Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Створення та військові дії УГА

16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.

У жовтні поляки у Львові навіть думкою не припускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час уже засідала Українська Національна Рада і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути «Польська ліквідаційна комісія», щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.

1 листопада 1918 p., через 600 років іноземного поневолення, останні 150 з яких припадали на часи панування Габсбурзької австрійської монархії, у Львові виникла національна Українська держава.

З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габс-бургів в Австро-Угорщині та Гогенцолернів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.

Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення Української держави.

Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих антимонархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським, Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфа, ради міста, усіх інших державних та військових об'єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.

В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився в полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. 4на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зумовила те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський. Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф «Польщі — Христа Народів», заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.

На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командири — Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, два з яких починали цю діяльність у званні поручика. Полякам оперативно почала поступати допомога з Варшави. «В обороні Львова, — говорив опісля Юзеф Пілсудський, — зосередилась у свій час більшість зусиль усієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чотири п'ятих таких сил».

Досить швидко зростали і збройні сили 3YHP, які взяли собі назву Галицька Армія.

У неї добровільно вступали солдати-українці старої австро-угорської армії, селянські і робітничі дружини.

Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Армія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла стабілізувати фронт на лінії Сокаль — Рава-Руська — Жовква — навколо Львова — Городок — Судова Вишня — Перемишль — Хирів — Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 p., тобто протягом півроку.

До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тис. чоловіків. Виробилась її організаційна структура: рій — сотня — курінь — кіш — загін (сотня — батальйон — бригада — корпус), чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.

21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г. Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 pp.

Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.

Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпечити широкі права національним меншинам, вирішивши надати їм ЗО відсотків депутатських місць у майбутньому парламенті.

У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали. Передбачалося розподілити їхні землі між малозабезпеченими та малоземельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали далі. Переважаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. У середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Ка-м'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.

Ще в травні 1919 p., коли радянські війська перебували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до Уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити спільний фронт проти Польщі.

«Не один раз ми доводили, — писав з цього приводу роком пізніше «Червоний Стрілець», часопис для Червоної Україн­ської Галицької Армії (ЧУГА), — що кращих союзників робітники і селяни Східної Галичини не зможуть знайти». Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але «Станіславський уряд (ЗУНР), — писав той же часопис, — лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас». Однією з причин тако­го ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 р., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР — ЗОУНР, а отже, противником УСРР.

У грудні 1919 р. диктатор Є. Петрушевич зібрав у Відні керівництво вже лише формально існуючої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула петлюрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.

Історичне значення боротьби українського народу за незалежність. Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918-1920 pp. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішньою причиною, що призвела до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.

Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який є рухом за особисту гідність, так і не об'єднались у цей час для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави.

Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна чи федералістична буде нова держава — Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Дра-гоманова і з брошури М. Махновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави Украї­ни. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила: якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.

І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.

 

Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Створення УГА та її діяльність (Українська Галицька армія)

Залізничні і автомобільні частини. На озброєнні УГА мала лише два панцерні поїзди, причому спочатку це були прилаштовані за допомогою брусів та ін. підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше було знайдено панцерові вагони і паровоз. Один із цих поїздів належав до Другого корпусу і курсував лінією Ходорів-Львів, ін. підлягав Третьому корпусу і діяв на шляхах Стрий-Самбір-Львів. Поїзди мали кілька скорострілів і 1-2 легкі польові гармати. Дивізіон автопанцерників (бронемашин) спочатку належав до Третього, а пізніше до Другого корпусу і складався з 6 авто, надісланих з Куреня січових стрільців у Києві, і 2 виготовлених у місцевих майстернях.

Технічні частини. Кожна бригада мала невеликі саперні відділи у складі 2-3 чет, що робили в. основному ремонт мостів, шляхів та здійснювали будівництво військових об'єктів. При корпусах і Начальній команді УГА існували технічні сотні з окремими відділами - залізничними, будівельними, саперними, з майстернями, де ремонтувалася стрілецька зброя, гармати. Автоколона УГА складалася з 4 сотень - по одній у кожному корпусі і при Начальній команді УГА. Кожна сотня складалася з трьох чет: вантажних, легкових автомобілів і пересувної майстерні. У кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.

Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.

Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон. Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів використовувався шифр.

Пропаганда. Велася за допомогою часописів, книжок, усних засобів. У бригадах і корпусах працювали пропагандні старшини, у підрозділах - підстаршини і стрільці. Її ефективність і серед вояків, і серед цивільного населення була явно недостатньою.

Розвідка. Розвідувальні операції провадили розвідчі відділи (Р.В.) при Начальній команді УГА і командуванні корпусами. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстарший. Розвідчий відділ при Начальній команді УГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Низька фахова освіта, малі сили (у розвідці служили 30 старшин, з них лише 6 мали фахову освіту), недостатне виділення коштів призводили до того, що назагал розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили фахові детективи та державна і польова жандармерія.

Санітарна служба. Організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію проведено спільно із загальною реорганізацією армії у січні-лютому 1919. Кожен корпус мав одну або дві лічниці (госпіталі), склад санітарного матеріалу і санітарну валку. Наприкін. січня 1919 армія мала 5 польових шпиталів, З санітарні і 2 купальні поїзди, 4 склади санітарного матеріалу (корпуси і Начальна команда УГА). В армії були 14 лікарів і 38 фельдшерів (їх називали «медики»), окрім того, в запіллі - 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекторів. Через втрату великої кількості санітарного матеріалу під час відступу УГА через Збруч санітарно-медичне забезпечення армії значно погіршилося. Збереглося 7 польових шпиталів, які обслуговували 35 лікарів, що не дало можливість погасити епідемію тифу, яка восени 1919 охопила УГА і від якої загинуло 30% особового складу. Санітарним шефом при Начальній команді УГА в Галичині був сотник д-р К.Танячкевич, на Наддніпрянській Україні - полковник д-р А.Бурачинський.

Постачання. Постачання УГА було організоване на зразок австрійського. Завдяки роботі інтендантів галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не робили реквізицій. Контроль за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав весь рахунковий апарат у підлеглих частинах і підрозділах.

Обозництво. Обозні формації УГА були підпорядковані корпусним обозним референтам. У травні 1919 УГА мала близько 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного секретаріату військових справ питання обозів передано Команді запілля, а згодом -Етапу армії.

Польова пошта. Організована в лютому 1919. Мала станиці в кожному корпусі та при Начальній команді УГА, користувалася також і цивільною поштовою мережею. Після переходу через р. Збруч створено спільну станцію для обслуговування армії і фронту. Працювали у цій службі бл. 50 урядовців.

 

Військові дії[ред. • ред. код ]

Перші бої за Львів (грудень 1918 — січень 1919)[ред. • ред. код]

Після відступу зі Львова першою створилася група «Схід» — на сході від міста, відтак — «Старе село» на півдні, до їхнього складу входив полк Українських січових стрільців; з цих груп пізніше сформувався II корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу «Північ». До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром 1 корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу «Південь», до якої входили практично самостійні бойові групи «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукеничі», «Хирів», «Лютовиська», «Карпатська», «Глибока», що згодом стали ядром III корпусу УГА.

Підготовка до загального наступу на Львів почалася другою декадою грудня 1918. До виконання наступу залучені групи «Старе Село», «Щирець» та «Схід». Безпосередньо у наступі мали бути задіяні «Старе Село» і «Щирець». Першій планувалося наступ з півдня, другій з південного заходу, маючи на міті оволодіти головним залізничним двірцем. Група «Схід» мала завдання відволікти на себе частину польських військ на півночі і сході. Початок операції призначено на 27 грудня. Лінія фронту проходила довкола Львова через Брюховичі — Збоїська — Кривчиці — Майорівку — Пирогівку, поза Козельниками — Сокільниками і Скниловом.

Наступаючі частини посилені новими бойовими силами. Групі «Старе Село» підпорядкували І-й Станіславський курінь, І-й Бережанський, І-й Коломийський та І-й курінь бригади УСС. Групу посилено батареями — по 10 гаубиць і одній далекобійній. Групу «Щирець» — Козятинською окремою піхотною бригадою — 1200 стрільців. Чисельність бойових сил, залучених до операції, лічила 4000 стрільців і 16 батарей. Зосередження стількох підрозділів, на думку Начальної Команди, повинно було принести успіх.

Однак, іноземці на керівних постах у Галицькій Армії, спричинювали «витік» інформації ворогові. Отримавши дані, польська група полковника Сопотницького — 2400 жовнірів, 24 скоростріли, 150 кіннотників і 10 гармат — 24 грудня прибула в Городок. Випереджуючи наступ українських сил, 25 грудня група здобула Любінь Великий, 26 грудня Ставчани, 27 грудня Оброшино та Рудно і 28 грудня увійшла на допомогу польським військам у Львові. Цим поляки вивели з бойового ладу групу «Щирець» і значно посилили обороноздатність Львова. Одначе Начальна Команда ГА не змінила свого плану та 27 грудня наступ на Львів почали групи «Схід» і «Старе Село». Станіславський курінь здобув Сихів, курінь УСС здобув Зубру. 28 грудня група «Старе Село» зайняла Міські Пасіки, Сокільники, Бондарівку, курінь УСС — Козельники і Персенківку; УСС підійшли до Кульпаркова. Група «Схід» стала під Личаковом і захопила бровар Грунда. Хоча група «Щирець» тими днями відбила Любінь Великий, але Ставчан і Оброшино здобути не вдалося. Обходячи їх, група зайняла Скнилів, але підтримати наступ на Львів не змогла. На 29 грудня лінія фронту довкола Львова була слідуюча: Брюховичі — Рясна-Руська — Малехів — бровар Грунда — Пасіки Міські — Персенківка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода.

Лінія фронту на новий 1919 рік йшла від Тімни до Хирова, від Перемишля кругом Львова на Яворів, Любачі, до Крилова на Холмщині. За листопад і грудень 1918 польські війська зайняли 10 з 59 повітів, в яких початком листопада була проголошена ЗУНР.

Повторний наступ на Львів був призначений на 11 січня. Проте поляки розвідали і провели випереджуючу акцію. 6-7 січня група генерала Ромера з Рави-Руської прорвала лінію оборони, яку вкруг міста займала група «Північ» і 8 січня зайняла Жовкву. Куликів поляки здобули 9 січня, група прорвалася до Львова і укріпила його залогу. Випадом зі Львова, поляки зайняли Рясну-Руську, Домажир, Козичі, Мшану і Судову Вишню. Вже 10 січня група УГА «Янів» поляків завернула до Львова. Третій випад здійснено 7 і 8 січня на Угнів і Сокаль, тут їх зупинили українські частини. Випади поляків зірвали наступ УГА, а 12 січня поляки самі почали наступ. Захопивши Скнилів, вони 13-го січня зайняли Бондарівку і Козельники. Група «Старе Село» під командою О.Микитки відбила Козельники і Персенківку. Позиційні бої були головною причиною зриву наступу УГА на Львів. Бойова лінія фронту довколо Львова стала так: Басівка — Сокільники — ліс Освіча — Козельники — північніше Сихова — Пасіки Міські — Чортківська Скеля — Лисиничі — Сороки — Ляшки Муровані — Малехів — Лиса Гора, Брюховичі — Рясна Руська — Козичі — Карачинів. В умовах холодної і сніжної зими, коло Львова та приколійної перемиської смуги бойові дії дещо стихли. Обидві сторони намагались максимально використати це затишшя у власних цілях.

Реорганізація УГА (січень 1919)[ред. • ред. код]

На початку січня 1919 нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію, ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Є.Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів, до корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і допоміжних формацій; назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, «2-га Коломийська бригада». Перший корпус створено з «Групи Північ», до нього увійшли «5-та Сокальська», «6-та Равська», «9-та Белзька» і «10-та Янівська» бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918-19 цим корпусом командували полковник В.Курманович, згодом полковник О.Микитка, полковник А. Шаманек, а під час існування ЧУГА — отаман Осип Лисняк і сотник Ю.Головінський.

Вовчухівська операція УГА (лютий 1919)[ред. • ред. код]

Незважаючи на чисельну й технічну перевагу польського війська, за 248 днів війни УГА мала також і перемоги. Але остаточній перемозі галицького війська у першому наступі під Вовчухами в лютому 1919 (так звана «Вовчухівська операція»), коли практично завершилося оточення Львова, перешкодила Місія Антанти, очолена генералом Бертельмі, яка в дуже прикрій ситуації для поляків наказала перемир'я і просування частин ГА було зупинено.

За сприяння Антанти 25 березня Варшаві вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів з людьми й озброєнням з Франції та Італії. У цій трагічній ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тим часом польські сили генерала Галлера готували потужний наступ на всьому п'ятсоткілометровому фронті.

Польський наступ армії Галлера (травень 1919)[ред. • ред. код]

Хоч численність ГА на фронті нараховувала в квітні 1919 року 1412 старшин і 52200 вояків (533 кулемети, 188 польових і 13 важких гармат), польське військо вже в лютому-березні 1919 мало чисельну перевагу, у квітні 1919 Галицькій армії протистояло 62-тисячне угрупування польських військ. До нього у травні приєдналося 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю. Галлера, сформованої у Франції, яку, всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати її лише для боротьби з більшовиками, спрямували проти УГА. Великий польський наступ почався 14 травня, коли поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Ю.Галлера і розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід.

Трикратна польська перевага на південному фронті створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті. Частини І Гірської бригади і група «Глибока» втратили зв'язки з головними силами і були змушені перейти на Карпатську Україну, де й були інтерновані. За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня румунське військо з дивізією польського генерала Л. Желіґовського ударило по тилах УГА і почало займати Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини.

Разом з протистоянням польським військам, відбувалися внутрішні бунти. Один з них — «Дрогобицький бунт», піднятий сотнею Дрогобицької міліції за рішенням «Жовнірської Ради», збаламученої більшовицькою агітацією, проти уряду ЗУНР. Був ліквідований ІІІ-м куренем бригади УСС через кілька годин після початку, але надзвичайно роздмуханий в совіцькій історіографії.

Чортківська офензива УГА (червень 1919)[ред. • ред. код]

6 червня 1919 УГА, зібрана в південно-східному трикутнику Галичини, здобула перемогу під Чортковом і перейшла в наступ (див. Чортківська офензива). 9 червня командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений генерал О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків — Львів.

У червні Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-ої Станіславської, 15-ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за дан. Б. Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 гвинтівок (крісів), 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі. Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях — окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше — Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше — отаман Зегорш.

25 червня 1919 УГА в ході Чортківської офензиви оволоділа Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. За три тижні наступу здобуто значні успіхи, які не можна було закріпити через повний брак воєнного спорядження в УГА, в основному піхотної амуніції.

Відступ УГА за Збруч (16-17 липня 1919)[ред. • ред. код]

28 червня польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. Було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча, польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї, контрнаступ поляків 16—17 липня закінчився переходом УГА через р. Збруч. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. На територію УНР перейшло 49800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. У складі УГА були також деякі бригади, що постали під час Чортківської офензиви, з яких 12, 14, 18 і 21 піші та 1 кінна брали вже участь у боях.

Антибільшовицький фронт УГА (липень-листопад 1919)[ред. • ред. код]

25 липня 1919 р. частини II Галицького корпусу вийшли на антибільшовицький фронт, а за ним 2 серпня і вся УГА. 12 серпня почався наступ об'єднаних українських армій на Київ — Одесу, яким керував новостворений штаб Головного отамана з генералом М. Юнаковим як начальником штабу і генералом В. Курмановичем як генерал-квартирмейстром. До кінця серпня 1919 українські армії звільнили від більшовиків 72500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Похід на Київ закінчився 30 серпня здобуттям (головно ІІІ корпусом УГА під командуванням генерала А.Кравса) Києва і зустріччю з Добрармією генерала А. Дєнікіна наступного дня, але згодом і до відступу обох українських армій на захід.

Старшини штабу ІІІ-го корпусу УГА в таборі військовополонених у м. Тухоля. Польща. 1920 р. 14 — генерал Мирон Тарнавський, 15 — сотник Петро Біґус

25 жовтня 1919 р. під час спільної наради представників ЗУНР та УНР генерал М.Тарнавський доповідав, що в строю залишалось 7000 вояків УГА; внаслідок епідемії, відсутності постачання різко знизилась дисципліна, зросло дезертирство. Старшини-фронтовики вимагали покінчити з війною, вступити в переговори з Дєнікіним чи Красною Армією.[1]

В другій половині листопада 1919 р. кількісь хворих не зменшувалась, надавати кваліфіковану меддопомогу було вкрай складно через розкиданість на значних просторах. За деякими даними, у Проскурові було 1600 хворих, Барі — 2500, Немирові — 2000, Вінниці — 1000, Жмеринці — 500, Могилеві — 400…[2]

Причиною воєнної катастрофи УГА, до якої згодом дійшло, не були воєнні перемоги ворога, але жахлива епідемія тифу та інших пошесних хвороб, які вивели з армії до 90 % стану, так що в листопаді 1919 тільки 7 % вояцтва УГА могли лишитися на фронтовій лінії. Лев Шанковський вважав епідемію тифу, що підкосила галицьке військо, застосуванням хімічної зброї.

Союз УГА та ЗСПР (листопад 1919 – січень 1920)[ред. • ред. код]

Наслідком цього 17 листопада в Одесі сталося підписання сепаратного договору між УГА та Збройними силами Півдня Росії; Галицька армія переходила на бік Добровольчої армії, але не могла бути використаною проти Армії УНР, передбачалося, що протягом 17-30 листопада вона зосереджується на лінії Козятин-Вінниця-Іллінці-Оратів-Погребище; займає і боронить район Бердичева; її штаб розміщується в Умані; тилові установи дислокуються в Христинівці, Ольгополі, Вознесенську, Миколаєві; санітарні установи з хворими і пораненими залишаються на місці; галичани зберігали внутрішню автономію та невтручання білих у питання призначення командного складу, січові стрільці не були визнані частиною Галицької армії, галицький уряд продовжував свою діяльність, вирішення політичних питань відкладалось на майбутнє.

Союз УГА з Червоною Армією (січень–квітень 1920)[ред. • ред. код]

У січні 1920 стан УГА зменшився до 1373 старшин і 20576 вояків, а в квітні до 1435 старшин і 16688 вояків. Це й примусило НКГА укласти перемир'я, а згодом і союзний договір з російською Добрармією (Одеса, 17. 12. 1919)- Штабом УГА тоді намагався керувати полковник Добровольчої армії Саборський, а потім стати Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА), коли після розгрому Добрармії частини Червоної армії з'явилися на місці розташування галицьких бригад. 31 січня під Одесою відбулося створення за ініціативою командування УГА 2 українських піших полків — 1-го Чорноморського та 2-го Запорозького — з колишніх військовополонених армії УНР; в кінці лютого деякі сотні було розформовано й влито до більшовицьких частин, а з решти утворено 361-й український радянський стрілецький полк при 41-й більшовицькій дивізії зі штабом у Тирасполі.

Союз УГА з Військом Польським (квітень–травень 1920)[ред. • ред. код]

Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 дві колишні галицькі бригади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що була тоді в союзі з польським військом, але попали в польський полон. Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в таборі полонених у Тухолі. Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування.