Україна під владою більшовиків у 1919 році.????????

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей.

Основні напрямки політики «воєнного комунізму»:

— націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства;

— ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

— встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Виконавчого Комітету (12 квітня 1919 p.).

У містах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, червоноармійцям, робітникам воєнних підприємств, майже нічого — так званим нетрудовим елементам і членам їх сімей. Таким чином, зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробництва. Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями.

У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлі по селах. Росія потребувала продовольства, і Ленін оголосив «хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі насамперед Україну.

Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був окроплений кров'ю.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму.

Початок 1920 р. був одночасно початком нового етапу української революції. Радянська влада вертала на Україну з величезним досвідом, із загартованими силами. IV Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся в травні 1920 р. в Харкові, був оглядом дотеперішнього досвіду й дав основи радянського будівництва в Україні.

У чому ж виявилася сила більшовиків, що приступили вже до мирного будівництва?

Передусім, під час денікінщини виявилося, що трудящий народ в Україні за більшовиків, бо він власними руками прогнав білогвардійського напасника. Друге те, що на IV конференції КПУ 16 березня 1920 р. об'єдналися з більшовиками в одну партію українські комуністи-боротьбисти. Це була дуже важлива подія, бо тепер зібралися в одну партію, під одним крилом усі революційні сили України, що дотепер ішли окремими стежками.

А досвід існування прогресивних режимів в Європі того часу свідчив якраз про протилежне. Суспільство України й тоді, й зараз — не однорідне за своїм соціальним складом. І комуністична партія висловлювала й тоді, а особливо тепер, інтереси лише частини громадськості, меншої частини суспільства.

Впровадження законодавчо однопартійної системи привело до того, що політика вже в 20-ті роки з життя нашого суспільства щезла. Щезла політика, як специфічна сфера діяльності людей, в якій проявляються і зіштовхуються відмінності інтересів класів і груп, відбувається пряме громадське співставлення позицій і відшукуються засоби приведення їх до певного динамічного компромісу. Політика щезла.

І от тепер, на IV з'їзді, об'єднана ця революційна сила клала міцні основи радянської влади в Україні. Вона проголосила братерську федерацію України з Радянською Росією, вона урегулювала земельне питання в Україні, означила, хто й як може користуватися з землі; вона, врешті, дала радянському будівництву на селі сильну опору проти власників, зорганізувавши сільську бідноту в комітети незаможників. Вона визнала за доконче потрібне, щоб військо й державна скарбниця були спільні з Радянською Росією, щоб в об'єднаних федерацією радянських республіках був один держплан, одне управління радянським господарством: адже ж тепер, начебто, ні в Україні, ні в Росії не було так, як за влади буржуазії, що визискувала б одну країну на користь другій; і тут і там владу тримав в руках робітник з селянином, що самі боролися проти визиску. Правда, як сьогодні очевидно, більшовики відібрали владу в буржуазії, але не віддали її народу.

Майже хрестоматійним стало твердження, що режим «воєнного комунізму» був нав'язаний більшовикам громадянською війною та інтервенцією. Та це лише частина правди, бо перші декрети Раднаркому і постанови ВРНГ про введення в Радянській Росії і по всіх територіях, де була радянська влада, «соціалістичного ідеалу» точно «по Марксу» і у відповідності з партійним гімном «Інтернаціонал» — оВесь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем...», — прийняті ще до війни. 27 грудня 1917 р. був опублікований декрет про націоналізацію банків, а 5 лютого 1918 р. — про націоналізацію торгового флоту, тобто до початку громадянської війни, а останній (про усунення підприємств промисловості, що мають до 5-10 найманих робітників) — 29 листопада 1920 p., тобто вже після підписання миру з Польщею та вигнання Врангеля з Криму.

Усі ці «комуністичні декрети» начебто доповнювали декрети Раднаркому про відміну приватної власності у всіх її формах. Цю ж лінію продовжувала, фактично, відміна Декрету про землю, прийняття якого в свій час забезпечило більшовикам підтримку солдатів і багатомільйонного селянства. Цей Декрет був замінений законом ВЦВК «Про соціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р. Декрет зробив землю безгосподарною, оголосивши, що вона «переходить в користування всього трудового народу», а головне — нічого не говорив про форми землекористування, тоді як в «есерівському» декреті від 26 жовтня 1917 р. чітко вказувалося: «Форми користування землею повинні бути цілком вільними: подвірна, хутірська, общинна, артільна, як вирішено буде в окремих селищах...».

Суть цього замовчання розкрив другий земельний декрет ВЦВК від 14 лютого 1919 р. — «Про соціалістичне зємлевлаштування І про методи переходу до соціалістичного землеробства». Саме він і став через 10 років юридичною основою сталінської «суцільної колективізації», бо підкреслював: «Уся земля в межах РСФРР, в чиєму б користуванні вона не перебувала, вважається єдиним державним фондом», яким розпоряджаються не селяни, а уряд в особі Наркомзему.

Цей декрет націлював владу на перетворення всього сільського господарства в єдину агрофабрику. Центральною фігурою її ставав не селянин-одпоосібник, а сільгосп робітник, якому заборонялось мати присадибну ділянку, худобу, птицю, навіть собак, зате було обіцяно 8-годинний робочий день...

Що собою являла нова, радянська влада? Постійно підсовуване людям гасло «Вся влада Радам» не тільки безглузде, але й небезпечне. Незрозуміло, чому «вся»

влада повинна належати Радам? Якщо нема розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову, то ми Ризи-куємо отримати нову диктатуру, новий культ особи. До речі, про диктатуру пролетаріату. Цікаво взагалі прослідкувати історію слова «пролетаріат» (Велика радянська енциклопедія) дається пояснення, що «пролетарій» походить від латинського «пролета-ріус», що означає представника неімущих станів гро мадян в стародавньому Римі, які не відбували на користь держави ніяких повинностей і складали, так ои мовити, «дно» римського суспільства. Звичай110' вони не займалися суспільно корисною працею. жили в основному за рахунок подачок держави і багатих рабовласників, тобто були бродягами, забродами. на кшталт теперішніх наших бомжів. Ідея пролетаріату в теорії Маркса набула фундаментального значення. ЯЗД нього він підганяв усю працюючу верству населення, починаючи від некваліфікованих робітників.

Політика «воєнного комунізму» з її соціалістичними експериментами породила масовий опір з боку населення. Значно збільшувалась кількість антибільшовицьких виступів (з 98 у квітні до 328 у червні—липні 1919 р.). Більшовицький уряд контролював тільки міста. Крім селянських повстанських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи і українські есери, які організували низку повстанських загонів (під керівництвом Зеленого, Струка, Соколовського), що мали на меті ліквідувати окупаційний більшовицький режим і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Від співробітництва з більшовиками відмовився Н. Махно, який зі своїм загоном пішов від них на Правобережжя. Боротьба проти повстанського руху відволікала сили більшовиків від боротьби з білогвардійцями на чолі з генералом Денікіним, які влітку 1919 р. почали наступ на Україну і на Москву. У травні 1919 р. денікінці зайняли Луганськ, у червні — Харків та Катеринослав, після чого повели наступ на Київ. Швидкій ліквідації більшовицького режиму на Правобережжі сприяли сили Директорії, які після поразок узимку 1919 р. були реорганізовані С. Петлюрою. До петлюрівців приєдналася Українська Галицька армія. У липні об'єднана українська армія почала наступ на Київ і Одесу, який спочатку розвивався досить успішно. 30 серпня 1919 р. в залишений Червоною армією Київ одночасно увійшли українські сили і війська білогвардійців. Спроби знайти спільну мову з денікінцями завершились невдало і врешті українська армія була витіснена з Києва. Одесу українській армії також не вдалося взяти, і місто перейшло під контроль білих, а українські сили знову були витіснені на Правобережну Україну.

На окупованій Денікіним території України були створені три області: Київська, Харківська і Новоросійська. Їх очолювали губернатори, які були призначені Денікіним і мали необмежені повноваження. Українська мова дозволялась тільки в приватних навчальних закладах. Закривалися і забиралися з бібліотек українські друковані видання. Припинила свою діяльність Українська Академія наук. Аграрна політика Денікіна була спрямована на відновлення поміщицької власності на землю. В промисловості був ліквідований 8-годинний робочий день. Профспілки, створені 1917—1918 рр., були розпущені, замість них організовувались нові, лояльні до режиму.

Одночасно поширювався опір білогвардійцям в Україні. Тут діяла мережа підпільних більшовицьких організацій, очолених створеним ЦК КП(б)У Зафронтовим бюро. У боротьбу з білогвардійцями включилися представники соціалістичних партій (есери і анархісти). Почалися селянські повстання.

Активно діяли проти денікінців махновці, які були об'єднані в Революційну повстанську армію. Вони змогли очистити від білих значну частину території Півдня України.

У другій половині 1919 р. трагічно склалася доля української армії. Вона опинилася в «трикутнику смерті». Із заходу вона вела боротьбу з поляками, на сході — з білими, на півночі — з більшовиками і через нестачу сил зазнала поразки, їй не вистачало боєприпасів і військової амуніції. Справу погіршила епідемія тифу. До того ж українські сили були розколоті політично-ідеологічними і соціально-психологічними розбіжностями між західними і східними українцями, що накопичувались протягом століть. С. Петлюра, його найближче оточення, що складалося з лівих соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у реакційності. Зі свого боку галичани не довіряли вихідцям зі Східної України, вважаючи їх безвідповідальними радикалами і навіть «напівбільшовиками». Це призвело до переходу УГА на бік білих, Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалась, передавши свої повноваження С. Петлюрі. Сам С. Петлюра у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським урядом про визнання УНР та спільні дії в боротьбі з радянською Росією.

Повернення більшовиків в Україну У жовтні 1919 р. під Тулою і Воронежем Червона армія перейшла в контрнаступ проти денікінців, який закінчився новим узяттям під більшовицький контроль усієї України. Залишки білої армії відійшли в Крим, де були очолені генералом Врангелем.

Повернувшись в Україну 1920 р. втретє, більшовики врахували помилки політичного курсу 1919 р. Насамперед це стосувалось аграрної політики. 5 лютого 1920 р. був ухвалений новий земельний закон з метою ліквідувати відновлене під час денікінської окупації поміщицьке землеволодіння. Закон передбачав конфіскацію поміщицької землі і безкоштовну передачу її селянам. Перевагу в отриманні землі здобули малоземельні селяни і батраки. На відміну від 1919 р. радгоспи та комуни, вступ до яких був з оголошений як добровільний, отримували менше землі. У березні—квітні 1920 р. в Україні, нарешті, сталися вибори до місцевих рад, але завдяки недемократичним методам їх проведення більшовики здобули в них переважну більшість місць.

У соціально-економічній політиці, як і раніше, панували воєннокомуністичні методи. Прокотилася чергова хвиля націоналізації підприємств, збереглася і збільшувалася продовольча розкладка.

Держава часто зверталась до позаекономічних методів управління: була створена Українська трудова армія, яку очолив Й. Сталін. Одночасно великих розмірів набув «червоний терор». 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Розпочалось витіснення більшовиками з політичного життя інших соціалістичних партій. Змушені були самоліквідувати свою партію «боротьбисти», було заарештовано керівництво лівих есерів, почався судовий процес над меншовиками.