Економічна та політична криза в Україні на початку 1920-х рр. Голод 1921 – 1923-рр.

Соціально—економічна і політична кризи початку 20-х років

На території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них були дійсно самостійними(краіни Балтії, Польша і Фінляндія). В усіх інших, в тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією, яка мала монополію на владу — РКП(б). Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворювала конгломерат радянських республік в єдину крашу.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918 — 1920 рр. побудувати, відповідно до вимог своєї програми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Кризові явища в одержавленому народному господарстві можна було списати за рахунок війни, а не реформ. Більш того колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному політичному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його перш за все у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, разом узятих За її допомогою вона вийшла переможцем з війни.

Та це була піррова перемога Зимою 1920 — 1921 рр., коли радянській влад вже не протистояли регулярні війська противника, її становище було тяжчим, ніж раніше. Незважаючи на те що Л. Троцький мав в Україні понад мільйон червоно-армійців, у республіці спалахували антирадянські повстання Українські селяни протестували проти вилучення продовольства (продрозкладки) і пов'язаної з цим забороною торгівлі. Цей протест нерідко набував форми партизанського руху, який розглядався властями як політичний або куркульський бандитизм.

У телеграмі до заступника голови Реввійськради РСФРР Є. Склянського від 6 лютого 1921 р. В Ленін обурювався тим що через опір «бандитів» з України не можна вивезти продовольство та інші ресурси «І хліб і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйонну армію» Реввійськрада РСФРР кинула проти бунтуючих селян найбільш боєздатні частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками — В. Блюхером, П. Дибенком, Г.Котовським, О. Пархоменком та ін.

Армія використовувалася й для реквізиції хліба Продрозкладка здійснювалася лише під загрозою багнетів. Централізовані державні ресурси продовольства танули, а інших не існувало адже вільна торгівля хлібом переслідувалася як карний злочин. Взятий на себе обов'язок годувати працівнків націоналізованого господарства держава виконувача вкрай незадовільно. Робітничий пайок скоротився до чверті фунта хліба (100 г.) і до того ж його видавали не кожний день. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків» тобто уповільнювали темп праці, перебуваючи на робочому місці. Схильність до «італійок» пояснювалася просто при звичайному страйку робітників негайно позбавили б трудової книжки, за якою вони одержували свої мізерні пайки.

У радянській історіографії наявність кризи початку 20-х рр. визнавалася, але причини ії пов'язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. На території України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народне господарство справді істотно постраждало. Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба і вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах Націоналізовану промисловість душили бюракратизм і тяганина. Навіть за наявності ресурсів вона не могла справитися із планами Робітничі колективи вимагали продовольчого постачання, але не були в змозі дати еквівалент у вигляді потрібної споживачу продукції. Дійшло до того, що місцеві господарські органи свідомо барилися з націоналізацією, щоб підприємства не переходили на їх утримання.

І все-таки керівні діячі державної парти були одностайні у тому, щоб закінчити одержавлення виробництва 29 листопада 1920 р. ВРНГ РСФРР прийняла постанову про націоналізацію усіх промислових підприємств з кількістю робітників не менше п'ятьох при наявності механічного двигуна і не менше десятьох за відсутності останнього. У тезах голови Української РНГ В. Чубаря, які датуються лютим 1921 р., підкреслювалося. «Для успішного виконання ударних завдань у галузі видобутку палива і металу, а також по відбудові транспорту і поліпшенню постачання селянства машинами та знаряддями необхідно закінчити роботу по оволодінню пролетарською державою всім виробництвом і всіма матеріальними ресурсами»

Отже, примара економічної катастрофи аніскільки не позначалася на догматичних позиціях керівників ВРНГ і УРНГ. По доповіді Чубаря. Всеукраїнський з'їзд рад на початку березня 1921 р. ухвалив «Здійснити до кінця націоналізацію та концентрацію приватногосподарських підприємств».

З фінансової кризи думали вийти найбільш радикальним шляхом — скасуванням грошей Комісія на чолі з С. Струмиліним готувала пропозиції щодо заміни грошей трудовими одиницями (тродами). Почала свою роботу й комісія для скасування грошових податків. У зауваженнях на проект відповідного декрету В. Ленін підтвердив думку про безспірність переходу до безгрошового обміну в найближчому майбутньому. В грудні 1920 р. він підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів по картках, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг.

Економічна і політична криза в Україні кінця 1920 р. - початку 1921 р.

Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію. У стані глибокого занепаду були легка і харчова промисловість.

У скрутному становищі опинилось і сільське господарство. На чверть скоротилися посівні площі. Погіршилась обробка землі, були порушені норми посіву. Політика продрозкладки позбавляла селян економічних стимулів.

Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель. Особливо тяжке становище склалося в південних губерніях України, які до Першої світової війни були головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн. людей. Однак хліб з України продовжував вивозитись для промислових центрів Росії, або для Поволжя, що також голодувало. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації.

Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєннокомуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Наприкінці лютого 1921 р. спалахнуло повстання балтійських моряків у Кронштадті, активізувався повстанський рух в Україні. У промислових центрах — Києві, Одесі, Харкові та інших містах почалися страйки, які вимагали усунення більшовиків від влади. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни.

Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.

За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.

Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

2. Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

3. Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

 

Лихо.зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замовчування голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у "суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, восени 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

 

71. Україна в період нової економічної політики (1921 – 1928 рр.)

Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини НЕПу:

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;

- політична криза (опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки, виступи в армії);

- спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

- початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).

Заходи НЕПу

Сільське господарство

- заміна продрозкладки продподатком;

- дозвіл на оренду землі;

- дозвіл на використання найманої праці;

- розвиток кооперативного рух.

Промисловість

- продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств;

- дозвіл на використання найманої праці;

- об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок;

- перехід від зрівнялівки до відрядної зарплати.

Фінанси та торгівля

- поновлення вільної торгівлі;

- введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги;

- випуск конвертованого червонця, вилучення старих грошових знаків.

Особливості НЕПу в Україні

- НЕП в Україні запроваджено пізніше, ніж у Росії в 1922 р.;

- висока ставка продподатку;

- застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;

- введення НЕПу в умовах голоду 1921-1922 рр.;

- широка підтримка НЕПу українським населенням.

Результати НЕПу

- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці;

- швидкі темпи відбудови народного господарства;

- зростання життєвого рівня населення;

- конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою.

 

Зміст нової економічної політики, її реалізація в Україні

o 3 податковою реформою в сільському господарстві запроваджено замість продрозкладки натуральний податок із селянського двору. Він визначався як частина відрахувань від виробленої продукції залежно від урожаю, матеріального становища, чисельності членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Обсяг податку встановлювали до сівби і він мав диференційований характер: для бідних селян його зменшували або скасовували. Залишкову продукцію дозволялося реалізовувати в межах безпосереднього обміну на промислові товари. Однак обмін перетворився на торгівлю, що зумовило потребу у визнанні товарно-грошових відносин і торгівлі як форми їх реалізації. Продовольчий податок спочатку накладали на 18 видів продуктів сільського господарства (зерно, м'ясо, вовну, мед, насіння олійних культур тощо). У березні 1922 р. запровадили єдиний натуральний податок, що вираховувався у хлібних одиницях. Крім цього податку, селяни сплачували інші загальнодержавні (трудгужподаток, подвірний, грошовий, єдиний) та місцеві податки. Тому в травні 1923 р. ввели єдиний сільськогосподарський податок за прогресивною шкалою, частину якого сплачували грішми. З січня 1924 р. його сплачували лише у грошовій формі.

Унаслідок посухи 1921 р. було зібрано 45 млн пудів зерна, або 25 % від довоєнного збору. Голод 1921-1923 рр. на Півдні України (також у Поволжі, Північному Кавказі) охопив понад 3 мли осіб. Хлібний дефіцит південних губерній у 1921/1922 г. р. становив майже 25 млн пудів зерна, проте з України було вивезено 27 млн пудів.

o У сільському господарстві Цивільний кодекс (грудень 1922 р.) закріпив державну власність на землю. Селянські господарства володіли землею на умовах користування, зберігаючи приватну власність на інші засоби виробництва. Дозволялися оренда землі та сільськогосподарської техніки, наймання робочої сили. Стратегічним завданням аграрної політики радянської влади було створення соціалістичного сільського господарства, яке розглядалося як велике колективне індустріальне виробництво (промислового типу). Тактичні завдання проголошували вільний вибір форми землекористування, підтримку агропросвітницької діяльності, розвиток кооперації як засобу поступового переходу селян до колективних форм господарювання.

Сільськогосподарське виробництво відбудовувалося на базі дрібнотоварного селянського господарства. Збільшилася кількість радгоспів, у 1925 р. їх налічувалося 1122 із земельною площею 778,6 тис. га. Держава активно сприяла розвиткові сільськогосподарської кооперації, яка в 1921 р. відокремилася від споживчої. У 1922 р. створено Всеукраїнський центр сільськогосподарської кооперації - "Сільський господар" (м. Київ). У1924 р. до складу сільськогосподарської кооперації входили універсальні кооперативи, спеціалізовані та виробничі у формі комун, артілі і товариств із спільного обробітку землі (ТСОЗ), машинно-тракторні товариства. Кількість виробничих кооперативів у 1925 р. становила 6352і, з них артілей - 68,5 %. Загалом сільськогосподарська кооперація об'єднала 30 % селянських господарств. Працювало 401 сільськогосподарське культурно-просвітницьке товариство, об'єднане у 64 спілки.

Техніко-технологічний рівень сільськогосподарського виробництва залишався доіндустріальним. Не маючи змоги організувати господарство, 94,2 % селянських господарств з посівною площею до 2 дес. здавали землю в оренду, селяни йшли на річні та сезонні заробітки, працювали за наймом у сільському господарстві. Однак товарність сільського господарства залишалась низькою - 22,9 % від валової продукції зерна,

o Було зміцнено державну форму власності та державний сектор економіки. Проведено радикальну перебудову системи управління економікою і сформовано єдину систему соціалістичного планування, яка враховувала ринкові відносини. Вищими господарськими органами були Рада праці та оборони і Державна загально-планова комісія (Держплан). Ліквідовано головкомівську систему управління промисловістю. У травні 1921 р. ВРНГ реорганізована в Комісаріат промисловості. В його складі замість галузевих і функціональних управлінь створені Головне економічне управління з плановою комісією (Промплан), Центральне управління державною промисловістю, Центральне фінансово-комерційне управління та Центральне управління обліку і статистики. В Україні у вересні 1921 р. сформовано Державну планову комісію (Укрдержплан). У 1924/1925 г. р. уперше розроблено зведений річний план розвитку промисловості. Питання планової роботи були головними в діяльності центральних державних органів.

Зберігали свої функції губернські ради народного господарства. Протягом 1921-1923 рр. основною формою управління вважалися трести - виробничі об'єднання промислових підприємств, що утворювалися з однорідних підприємств за територіальною ознакою або комбінувалися за виробничо-територіальним принципом. Трести працювали на госпрозрахунку, до кінця 1922 р. вони об'єднали 90 % державних підприємств. У результаті трестування промисловості наприкінці 1922 р. діяло 24 республіканські із 433 підприємствами та 36 губернських трестів. З утворенням СРСР передбачався поділ промисловості і трестів на об'єкти союзного, республіканського та місцевого підпорядкування. Діяльність трестів жорстко регламентували державні економічні органи.

 

o Щорічні темпи зростання промислового виробництва становили в 1922/1923 г. р. 45 %, у 1924/1925 рр. - 68 %. Однак промисловість України в 1924/1925 г. р. досягла лише 48,2 % від рівня 1913 р. Функціонували лише 11 металургійних заводів (61 % від довоєнної кількості). Чисельність промислових робітників (496,4 тис. осіб) досягла рівня 1913 р. У структурі матеріального виробництва в 1924/1925 г.р. співвідношення між промисловістю і сільським господарством становило 37 %: 67 %.

Україна була головним виробником сільськогосподарських машин (56,7 %) у СРСР. Почали випускати трактори на зразок "Запорожець" і "Комунар". Було відновлено діяльність 6 суднобудівних заводів (28,4 % від загальносоюзного валового виробництва цієї галузі), а також потягобудування, розвивалося верстатобудування, електротехнічна промисловість. Було відбудовано транспорту галузь. Вантажооборот залізниць досяг 75 % щодо 1913 р. З'явилися автомобільний і авіаційний транспорт. Діяли авіалінії Харків - Москва, Харків - Мінеральні Води.

До найважливішого джерела фінансових засобів належали капітальні вкладення із загальносоюзного бюджету, суворе заощадження, внутрішньопромислове нагромадження.

У 1924-1925 г. р. в Україні переважав соціалістичний сектор (державна і кооперативна промисловості). У державній промисловості працювало 56,4 % підприємств і 93 % основних фондів, що виробляли 86 % валової продукції, у кооперативній - 20,3 % підприємств, які виготовляли 7 % продукції.

o Відновлено приватну власність та підприємництво в обмеженій формі. У грудні 1921 р. держава припинила одержавлення невеликих підприємств, здійснила часткову денаціоналізацію невеликих і середніх підприємств, зокрема повернула їх колишнім власникам, дозволила приватне підприємництво у виробництві товарів народного споживання та побутових послуг, створила спрощену дозвільну систему. Кожен громадянин мав право створити кустарне або промислове підприємство і наймати до 20 робітників. У СРСР у середині 1920-х років частка приватного сектору в промисловому виробництві становила близько 25%, в Україні - 7 %.

Розвинувся державний капіталізм шляхом оренди, концесій (оренди державних підприємств іноземними фірмами на основі угоди) та спільних державно-іноземних підприємств. На них поширювалося радянське податкове законодавство. Плату здійснювали частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізовувати за кордоном. У1925 р. частка концесій становила 1 % від промислового виробництва СРСР, хоча, наприклад, у видобутку свинцю досягала 62 %, золота - 20 %, у виробництві галантерейних виробів - 22 %.

В Україні в 1925/1926 г. р. у приватному секторі було 493 підприємства (23,3 % від загальної кількості). В оренду було здано 5200 підприємств харчової, шкіряної та хімічної промисловості, майже одну тис. дрібних шахт Донбасу. Проте з 1924 р. кількість орендованих державних підприємств почала зменшуватись. У 1928 р. оренда була призупинена.

o Відновлено торгівлю, яку вважали засобом налагодження економічних зв'язків між містом і селом, розв'язання продовольчої проблеми та джерелом нагромадження капіталу для розвитку народного господарства.

З метою витіснення приватника з гуртової торгівлі державні трести об'єднувалися в синдикати, які виконували постачальницькі, збутові та маркетингові функції, визначали ціни на гуртову продукцію. Поступово вони трансформувались в управлінські організації, які виконували функції головкомів. У 1922-1928 рр. у СРСР функціонувало 23 синдикати, котрі поширювали діяльність на Україну.

Держава зберігала монополію в зовнішній торгівлі. Відбувалася її лібералізація: укладали міжнародні торгові угоди, створювали спільні товариства для організації сировинного експорту-імпорту. В 1924/1925 г. р. частка України у загальносоюзному експорті становила 12,7 %, в імпорті - 12,4 %. В експорті переважало вивезення зерна (43,3 %), продукції птахівництва (20,6 %) і виробів переробної промисловості (13,1 %).

В Україні сформувалася ринкова інфраструктура. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств установлювала зв'язок державної промисловості із селянством. Протягом 1921-1925 рр. було відкрито 15 товарних бірж, найбільші з них - Харківська, Київська, Катеринославська та Одеська.

o У 1921-1923 рр. створено радянську банківсько-кредитну систему. Державний банк СРСР виконував дві основні функції: 1) мобілізації грошових коштів для створення джерел кредитування економіки; 2) надання комерційних кредитів кооперації та іншим організаціям. У 1926 р. у СРСР налічувалось понад 60 банків. їх діяльність контролювали Держбанк і Наркомфін СРСР. Банківська діяльність була ефективною, її рентабельність досягла 40 %. У 1922 р. для обслуговування населення створили ощадкаси. Внески населення страхувалися від знецінення. Вони виплачувалися за курсом золотого карбованця, встановленого на день виплати. Загалом у 1925 р. кредитні ресурси України становили 9-10 % від ресурсів СРСР (у 1914 р. - 17 % від ресурсів Російської імперії).

o Відновлено грошову систему. Грошова реформа 1922- 1924 рр. відбувалась у два етапи. Протягом 1922-1923 рр. діяла система паралельного обігу двох грошових знаків: радзнаків випуску 1922 р. і 1923 р. та банківських білетів (золотих червінців). У листопаді 1922 р. Держбанк РРФСР розпочав емісію банківських білетів вартістю 1, 3, 5,10 і 50 червінців, які забезпечувались в обсязі 25 % золотом та іноземною валютою та на 75 % дефіцитними товарами, короткостроковими векселями, іншими зобов'язаннями. Золотий вміст одного червінця (7,742 34 г чистого золота) відповідав 10 золотим рублям довоєнного періоду. Це була конвертована валюта, котру вільно обмінювали на іноземну за твердим курсом, ввозили і вивозили за кордон. Сфери обігу радзнаків і червінців поділялись: радзнаки використовували в селах, червінці - для кредитування промисловості і торгівлі, вони обслуговували грошовий обіг у містах. З метою вилучення великої кількості радзнаків провели дві їх домінації. Під час першої домівації 1 рубль, випущений у 1922 р., прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. Під час другої домінації 1 рубль, випущений у 1923 р., прирівнювався до 100 руб. випуску 1922 р., або 1 млн руб., що були в обігу до 1922 р. Червонець почав витісняти радзнаки.

У лютому 1924 р. грошова реформа завершилась. В обіг було випущено білети державної скарбниці вартістю 1, 2 і 5 руб. золотом. Білети прив'язувались до червінця (золота) за паритетом: 1 червінець дорівнював 10 руб. Почали карбувати розмінні срібні та мідні монети. У березні 1924 р. заборонили емісію радзнаків, обмінявши їх за курсом: 1 руб. 1924 р. дорівнював 50 тис. руб. радзнаків 1923 р.

Таким чином, грошовий обіг обслуговували банківські білети (банкноти вартістю в 1,3,5,10,20 і 50 червінців, що становили основну частину грошового обігу в країні та котирувалися на валютних біржах світу), білети державної скарбниці вартістю до 1 червінця (1, 3 і 5 руб.), розмінні срібні монети вартістю 10, 15, 20, 50 коп. і 1 руб., мідні монети вартістю 1, 2, З і 5 коп.

Грошова реформа забезпечила єдину грошову систему в СРСР, яку регулював Держбанк. Було зупинено інфляційний процес, зміцнено економічні зв'язки між містом і селом, створено сприятливі умови для відбудови народного господарства, розвитку торгівлі, банківської та зовнішньоекономічної діяльності. Особливістю грошової реформи було те, що її проводили не використовуючи зовнішні кредити. Було відновлено систему золотодевізного (паперового) стандарту.

o Визначено завдання фінансової політики. Створено нову податкову систему, основою якої були прямі та непрямі, загальнодержавні та комунальні податки. Податкова реформа охопила всі сфери господарства.

У сільському господарстві насамперед було запроваджено продовольчий податок із селянських домогосподарств. У 1923 р. введено єдиний сільськогосподарський податок, який у 1924 р. почали сплачувати у грошовій формі.

У промисловості й торгівлі протягом 1921-1922 рр. ввели промисловий податок із підприємств, закладів торгівлі та кустарних промислів. Він мав дві частини - патентний збір на право здійснення діяльності та зрівняльний, що стягувався з обороту. В липні 1923 р. для державних підприємств, кооперації І концесій було введено прибутковий податок в обсязі 8 % від чистого прибутку. З кінця

1923 p. промислові підприємства відраховували у державну скарбницю 70 % прибутків.

У 1922 р. для фізичних осіб ввели прибутково-майновий податок на основі прогресивної шкали, залежно від суми задекларованого доходу. В кінці 1923 р. до складу прибуткового податку входили основний за твердими ставками заробітної плати та прогресивний. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробочих, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною заробітною платою менше ніж 75 руб. Прогресивний платили ті, хто отримував додатковий прибуток. У 1924 р. прибутково-майновий податок трансформували у прибутковий.

У 1921 р. введено акцизний збір на товари широкого вжитку та першої необхідності (продукти, одяг, взуття), горілку, тютюнові вироби, парфумерію. Поширилась система місцевих податків з нерухомості, вантажів, транспортних засобів, біржових угод, золотопромислових підприємств.

Бюджетна система СРСР згідно з Конституцією 1924 р. охоплювала: союзний бюджет, бюджети союзних і автономних республік, місцеві бюджети. В Україні вперше в 1922/1923 г. р. почали складати районні бюджети. У1924 р. сформувалася система місцевих бюджетів.

o Відбулися певні зрушення в матеріальному добробуті трудящих. Тверда валюта була основою стабільності заробітної плати. У 1925 р. робітник отримував у середньому 18,3 руб., порівняно з 21,6 руб. у 1913 р. (84,4 % від довоєнного). Було встановлено 8-го-динний робочий день, запроваджено страхування на випадок хвороби, допомогу безробітним.

Таким чином, упродовж 1921-1925 pp. відбудова народного господарства здійснювалася на основі використання товарно-грошових відносин і відновлення до певних меж приватного підприємництва при одночасному пануванні державного сектору економіки. Через податкову, кредитну, цінову та тарифну політику радянська влада контролювала всі сфери і галузі економіки. Такий підхід дав змогу подолати щорічні дестабілізуючі процеси: фінансову кризу 1922 p., кризу збуту 1923 р.г товарний голод 1924 p., зростання інфляції у 1925 р. Було поєднано особистий інтерес із суспільним та забезпечено економічне піднесення.

На XIV з'їзді ВКЩб) у 1925р. і XV з'їзді ВКЩб) у 1927р. офіційно проголошено курс на індустріалізацію народного господарства, її розглядали як центральну ланку соціалістичного будівництва, процес переважаючого розвитку промисловості, зокрема галузей групи "А", формування аграрної економіки промислового типу, піднесення культурного і матеріального рівнів життя. Об'єктивна потреба індустріалізації пояснювалася такими чинниками:

o техніка, технологія та організація промислового виробництва залишалися на рівні 1913 p., відстаючи від середньосвітового на 15 років, і не забезпечували економічного піднесення;

o сільське господарство було дрібнотоварним і потенційно не відповідало потребам промисловості та продовольчій безпеці країни;

o необхідністю досягнення економічної незалежності;

o зміцненням обороноздатності країни.

Упродовж 1925-1928 pp. у перший період соціалістичної індустріалізації господарство України залишалося аграрно-індустріальним. У структурі матеріального виробництва частка промисловості збільшилася із 37 % у 1924/1925 г. р. до 48 % в 1926/1927 г. р. Темпи розвитку промисловості порівняно із сільським господарством, збільшились утричі. За 1926-1928 pp. збудовано 408 і реконструйовано 421 підприємство. Щорічні капітальні вкладення у промисловість становили майже 50 % від загальносоюзної суми. У галузі важкої промисловості було вкладено 78 % від цих коштів. Темпи розвитку її галузей коливалася в межах 25-46 %. Перевага надавалася реконструкції та розширенню старих підприємств. У галузевій структурі промисловості частка галузей групи "А" становила 53,4 % в 1927/1928 г.p., порівняно з 47,1 % у 1913 р. Однак чорна металургія досягла лише 80-90 % від рівня 1913 р.

Уряд провадив політику активного витіснення приватного капіталу. Було підвищено тарифи на перевезення приватних вантажів, призупинено державне кредитування приватних підприємств, уведено в 1927 р. податок на надприбуток, заборонено надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів, зменшено кількість іноземних концесій.

У сільському господарстві переважало дрібнотоварне селянське господарство, що не відповідало вимогам індустріалізації (велике машинне виробництво), не забезпечувало промисловий розвиток і продовольчі потреби країни. Товарність сільського господарства становила лише 80,4 % від рівня 1913 p., а зерна - 25,6 % від виробленого. Кількість селянських господарств збільшилася до 5,1 млн. Відбувалося їх здрібнення, зменшення посівної площи. Без коней господарювали 39,6 % селянських дворів, без необхідних знарядь праці - 37,8 %.

Державна аграрна політика, визначена XV з'їздом ВКР(б) у 1927 p., спрямовувалася на підтримку сільськогосподарської кооперації, соціальна основа якої була бідняцько-середняцькою, та обмеження заможних господарств. Так, 1 жовтня 1929 р. кількість сільськогосподарських кооперативів становила 19 566, їх членами були 3,09 мли селян, або 55,9 % селянських господарств. Поширились такі види кооперативів: спеціалізовані постачальницько-збутові (буряківничі, птахівничі тощо), кредитні, виробничі (колективні господарства - ТСОЗи, артілі, комуни). Кількість колективних господарств з 1925 р. по 1 квітня 1929 р. збільшилася майже втричі і досягла 14,5 тис, серед них 73,8 % становили ТСОЗи та 23,5 % - артілі. Вони об'єднували 285 тис. селянських дворів (5,5 % від загальної кількості) та 5,2 % земельної площі селянського користування, давали 10 % товарного зерна. В системі кооперації в 1928 р. було 3756 виробничих підприємств (цукроварні, борошномельні, масло-сирзаводи). Зростало значення радгоспів, яких у жовтні 1929 р. налічувалось 1040. Відносини між селянами і державою будувалися на основі контрактації (договорів), що передбачало постачання товарів виробничого призначення (техніки, насіння, добрив) і збут продукції.

Здійснювалася машинізація сільського господарства. У 1925 р. працювало 300 тракторів, за 1925-1928 рр. селяни отримали 9192 трактори. Селяни отримували кредити на придбання техніки.

Однією з найскладніших залишалася проблема нагромадження коштів для індустріалізації. Головними джерелами індустріалізації були прибутки від промисловості (25%), експорт зерна (2,4 млн т, що було в 4 рази менше від дореволюційного), експропріація коштів із сільського господарства та галузей групи "Б" шляхом цінової політики порушення еквівалентності обміну, 10 державних позик, що залучили 320 млн руб. коштів населення, обмеження заробітної плати робітників і службовців. У 1926 р. почались перебої з постачанням металу, промислових матеріалів і сировини. Товарний голод охопив споживчий ринок. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Ринковий товарообіг почав замінюватися державним розподілом. Основними причинами цього були: невиконання планів хлібозаготівлі через незадоволення селян державними заготівельними цінами; невиконання експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження; зменшення обсягів промислового виробництва та капітального будівництва; швидке зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією. Збільшення кількості робітників у промисловості та будівництві, зменшення в 1927 р. споживчих цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит.

Участь УРСР в утворенні Радянського Союзу. Союзний договір від 30 грудня 1922р. Перша Конституція СРСР (січень 1924р.) та затвердження в травні 1925р. нового тексту Конституції УРСР.

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво (X. Г. Раковськнй, М. В. Фрунзе, М. О. Скрипник, Г. І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік.

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

 

Україна й утворення СРСР

Відповідно до Конституції 1919 р. Україна вважалася незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У; Червоної армії і каральними органами — ЧК (надзвичайними комісіями по боротьбі з контрреволюцією). Тому фактично радянські республіки (у тому числі Україна) утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також єдині економічні зв'язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з компартією.

Ще в 1919 р. московський центр радянської держави організував утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об'єднавши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР підписали договір про воєн ний і господарський союзи. У преамбулі документа вказувало ся, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність кожної із сторін», а також усвідомлюють необхідність згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського виробництва. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язань. Проте зміст договору перебував у невідповідності з преамбулою. Оголошувалося об'єднаними сім наркоматів (див. вище). Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФРР загально федеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення та інтереси УСРР і суттєво послаблювало суверенітет останньої.

Протягом 1921-1922 pp. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земель них і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Український уряд хоча й мав певну самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти великими підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важелям. Це загострювало відносини між центром і республікою. За словами голови Раднаркому України X. Раковського, у 1922 р. кожна десята постанова Політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами.

Такі угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин отримала назву «договірна федерація».

З питань перспектив розвитку відносин між республіками серед партійно-радянських керівників існували дві тенденції. Частина з них на чолі зі Сталіним розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань. Вони вважали закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і переведення їх на статус автономних у складі Росії.

 

X. Раковський, і особливо Скрипник, рішуче відкидали фальш і беззмістовність вигаданої ідеологами центру альтернативи: або єдина й неподільна держава, або конфедерація. При цьому, якщо Раковський ратував насамперед за правовий простір для господарської ініціативи республік, то Скрипник сміливо вводив поняття їхньої внутрішньої незалежності. На його думку, ідеал новоствореної держави має бути такий: «вільні рес публіки, що об'єднуються, лишаються внутрішньо незалежними, водночас передаючи певну частку своєї суверенності своєму Сою зу соціалістичних республік для економічної і політичної боротьби ззовні». Розуміючи, що така позиція вразлива з точки зору традиційного державного права, Скрипник знайшов за потрібне зауважити: «Ми будуємо надто складне об'єднання, до якого не можна підходити лише зі старими формулами старого буржуазного державного права».

З травня 1923 р. комісія Раднаркому по виробленню проекту Конституції СРСР заслухала доповідь X. Г. Раковського «Про Конституцію СРСР, взаємовідносини між наркоматами УСРР та СРСР і формування бюджету». Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для практичного втілення в життя рішень XII з'їзду партії у складі X. Г. Раковського, М. В. Фрунзе, В. П. Затонського та Е. Й. Квірінга. Результатом спільної роботи став український проект Конституції СРСР, в основному схвалений 23 травня на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Рад наркому України. Цей проект виходив із завдань забезпечення господарської автономії республік, їхньої рівноправності в культурних та адміністративних питаннях. Гарантією їхньої рівноправності мало стати розширення прав Ради національностей, через яку повинні були проходити всі рішення верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом кожна з двох палат мала самостійну президію; уряд повинен був формуватися за участю обох палат. Проектом передбачалося також перевести союзні наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі з розряду злитих до розряду об'єднаних (директивних). Три об'єднані комісаріати (Робсельінспекції, Наркомпрод та Наркомпраці) пропонувалося перевести до розряду самостійних. Але й ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік. Запропонована Україною концепція «нового етапу федерації» хибувала на половинчатість; вона абсолютизувала механізми державності, питання про розвиток місцевого самоврядування на радянській основі навіть не ставилося. Проте в разі врахування українських пропозицій можна було розраховувати на головне: ліквідацію монополії центру на прийняття політичних рішень без погодження з республіками. Це, у свою чергу, могло б дати імпульс для оновлення основоположних принципів національної політики, послідовного проведення курсу на коренізацію апаратів, здійснення національно-культурної реформи. Конструктивна позиція України могла стати основою і для тверезого прогностичного аналізу всього комплексу рішень, що приймалися у 1922-1923 pp. у га лузі міжнаціональних відносин.

Ураховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз — федерацію рівноправних республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суті держави.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. З 2215 делегатів 364 представляли Україну. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Як і раніше, головні питання політики входили до компетенції союзного уряду. Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього ввійшов Г. І. Петровський.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документа, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрідержавний акт — Конституцію СРСР. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився. Фактично вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії. Проте УСРР стала національно-територіальним утворенням з власними (хоч і умовними) кордонами9 своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Усе ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917-1920 pp.

18 жовтня 1921 р. створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРСФР. Державними мовами визнано російську й татарську; з 26 утворених районів 7 визначено як татарські, 1 — німецьким, 1 — єврейським, 17 — змішаними.

У 1925 р. у зв'язку з входженням України до складу СРСР були внесені зміни до Конституції УСРР. У ній фіксувався той факт, що УСРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. У 1929 р. була затверджена нова Конституція УСРР. Вона визнавала переваги союзних органів над республіканськими. У Конституції закріплювалось утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вибори були нерівними, багатоступеневими з відкритим голосуванням. Частина виборців (за класовою ознакою) позбавлялася виборчих прав.