Заснування Запорізької Січі та її устрій

Запорізька Січ була заснована на острові Хортиця Дмитром Вишневецьким у 1552 – 1554 р. туту почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусії, Молдови, Росії. Поступово запорожці розділилися на різні козацькі верстви: січових козаків, реєстрових, планкових, нереєстрових. Козаки: вільно обирали старшину, мали власний суд, не сплачували податків, проживали на всіх державних і приватних землях. Вільно ділили спадщину померлих козаків. У походах отримували безкоштовні харчі та порох.

Січ поділялася на 38 куренів. Козаки були хліборобами, розводили худобу, коней, збирали мед. Жінок на січ не пускали. Той хто привів жіу на січ мав бути покараний на смерть. Законодавчий орган на Січі загально-козацька Рада, виконавча влада – кошовий отаман та старшина. Військова рада збиралася регулярно 1 січня і 1 жовтня,відкритим голосуванням обирали керівників на посади. Козацька рада: оголошення війни та підписання миру, організація військових походів, кара злісних злочинців, розподіл господарських угідь.

Кіш утілював у життя напрями політики Запорозької Січі. Адміністрація січі: військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман. Військові чиновники- булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач. Похідні і паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

22) Значення козацької доби в історії України Козацтво було провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козаків торкалася всіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності. Запорозька Січ була ініціатором боротьби українців проти панування шляхетської Польщі, турецько-татарської агресії та феодально-кріпосницького гніту. Вона була прообразом демократичної республіканської держави.

23) Землі в складі Польщі. Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги. Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам’янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати. Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої”, 1577 р.), працюють на ідею унії. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося. Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками. Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою. Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.

24)Реформація в Україні,Берестейська унія. Реформація та контрреформація ХУ-ХУІ Реформація-це загальний рух проти католицької церкви,в результаті з’являється поняття протистанти(Бородьба католиків і протистантов)виникає лютеранство. Контрреформація-наступ католицької церкви на своїх противників. Орден Єзуїтів- головна сила реформації.Їх діяльність сприяла тому,що Польща стала опрою католіцизма. Кінец ХУІ ст-оелегійна кризаБерестейська уніяПричини: 1.утворення Речи Посполитої 2.необхідність зміцнення держави 3.відвирнути населення від єдиновірної Росії,Московського патріархату(1589) 4.криза у провославній церкві 5.бородьба церковної іерархії з брацтвами на укр.земляхЗа унією укр.церква зберігала:1. східні обряди 2.церковнослов’янську літургічну мову 3.право на заміщення митрополічної та єпископських кафедер 4.старий(юліанський)календар 5.право на одруження нижчого духовенства визнавала:1.зверхність папи римського над усією християнською церквою 2.учення католицької церкви. Духовенство яке підтрималорішення отримало привілеї: 1.зрівнення в правах з католицьким духовенством 2.звільнення від слати податків і виконання різномонітних повинностей 3.єпископам були обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої(цієї обіцянки уряд не дотримался)Між противниками і прихильниками унії спалахнула гостра боротьба.Брацтва й українське козацтво,що зароджувалося,непохитно стали на захист православної віри.