1. Індивідуальна етика - вчення про вдосконалення людини (етичному, інтелектуальному), гармонізації душі людини. Платон вважав, що сенс життя людини полягає в наближенні до світу ідей шляхом самоудосконалення.
Мудрець повинен прагнути до виходу з недосконалого видимого світу і возз'єднання з гармонійним світом ідей. Чесноти засновані на сторонах душі людини:
1) мудрість (розумна сторона);
2) мужність (вольова сторона);
3) помірність (афектна сторона).
Чесноти є природженими якостями, душа людини згадує те, що знала до народження.
2. Соціальна етика. У утопічному трактаті "Держава" Платон обґрунтовує моральну ієрархію, яка відповідає ієрархії соціальної. Кожна чеснота властива тому або іншому стану:
1) мудрість - правителям;
2) мужність - воїнам;
3) помірність - селянам і ремісникам;
4) справедливість є чеснотою держави (але не якістю особи), реалізується за допомогою жорсткої політичної ієрархії;
5) рабині позбавлені чеснот взагалі.
Платон затверджував пріоритет соціальної гармонії. Етична людина – підпорядковує своє життя інтересам суспільства в цілому.
Етика Аристотеля. Аристотель (384 - 322 рр. до н. э.) з міста Стагира:
1. ввів термін "етика";
2. класифікував етичні поняття;
3. обґрунтував етику як систему наукового знання;
4. написав перші етичні праці "Никомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика";
5. узагальнив етичні погляди попередників в синтетичну теорію моралі;
6. сформулював основні проблеми етики і т.д.
Етика - це прикладна наука, що вивчає моральність, чесноті, мета якої - зробити людину моральною (а значить, щасливим).
Аристотель стверджував, що чесноти.
а) є не природженими, а благоприобретенными в процесі виховання якостями;
б) у основі мають природні пристрасті (страх і т. п.), які морально нейтральні;
в) виникають тоді, коли людина дає оцінку пристрастям.
Виховання - боротьба з крайнощами в прояві пристрастей. Чеснота - це "золота середина" між крайнощами. Наприклад, чеснота - щедрість, крайнощі - скупість і марнотратство -добродетелями не є.
Головна чеснота - справедливість. Аристотель виділяв справедливість:
1. що розподіляє (політичну): розділення благ відповідно гідності людей;
2. що зрівнює (економічну).
Згідно Аристотелю людина здатна досягти щастя, тільки керуючись розумом.
Аристотель розділяв чесноти на дианоэтические (інтелектуальні) і етичні (вольові). Істинно етичним поведінка є тоді, коли розум узгоджений з відчуттями (єдність етичних і дианоэтических чеснот).
Вчинки можуть бути:
1. добровільними, навмисними - їх характеризують наявність мотивів, свідомий вибір. Тільки добровільні вчинки можна оцінювати етично (схвалювати або засуджувати);
2. недобровільними, які здійснюються без вільного волевиявлення (можуть викликати співчуття і т. п.).
Аристотель вважав, що гармонія у взаєминах людини і суспільства можлива при виконанні наступних умов:
а) з боку індивіда - розумно обмежувати потреби, орієнтуватися на суспільне благо;
б) з боку держави - захищати інтереси громадян, враховувати потреби людини.
Епікур (341 - 270 рр. до н. э.) створив філософську школу, яка проіснувала 600 років. Він був послідовником традиції эвдемонизма. Згідно Епікуру щастя - це свобода від фізичних і душевних страждань, самодостатність індивіда, свобода від зовнішнього світу. Умови, необхідні для щастя:
1. атараксия - безтурботність, незворушність духу;
2. правильне відношення до задоволень;
3. позбавлення від страхів;
4. байдужість до зовнішнього;
5. дружба.
Епікурейці вважали, що людина винна:
1. віддавати перевагу духовним задоволенням;
2. дотримувати міру в задоволеннях;
3. уникати неприродних задоволень.
Епікур виділяв задоволення:
1. природні, необхідні (їжа, пиття, одяг і ін.);
2. природні, не необхідні (смачна їжа і т. п.);
3. неприродні, не необхідні (влада, слава, багатство).
Природні потреби (на відміну від неприродних) легко задовольняються, їх задоволення не зв'язане з небезпеками, порушенням душевної рівноваги. Для щастя і спокою людині необхідні тільки природні задоволення. Епікур говорив: "Живи непомітно".
У ієрархії задоволень вищими є духовні задоволення, зокрема заняття філософією.
Філософія допомагає людям позбавитися від страхів:
1) перед богами: боги, досягнувши вищого блаженства, замкнуті на собі і не виявляють ніякої цікавості до світу людей, не втручаються в їх життя;
2) страху смерті: смерть не зло, а перехід в небуття, відсутність всяких відчуттів (зокрема страждань). Щастя визначається якістю життя, а не її тривалістю;
3) страху перед необхідністю, перед долею: людині надана свобода вибору поведінки (і долі), ця свобода - прояв загальнийприродної закономірності.
Досягненню щастя сприяє дружба.
Держава є благом, воно забезпечує безпеку і незалежність людей.
Людина повинна дотримувати закони (що дозволить уникати страждань), не займатися політичною активністю, оскільки вона веде до бажання неприродних задоволень (власті і ін.). Незалежність - одна з умов щастя.
Стоїки Зенон з Китіона (333 - 262 рр. до н. э.) і Хрісипп (281 - 208 рр. до н. э.). Основні положення етики стоїків:
1. людина винна:
1) усвідомити необхідність, крізну причинність - вираз вищого, розумнішого початку;
2) свідомо підкорятися необхідності, покірливо приймати свою долю;
3) в процесі підпорядкування не втрачати відчуття гідності;
4) жити розумно, добродійно, в гармонії з природою;
5) люди повинні долати такі пристрасті, як бажання, насолоду, страх, скорботу.
2. Відчуженість від пристрастей - найважливіша умова внутрішньої свободи людини;
3. що досяг повного спокою (апатія) мудрець володіє чеснотами: мужністю, справедливістю, помірністю, розсудливістю;
4. мудрець повинен бути щирим, безпристрасним, діяльним, строгим, гордим, позбавленим жалості (перш за все до себе самого), ставити благо суспільства вище особистого, керуватися відчуттям довга;
5. стоїки не цінували:
1) зовнішні блага;
2) людські прихильності;
3) здоров'я і навіть життя, якщо вона не етична. ("Краще гідно померти, чим негідно жити". Сенека.)
У етиці стоїків існують тільки чеснота і порок, нюанси не входять в рамки моральності. Людина вольна сама вирішувати, буде він добродійним або порочним. Ідеї стоїцизму пройшли три періоди розвитку:
1. Стародавня Стоячи (III - II вв. до н. э.);
2. Середня Стоячи (II -1 вв. до н. э.);
3. Нова Стоячи (I - II вв.) - римський період розвитку стоїцизму. Для Нової Стої характерні:
а) песимістична покірність долі;
б) посилення індивідуалізму, "відходу в себе";
в) релігійні переживання;
г) милосердя, співчуття.
Представники стоїцизму: Сенека (5 р. до н.е. - 65 р. н. э.), Епіктет (50 -140), Марк Аврелій Антонін (121-180).
