Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території, загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Уже в 1924 р. польський уряд прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5-10 %.
Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.
В економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.
Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссіі Холмщині була основною опорою української національної самобутності. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення.
Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства "Просвіта", "Рідна школа", молодіжні об'єднання "Сокіл", "Пласт" та інші організації і політичні партії.
Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.
Ліве крило представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію - робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (Сельроб).
У 30-хроках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець).
У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації («умиротворення») з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців.
Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918-1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія - 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті - українські кафедри.
Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії: розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса.
На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим:
· селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);
· різко зросла кількість українських шкіл та культурних товариств,
· відновили свою діяльність товариства "Просвіта", ім. Духновича, українські хори.
Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А. Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців.
Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму.
Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму.
У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за такі дії, але це не припинило його репресивної політики, вона тривала і в наступні роки.
У міжвоєнний період українці краю мали 12 політичних партій. Найчисельнішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким, засноване 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.
ТЕМА № 10
