У поглядах видатного філософа і громадського діяча Іоана Готліба Фіхте (1762–1814) подвійність і суперечність політичних тенденцій німецького бюргерства позначилися набагато виразніше, яскравіше, ніж у Канта.
Загальнотеоретичні погляди Фіхте на державу і право розвиваються в руслі природно-правової доктрини. Своєрідністю відрізняється методологічна, філософська основа цих поглядів. Фіхте – переконаний суб'єктивний ідеаліст, для якого матеріальний світ у всіх його незліченних аспектах існує лише як сфера прояву свободи людського духу; поза людською свідомістю і людською діяльністю немає об'єктивної дійсності.
І по Фіхте, право виводиться з «чистих форм розуму». Зовнішні чинники не мають відношення до природи має рацію. Необхідність в нім диктує самосвідомість, бо тільки наявність права створює умови для того, щоб самосвідомість себе виявила. Проте право базується не на індивідуальній волі. Конституюється воно на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного з них. «Поняття має рацію, – роз'яснює Фіхте, – є поняття відношення між розумними істотами. Воно існує лише за тієї умови, коли такі істоти мисляться у взаєминах один до одного...»
Фіхте вважав, що правові стосунки, а отже свобода індивідів, не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові стосунки, свободу належить захищати примусом. Інших засобів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Примусовою силою в державі не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина колективна воля, для утворення якої треба згоду всіх, необхідний відповідний договір. І люди укладають такий цивільно-державний договір. Завдяки ньому і встановлюється державність. Спільна воля народу складає стрижень законодавства і визначає кордони впливу держави. Так, демократ Фіхте прагнув присікти свавілля абсолютистсько-поліцейської влади над своїми підданими і, спираючись на природно-правову доктрину, утвердить політичні права і свободи особи.
Фіхте переконано відстоював ідею верховенства народу: «...народ і насправді, і по праву є вища влада, над якою немає ніякої інший і яка є джерелом всякої іншої влади, будучи сама відповідальна лише перед Богом». Звідси категоричний вивід про безумовне право народу на будь-яку зміну неугодного йому державного ладу, про право народу в цілому на революцію.
Фіхте бачив в державі не самоціль, а лише знаряддя досягнення ідеальних буд, в яких люди, озброєні наукою і що максимально використовують машинну техніку, вирішують практичні, земні завдання без великої витрати часу і сил і мають ще достатньо дозвілля для роздуму про свій дух і про надземний. З приводу призначення людини і доль держави Фіхте писав: «Життя в державі не відноситься до абсолютної мети людини... при певних обставинах вона є лише наявний засіб для підстави досконалого суспільства. Держава, як і всі людські встановлення, що є голим засобом, прагне до свого власного знищення: мета всякого уряду – зробити уряд зайвим». Фіхте, правда, вважав, що таке стан настане через міріади років.
Для Фіхте характерний, що національне відродження своєї країни він тісно пов'язує з її соціальним оновленням: із створенням єдиної централізованої німецької держави, яка повинна нарешті стати «національною державою», з проведенням серйозних внутрішніх перетворень на буржуазно-демократичній основі. Головну роль в досягненні цієї мети Фіхте відводить освіті і вихованню народу у дусі любові до батьківщини і свободи. Ось чому він надзвичайно високо оцінює працю інтелігенції, учених як дійсних наставників нації, здатних двинути її по шляху прогресу.
В самому кінці XVIII ст. в Германії зародилося і в першій половині XIX ст.. зробилося вельми впливовим у вивченні має рацію особливий напрям дослідницькій думці. У центрі своїх теоретично-пізнавальних інтересів воно поставило питання про те, як право виникає і яка його історія.
Основоположником напряму в юриспруденції, що отримав найменування історичної школи має рацію, є Г. Гуго (1764–1844) – професор Геттингенського університету, автор «Підручника природного права, як філософії позитивного права, особливо – приватного права». Видним представником цієї школи був К. Савіньі (1779–1861), що виклав свої погляди в книзі «Право володіння», в брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» і в 6-млосному творі «Система сучасного римського права». Завершує цю групу представників історичної школи має рацію Г. Пухта (1798–1846), основні твори якого – «Звичайне право» і «Курс інституцій».
Природно-правову доктрину і що витікали з неї демократичні і революційні виводи історична школа права вибрала головною мішенню для своїх нападок. Ця доктрина викликала незадоволеність своїх противників тим, що доводила необхідність корінної зміни політико-юридичних буд, що існували з середніх століть, і ухвалення державою законів, які відповідали б «вимогам розуму», «природі людини», а фактично – назрілим соціальним потребам, тобто суспільному прогресу.
Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабостей природно-правової доктрини – умоглядне трактування генезису і буття має рацію. У свою чергу, вони спробували тлумачити становлення і життя юридичних норм і інститутів як певний об'єктивний хід речей. Цей хід, вважав Р. Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися в нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків.
Юристи історичної школи права бачили призначення юридичних інститутів, що діяли в державі, в тому, щоб служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був (Р. Гуго) Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, які формуються природно-історичний під впливом нез'ясовних перетворень, що відбуваються в народному «дусі» (К. Савіньі). Законодавець повинен старатися максимально точно виражати «спільне переконання нації», за цієї умови правові норми володітимуть цінністю божественного і тому придбають самодовліюче значення (Р. Пухта)
Консервативна по своїх практично-політичних виводах, історична школа права проте поповнила соціологічну і юридичну теорію плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного порядку В усякому разі, подальший прогрес наукового знання в області права, що мав місце в XIX в, важко зрозуміти без врахування діяльності цієї школи.
