різко погіршила Чорнобильська аварія, наслідком якої було радіоактивне забруднення частини території України. До моменту набуття Україною незалежності екологічні проблеми перетворилися в екологічну катастрофу. Глибокі реформи і рішучі заходи з охорони навколишнього середовища стали життєво необхідними. Але здійснення таких реформ було затримане кризою в економіці: першочерговими стали не екологічні, а економічні питання.