Філософський-етична думка епохи Відродження (італійські гуманісти).

Італійські гуманісти виступали проти релігійної схоластики, обращенности тільки до Священного Писання, закликали використовувати досягнення античної культури.

Середньовіччя йшло в минуле. Церква, не в силах примирити догми християнства з реаліями життя, здавала одну позицію за іншою. Капіталізм вперше зародився в Італії XIV століття. Мабуть, у зв'язку з цим новим явищем саме Італія прийняла естафету подальшого розвитку етичної думки. Термін "гуманізм" з'явився в 1808 році, але явище, їм що позначається, виникло набагато раніше. Досить сказати, що слово "гуманіст" з'явилося вже в XV столітті. У XIV столітті в Італії, а в XV-XVI століттях в інших країнах Західної Європи почалася епоха Відродження – суспільно-політичний і культурний рух, направлений проти католицького світогляду і схоластичній науці середніх століть. Епоха Відродження породила життєстверджуючий світогляд, створила чудові зразки реалістичного мистецтва, ознаменувалася великими відкриттями і винаходами, збудила інтерес до літератури і мистецтва стародавньої Греції і Риму.

Найважливіше відкриття Ренесансу - відкриття людини. У античності відчуття роду не сприяло розвитку індивідуальності. Стоїцизм, висуваючи ідею особи і відповідальності, і християнство, наполягаючи на реальному існуванні душі, лежачої зовні сфери і юрисдикції мирської влади, створили нову концепцію особи. Але соціальна система середньовіччя, побудована на статусі і звичаї, бентежила особу, упираючи на значення класу і групи.

Ренесанс пішов далі за моральні установки стоїцизму і духовної унікальності християнства і побачив людину в плоть - людину в його відносинах до себе, до суспільства, до світу. Людина стала замість Бога центром Всесвіту. Багато країн брали участь в Ренесансі, але з початку і до кінця частка Італії була найбільшою. Італія ніколи не поривала з античністю, мертва тяжкість одноманітності не тиснула її так, як в інших країнах. Тут кипіло суспільне життя, незважаючи на війни і вторгнення, і міста-держави Італії були острівцями республіканізму серед моря європейських монархій. Першість в міжнародній торгівлі і фінансах зробила італійські міста багатими і створило умови для розквіту наук і мистецтв.

Передовою ідеологією епохи відродження став гуманізм, перш за все, італійський гуманізм. Гуманізм почав з виклику схоластиці, звинувативши її в безплідному мудруванні і байдужості до проблем людського буття. Гуманісти висунули завдання створення нової науки, системи знання, що концентрувало увагу на вивченні людського, – специфіки природи людини і його земного призначення, характеру суспільства і законів, що панували в нім. Важливе місце в планах гуманістів займала етика. Гуманісти створили культ живого, такого, що відчуває людину з його радощами і печалями, тривогами і надіями. Середні століття з їх догматизмом і схоластикою, церковним культом і аскетизмом вони називали "темними століттями". Називаючи себе "мудрецями" або "ораторами", італійські гуманісти позначали свої заняття як "studia humanitatis" ("пізнання речей, які відносяться до життя і вдач і які удосконалюють і прикрашають людину"). Гуманісти протиставляли середньовіччю зразки античної культури і висували деякі нові етичні ідеї. Для їх творчості характерні дві тенденції: звернення до античної спадщини і використання античної культури в боротьбі з середньовіччям, а також обгрунтування ідеалу цивільного життя. Італійський гуманізм – це гуманізм не стільки особи, скільки громадянина.

Італійський гуманізм починається з творчості Франчесько Петрарки (1304-1374). Геніальний поет свого часу, Петрарка в тридцятисемирічному віці був увінчаний лавровим вінком в Римі – почесть, якою удостоїлися дуже небагато осіб. Петрарка рішуче порвав з схоластичним методом пізнання, його умоглядним мудруванням. Він воскресив до життя віддані забуттю дослідження людини. Схоластиці він протиставив наукове знання, що спирається на життєвий досвід. Змістом філософії повинно стати, на його думку, знання про людину. Шлях до пізнання природи лежить через пізнання людини: " Насправді, яка користь в тому, щоб дізнатися природу диких звірів, птахів, риб і змій і не знати, і навіть не прагнути зрозуміти природи людини, з'ясувати, ради чого ми народжені, звідки і куди йдемо". Будучи глибоко релігійною людиною, Петрарка вважав, що людина може черпати мудрість не тільки в догматах християнства, але і в творах античних авторів, яких він вивчав і почитав. Все знання, вироблене людьми, повинне бути присвячене ним самим. Важливу роль він відводить слову: " Ми повинні прагнути допомагати тим, з ким живемо; і ніхто не може сумніватися, що їх душам ми можемо бути надзвичайно корисні нашим словом".

Франчесько Петрарка визначає етику як практичну науку про мистецтво жити. Головна проблема етики – сенс життя людини. Бачивши цей сенс в досягненні щастя, Петрарка намагається відшукати об'єктивні умови і передумови, які забезпечують стійкість щастя. Його також цікавить можливість уберегти щасливу людину від всіх випадковостей і небезпек, що виникають щогодини в процесі боротьби різних сил і угрупувань. Замислюючись над різними проблемами етики, Петрарка намагається зрозуміти причини різних явищ моральності і аморальності в життя людей, значення цих явищ для стабільності суспільства. Філософа-поета цікавить внутрішній світ людини, його відчуття, плани і надії. Роздуми Петрарки – перший досвід етичної думки раннього гуманізму.

Інший представник раннього гуманізму – поет і філософ, канцлер флоренції Колюччо Салютаті (1331 –1406).Колюччо Салютаті стверджував, що знання не є самоціллю людини, воно лише засіб виховання в нім людяності. Воскрешаючи тезу Арістотеля про активне цивільне життя як найважливіше покликання людини, філософ приходить до твердження, що царство милосердя і миру люди можуть створити на землі лише у впертій боротьбі і праці. Хоча земля – царство диявола, боротьба із злом полягає не у відході від світу в ім'я споглядання і збагнення божественної істини, а в активній боротьбі з пороками і злочинами, печаллю і знегодами. Людини не повинна залишати надія, він зобов'язаний постійно боротися із злом. У творі "Про долю і долю" Колюччо Салютаті доводить, що хоча бог рухає волею людини, це не заважає свободі дій, що мають добру мету. Воля і свобода неотделимы один від одного, причому волю гуманіст ставить вище за знання. Тільки спрямованість кожного до добрих справ дозволить придти до справжнього співтовариства. Створюване людьми благо – це суспільне благо, і його закріплюють справедливі закони.

Саме закони, міцні і незмінні, направляють діяльність людей і тим самим об'єднують їх в суспільство. У трактаті "Про гідність має рацію і медицина" філософ вважає закони заснованими на природному праві, що є заставою їх постійності. А постійність є гарантія від згубного впливу випадковостей Фортуни. Колюччо Салютаті критикує стоїків за їх твердження про підпорядкування волі долі. Долі протистоїть вищий початок людської природи – розум, що направляється божественним провидінням. Не пасивність і чернецтво, а активна життєва позиція, а прагнення організувати земне життя відповідно до ідеалів добра і справедливості – такий сенс земного призначення людини. Чим глибше за чоловік пізнає свої можливості, що виражаються поняттям virtus (чеснота), тим сильніше він в протиборстві із злом, тим більше його значення для суспільства. Гуманіст підкреслює: " Той, хто зробив що-небудь гідне пам'яті, хоча він і помер тілом, залишається жити в діяннях і славі". Особа і діяльність самого Колюччо Салютаті тому підтвердження.

Ідеї гуманізму розвивав учень Колюччо Салютаті Леонардо Бруні Аретіно (1370-1441). Леонардо Бруні служив секретарем папської курії. З 1427 року до кінця життя – канцлер флоренції. Філософ-гуманіст – переконаний прихильник республіканського ладу і демократії. Леонардо Бруні – автор "Історії Флорентійського народу" і полум'яний патріот цього міста. У перші десятиліття XV століття він є визнаним ідейним главою цивільного гуманізму. У "Історії Флорентійського народу" а також в "Введенні в моральну філософію" і інших роботах Леонардо Бруні відстоює принципи служіння загальному благу, "рідній комуні", підпорядкування особистих інтересів колективній користі. Стрижнем етичної доктрини філософа стала ідея виховання зразкового громадянина республіки, що гарантує своїм підданим свободу і рівність перед законом, але і високої свідомості, що вимагає від нього, активності і неухильного виконання патріотичного боргу. Ідеї Леонардо Бруні вплинули на творчість інших гуманістів епохи Відродження. Одним з них був Маттео Пальмієрі.

Маттео Пальмієрі (1406-1475) в трактаті "Про цивільне життя" розвивав етичні ідеї, відповідні духу часу. У першій книзі його твору йдеться про виховання і утворення юнацтва, в другій і третій книгах – про доблесну поведінку громадянина в приватних і публічних справах, в четвертій книзі – про багатство. Моральність людини пояснювалася наявністю у нього розуму. Серед традиційних для античної і середньовічної етики чотирьох чеснот – розсудливості, стійкості, помірності і справедливості – Маттео Пальмієрі віддає перевагу розсудливості. Ця чеснота розуміється їм як здоровий глузд, практична мудрість. Розсудливість – компас, що допомагає людині орієнтуватися в світі життєвих знегод. Всі чесноти повинні розкриватися на терені суспільного життя. Не може бути визнаний добродійним учений, оскільки він, на думку автора, не робить нічого корисного для суспільства. Цією думкою порицается як безплідна вчена схоластика, так і спосіб життя ченців.

На відміну від тварин, люди наділені здатністю мислити і говорити. На цій здатності засновані всі соціальні зв'язки – споріднені, дружні, релігійні, національні, державні і ін. Суспільний спосіб життя регулюється "природним" законом. Тому всім людям властиво не тільки релігійне відчуття, але і відчуття довга перед батьківщиною і сім'єю. В ім'я батьківщини повинно йти на будь-які жертви, ризикуючи ради неї навіть життям. Слава і честь вітчизни повинні стати вище за приватні інтереси. Головна проблема трактату "Про цивільне життя" – загальне благо, суспільна користь. Маттео Пальмієрі писав: " Кожен повинен бути готовий переносити труднощі і піддавати себе небезпеці, якщо він знає, що з цього послідує загальне благо і користь для держави". Той, хто нехтує колективним інтересом в ім'я особистої вигоди заслуговує кари і публічного засудження. Всі зобов'язано трудитися, оскільки праця є основа добробуту суспільства. Нероб слід виганяти з держави.

Інший з найбільш відомих гуманістів Леон Батисту Альберті (1404-1472) належав до багатої купецької сім'ї Флоренції, вигнаної з рідного міста політичними супротивниками. Альберті тридцять років служив в папській канцелярії, відомий як універсально освічена людина. У широкому спектрі етичних поглядів гуманіста найбільш актуальне питання про людину і його долю. У трактаті "Про сім'ю", присвяченому історії роду Альберті, філософ-гуманіст намагається відповісти на питання: " Чи дійсно, доля така могутня, чи дарувало їй це вище право своєю непостійністю руйнувати видатні сім'ї?" Не образа рухає дослідником, а прагнення розібратися в проблемі. Окремий випадок зводиться в ранг філософської проблеми. Альберті розуміє подвійну приналежність людини – до світу земному і небесному, чим і визначається його особливе положення. У вказаній роботі він пише: " Отже, можна встановити, що Фортуна дуже слабка і нездібна позбавити нас навіть в малому ступені нашої чесноти; саму ж чесноту ми повинні вважати достатньою, щоб досягти всього самого піднесеного – могутності, пошани, вічної і безсмертної слави". Області діяльності людини і Фортуни строго розмежовані: людина сам собі господар, хоча в навколишньому його світі і твореному їм речовому мирі великий вплив Фортуни. Таке рішення співвідношення свободи волі і необхідності може викликати лише усмішку у сучасної людини, проте, слід пам'ятати, що йшла боротьба з церквою і її ідеологією.

Більш того, навіть в царстві Фортуни чоловік здатний протистояти їй, звертаючись до своїх природних здібностей, до свого розуму. Альберті повний віри в людину, в його здатність протиборствувати долі: " Не у владі долі так легко перемагати того, хто не хоче бути переможеним. Фортуна візьме верх лише над тим, хто їй підкоряється". Воля людини вільна, і в цьому застава його успішного опору силам зовнішніх обставин. Втім, він помічає, що "Фортуна найбільш сприятлива для тих, хто у момент падіння в річку опинився поряд з дошкою або поблизу корабля і, навпаки, ворожа нам, якщо ми падаємо в потік в той момент, коли плавцеві необхідно подолати накат хвилі". Дані обставини Альберті, мабуть, не вважає долею.

Міркуючи про призначення людини, Альберті виділяє найбільш загальні етичні принципи, що визначають щастя людини як вищу мету його існування. "На наше переконання людина народжена, щоб використовувати матеріальні блага, бути добродійним, іншими словами –стать щасливим; бо таким можна рахувати того, хто добрий до людей і тому бажаний богові; той же, хто не користується матеріальними благами, шкодить людям, а значить і мало бажаний богові, і безглуздо, якщо він вважає себе щасливим". Стріли критики Альберті направляє проти аскетизму як чесноти ортодоксальних християн. Філософ бачить щастя людини в земному житті, а не в загробному світі. Та і в земному житті щастя полягає не у відсутності потреби і страждань, а в праці, в наданні допомоги слабким, в захисті їх від несправедливості. У творі "Домострой" Альберті підкреслює важливість правильності вибору роду занять, в прагненні до моральних стимулів, в здоровому честолюбстві: " Ніщо так не противоречит життю і положенню людини як відсутність якої-небудь почесної справи.У неробстві ми стаємо слабкими і нікчемними. Мистецтво жити осягнувся в діяннях". Щастя в розумінні Альберті може бути досягнуте лише шляхом розкриття творчих потенцій людської натури. А вони розкриваються в якій-небудь творчій праці. Зіставлення цієї ідеї гуманіста з конкретним положенням справ його епохи показує спрямованість ідеї не тільки проти церкви, але і світських феодалів.

Велику популярність в суспільстві здобула творчість Лоренцо Валли. Уродженець Риму, Лоренцо Валла (1407-1457) був знавцем мов, викладав риторику в університеті. Він відомий і як викриває так званого "Константінова дару". У трактаті "Міркування про підробленість так званої грамоти Костянтина" Лоренцо Валла доводить, що такого дару як численні маєтки і право римських тат управляти королями Європи імператор Костянтин не давав. Але навіть якщо визнати достовірність такого "дару", то церква своїми злочинами давно позбавила сама себе того, що, ніби то, дав імператор. Крім того, Лоренцо Валла виявив в уявному едикті Костянтина такі слова, яких не було в латинській мові вIV столітті. Гуманіст виступає також проти інституту чернецтва, вважаючи його однією з причин псування суспільних вдач. Разом з чернецтвом заперечується і аскетизм як спосіб життя ченців.

У 1432 році Лоренцо Валла написав своя головна праця "О дійсному і помилковому благу". Первинний твір називалося "Про насолоду" і воно, мабуть, краще виражало зміст трактату. Автор трактату – послідовник Епікура. Вище благо він розуміє як насолода. Прагнення до насолоди є невід'ємне і найбільш значне прагнення людини. Лоренцо Валла відкидає відчуженість стоїків від земного життя і їх поняття громадського обов'язку. На його думку, головний закон, що направляє людське життя, є саме насолода, а не чеснота і не християнська аскеза, що допускає як єдине повноцінне відчуття любов до бога. Філософ навіть погрожує довести лицемірство чести порівняно з насолодою і користю. Насолоджуватися красою природи і людського тіла, ублажати слух чудовою мелодією, вдихати аромат садів і полів, отримувати задоволення від смачної їжі і вина, переживати радість любові, прагнути до матеріального достатку і цінувати багатство, а також пізнавати щастя духовного життя, яке дають наука, поезія, мистецтво – такий реальний сенс земного існування людини. Лоренцо Валла вважає корисність природним принципом і найважливішим критерієм дій людини. Вигода і розрахунок, на його думку, - основні чесноти особи. Жити для себе – означає діяти з користю для себе. В той же час, вважає філософ, даний принцип не виключає, а припускає взаємну любов людей, оскільки і в цій любові поміщена насолода. У творчості Лоренцо Валли переважають індивідуалістичні мотиви, які все ж таки були достатньо прогресивні в XV столітті.

Лоренцо Валла в трактаті "Про насолоду" стверджував, що людина повинна вдаватися до не тільки духовних, але і плотських задоволень.

1. На думку Балу, насолода є головним законом життя, оскільки Господь створив всі земні блага і дав людині здібність до насолоди (5 відчуттів).

2. Принцип насолоди Балу поширював і на загробний світ. Він описує рай, де люди мають удосконалення тіла.

3. Лоренцо Балу затверджував принцип індивідуалізму: егоїзм невикорінний, закладений в природі людини, породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є найвищим благом для нього, життя ближнього, доля батьківщини - другорядні.

4. Чеснотою Балу вважав корисність. Корисність заснована на здоровому розрахунку. Принципу корисності, розрахунку підпорядковані всі відносини в суспільстві.

Почесне місце в плеяді італійських гуманістів належить Джованні Пико делла Мірандолі (1463-1494). Філософ належав до старовинного дворянського роду графів Мірандоли. Здобув освіту в декількох університетах. Мірандола склав в 1486 році "900 тез, що відносяться до різних областей знання", маючи намір захистити їх на публічному диспуті в Римі. Це привело його до серйозного конфлікту з Ватиканом. Деякі з тез були визнані єретичними, а їх автор трохи потрапив на суд інквізиції. Від розправи його врятував Лоренцо Медічи. Диспут не відбувся, але написана для вступного слова до нього "Мова про гідність людини" зробила ім'я Мірандоли широко відомим в Італії і за її межами. "Мова" стала програмною в гуманістичному русі кінця XV- почала XVI століття.

У творі Мірандоли дано філософське обгрунтування гідності людської природи в новому, гуманістичному розумінні. Спираючись на античні ідеї людини як мікрокосму і центру всесвіту і пов'язуючи їх з християнським вченням про створення людини, філософ змінює сенс останнього елементу. Бог створив людину, але не по своєму зразку і подібності. Він поставив людину в центр всесвіту і дав йому можливість самому творити свою долю. Вільний вибір, не скутий божественним втручанням визначає високу гідність людини. Межею людської свободи виступають лише закони природи. Переступивши їх, чоловік втрачає своя гідність (свободу) і панування над обставинами життя.

З концепцією свободи волі зв'язано і розуміння щастя – вищого блага. На відміну від інших істот людині дано досягти як природного щастя, так і вищого блаженства. Він не повинен задовольнятися буденними умовами життя, а прагнути до досягнення вищого блага: " У душу вторгається святе прагнення, щоб ми не задовольняючись рядовим, прагнули вищого і, по можливості, добивалися, якщо захочемо того, до чого призначені всі люди". "Природне" щастя чоловік отримує через пізнання, філософію. "Природне" щастя – це насолода діяльністю розуму у пошуках істини і збагнення того блага, яке закладене в людині і інших творіннях бога. Людині це щастя доступне більше, ніж іншим створенням, завдяки наявності у нього розуму. До вищого, "надприроднішого" щастя людина може придти лише за допомогою божественної благодаті. Шлях до нього Мірандола ділить на три етапи: 1) очищення від пороків за допомогою етики; 2)удосконалення розуму діалектикою і натурфілософією; 3)пізнання божественного за допомогою теології. Етика упокорює пристрасті і створює умови для спокійної діяльності розуму, учить пізнавати добро і зло, спонукає слідувати по шляху добра. Натурфілософія відкриває людському розуму таємниці природи, суть земних і небесних явищ. Світло теології дозволяє людині пізнати якнайглибші таємниці всесвіту.

Хоча Мірандола відводить теології вище місце в системі пізнання, роль головної творчої сили він відводить філософії, під якою розуміє всю сукупність раціонального знання. "Без філософії немає людини ",- затверджує він. Гімном філософії звучать слова гуманіста, що прожив коротке, але яскраве життя: " Не посоромлюся похвалити себе за те, що ніколи не займався філософією інакше, як з любові до неї, і ні в своїх дослідженнях, ні в роздумах ніколи не розраховував на яку-небудь винагороду, окрім як на формування моєї душі, усвідомлення тієї істини, до якої я пристрасно прагнув. Саме філософія навчила мене залежати скоріше від власної думки, чим від чужих думок". Мірандола через 18 століть повторює думку Епікура про моральну цінність філософії. Він затверджує високу гідність людини і його творчих можливостей, дає обгрунтування права на вільнодумство, підкреслює домінуючу роль філософії у формуванні свідомості вільної особи. Ці ідеї, упроваджуючись в розуми сучасників, провели наслідки, що далеко йшли.

Пико делла Мірандола в праці "Мова про гідність людини" проголошує:

1. людина - це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту.

2. Бог створив людину незавершеним, тим самим надавши йому свободу самовдосконалення, створення свого образу.

3. найважливіша гідність людини його здатність продовжувати справу Творця. Людина може досягти досконалості ангелів, подолавши свої низовинні пристрасті.

4. людина може досягти:

а) вищого блага за допомогою Божественної благодаті;

б) природного щастя шляхом пізнання природи і самого себе, збагнення таємниць всесвіту.

Николо Макіавеллі (1469 - 1527) вперше розмежував принципи моралі і політики. Він відійшов від релігійного догматизму. Бог в представленні Макіавеллі - Доля, Необхідність.

У трактаті "Государ" Макіавеллі досліджує відносини людей, в першу чергу політичні. Ідеали християнства не відповідають реальному життю. Релігія повинна бути політичним інструментом, тобто забезпечувати духовну єдність держави, виховувати сильних, активних людей (а не проповідувати непротивлення злу і ін.).

Макіавеллі стверджував, що:

1. благом є все, що йде на користь державі. Вище благо - це зміцнення національної держави, його цілісність;

2. політика є найважливішою сферою суспільного життя;

3. мораль підкоряється політичним цілям;

4. для досягнення благої мети всі засоби хороші (обман, насильство і т. п.). Будь-яке зло може бути виправдане державною необхідністю.

Государ, охочий утриматися у влади, не повинен спеціально відхилятися від добра, а у разі потреби бути недобродійним.

В області політики нове учення виразив саме Никколо Макіавеллі. Він був на державній службі в своїй республіці Флоренції і, хоча не займав високих постів, добре дізнався механізм політики. У 1512 республіканський уряд був замінений тираненням Медічи. Макіавеллі вигнали з Флоренції. Після того він написав трактат "Государ", Ця робота завдяки своїй гостроті, переконливості, несподіванці і влучності виразів стала однією з небагатьох політичних книг, що увійшли до світової літератури. Самий революційний аспект "Государя" не в тому, про що там мовиться, а в тому, що ігнорується. До Макіавеллі для всіх політиків-теоретиків головним питанням була мета держави. Влада мислилася тільки засобом досягти справедливості, добробуту, свободи або Бога. Макіавеллі стверджує, що метою є сама влада, і обговорює тільки засоби узяти, утримати і розповсюдити її. Макіавеллі відокремлює влада від моралі, релігії і філософії, встановлюючи державу як автономну систему цінностей, не залежну від інших джерел. В ім'я держави можна порушити і релігію, і мораль. Все дозволено, навіть обов'язково - аж до тяжких злочинів. Макіавеллі не рахує мораль нижче за державу, просто канони влади і узи моралі не стикаються. Для мораліста найвище етика, для священика - релігія, для державного діяча - інтереси держави. "МЕТА ВИПРАВДОВУЄ ЗАСОБИ... Якщо безпека держави залежить від майбутнього рішення, не слід враховувати, справедливо воно чи ні, гуманно або жорстоко, благородно або ганебно. Відсунувши все убік, потрібно питати лише одне - чи врятує воно життя і свободу держави?" Макіавеллі ніде не вихваляє аморальність ради аморальності, він не нігіліст; він не заперечує загальнолюдських цінностей і не намагається їх зруйнувати. Але у державного діяча потреби влади превалюють над мораллю. Не Макіавеллі винайшов політичне вбивство, зраду і обман. Але до нього вони здійснювалися de facto, і ніхто не намагався їх узаконити. Прагнули не помічати або виправдовувати, або, в кращому разі, строго засуджувати "окремі епізоди" (бо ці злочини, як би часто не здійснювалися, вважалися виключеннями). Макіавеллі, покінчивши з лицемірством, створив чітку систему цінностей, відмінних від загальноприйнятої моралі. Добро і зло перетворилися в його трактаті з абсолютних категорій у відносні. Використання отрути - добро, якщо цим позбавляєшся від політичного ворога, тим більше, якщо ніхто не дізнається. Це зовсім не означає, що отруєння взагалі допустимі; мета політики - влада, те, що ефективно для її досягнення - добро, те, що неефективно, - зло, якщо використати релігійний термін - гріх. Чесноти государя - рішучість, честолюбство, сила, удачливість, а не богобоязливість, порядність і цнотливість. Макіавеллі бачить навіть "велич" у витончених і прекрасних злочинах.

Влада, вважав Макіавеллі, вище всіх соціальних цінностей. Релігія - зброя впливу і контролю в руках государя; там, де народ релігійний, його легко підпорядкувати і дисциплінувати. Увага до релігії веде до піднесення держави, а зневага нею - до загибелі. Страх перед Богом можна тимчасово замінити страхом перед государем, але життя правителя коротке. І він повинен підтримувати релігійні доктрини і віру в чудеса, навіть знаючи, що це брехня, лише б було корисно для держави. Макіавеллі критикує християнство, яке "прославляє, скоріше, упокорювання і споглядальність, чим активна дія", ідеалізуючи презирство до земних благ, вбачає лише стійкість мученика, не учить силі, за допомогою якої здійснюються подвиги. Суть в тому, що Макіавеллі - песиміст. Для песиміста мир не міняється, не здібний до вдосконалення, і розум не в силах справитися з жорстокою правдою природи і історії. Преклоняючись перед "героями" (а тільки "герой" може створити державу), Макіавеллі нехтував установами. Він розумів, що при стабільних установах реформатор не потрібний. Макіавеллі не розумів, що правильно організовані ідеї і ідеали можуть стати вирішальною зброєю в політичній боротьбі. Оскільки Макіавеллі цікавили тільки засоби захопити, утримати і розширити владу, а не мету держави, він не знав співвідношення засобів і мети, А мета не існує крім засобів, вона постійно формується ними, Кінець кінцем нікчемними засобами не досягти великої мети. Таким чином, можна засумніватися, чи реалістичні методи Макіавеллі навіть з погляду влади.

Що було зроблене одного разу, можна зробити знов. Макіавеллі не вірить в безповоротність історичного процесу і унікальність кожної його фази. Пишність античності може бути відновлена, якщо тільки енергійні, обдаровані і достатньо реалістичні люди зададуться такою метою. Щоб вилікувати вироджуване населення від його хвороб, засновники нових держав або релігій вимушені бувають вдаватися до жорстких заходів, використовувати силу і обман, підступність і жорстокість, зраду і вбивство безневинних людей, інакше кажучи, до хірургічних заходів, які потрібні для того, щоб відсікти від тіла гниючі частини і повернути його в здоровий стан.