Вчення І. Канта про державу і право

Професор філософії Кенігсбергського університету Іммануїл Кант (1724–1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму – ідейної платформи класу буржуа, що виділилися з конгломерату третього стану, усвідомили своє місце в суспільстві і прагнули утвердить в країні економічну і політичну свободу. І. Кант задався метою тлумачити цю платформу як єдиної розумної, спробував підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її. Кантівське вчення про державу і право – підсумок вирішення мислителем вказаного завдання. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в праці: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного світу», «Метафізичні початки вчення про право».

Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних переконань І. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа немає знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть благородних планів спільного блага. Людина – суб'єкт етичної свідомості, в корені відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Закон цей апріорний, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.

Розум спонтанно творить для себе власний мислимий порядок – світ певних ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і, погодившись з його параметрами, оголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояву тієї здатності (тієї волі), яка закон свого морального буття містить в собі самій. У такому автономно, зсередини самообмеженні, що народжується, вважає вона і свою вищу свободу, і своє незаперечне значення.

Атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати самим собі мета і варіанти згідної з наміченою метою поведінки є природженою. Індивід, по Канту, є істота, в принципі, здатна стати «паном самому собі» і тому що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного і нормативного вибору.

Дійсне покликання має рацію – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості.

Виводити ж юридичні норми з етичних у філософа намірів не було. Він уникав вказаної дедукції. Йому вона представлялася свого роду санкціонуванням перетворення справи моральної саморегуляції поведінки особи в об'єкт прямої державної дії. Трапся таке, державою, що робиться, відносно поданих заходам ні за що вже неможна буде додати різкого правового характеру. Його вони здатні придбати і утримати, якщо тільки видавані органами держави юридичні правила залишаться виключно зовнішніми, «легальними» нормативами поведінки, не руйнівними моральну автономію особи.

Здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але яким чином досягається ця загальна обов'язковість? Через наділ його примусовою силою. Інакше не можна змусити людей дотримувати правові норми, не можна перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Якщо право не забезпечити примусовою силою, воно стає не в змозі виконати уготовану йому в суспільстві роль. Але це означає також, що і категоричний імператив як загальний закон права втратить своєї безумовності. Ось чому всяке право повинне виступати як право примусове. Повідомити праву настільки потрібну йому властивість здатна лише держава – відвічний і первинний носій примусу. По Канту, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують врешті-решт вимоги категоричного імперативу. Так в кантівському ученні перекидається один з головних мостів від етики і права до держави.

Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання має рацію і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і пошану своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди свідомо займатимуть позицію відчуженості від такої держави.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і тому подібне Перша ж головна умова щодо укладання договору – зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи народу, що політично об'єднався) визнавати в кожному індивідові особу, яка без жодного примусу усвідомлює борг «не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей» і здатне даний борг виконати.

«Суспільний договір», по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито унаслідок етичної нерозвиненості) вибирати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти щонайменшого уподібнення владі держави батьківській опіці над дітьми. «...Батьківське виховання, при якому піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або ні - таке правління є найбільший деспотизм.»

Критика Кантом «батьківського правління» була однією з форм боротьби, яку в XVII–XVIII ст. прогресивні кола європейського суспільства вели боротьбу проти абсолютистсько-монархічних режимів і їх ідеологів. Прихильники лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, що здійснюється самодержавними правителями під приводом «турботи» держави про незалежність індивіда, його кар'єру, «правильний» спосіб життя, особисте щастя і так далі Вони взагалі вважали, що надмірне піклування властей про «благо» підданих сковує ініціативу і самостійність людини, знижує соціальну активність людей, притуплює відчуття цивільної відповідальності за те, що все відбувається і стимулює настрої утриманства, веде до етичного переродження особи.

Отже, згідно з суспільною угодою, що укладається в цілях взаємної вигоди і відповідно до категоричного (моральним) імперативу, всі окремі особи, складові народу, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб негайно ж знову знайти її, проте вже як члени держави. Індивіди не жертвують часткою свободи, що належить ним, в ім'я надійнішого користування останній її часткою. Просто люди відмовляються від свободи неприборканою і безладною, щоб знайти справжню свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.

Що стосується права, то Кант розрізняє в ньому три категорії: природне право, яке має своїм джерелом очевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість – домагання, не передбачене законом і тому не забезпечене примусом. Природне право, у свою чергу, розпадається на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше регулює стосунки індивідів як власників. Друге визначає взаємини між людьми, об'єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного цілого.

Феодальному безправ'ю і свавіллю Кант протиставляє твердий правопорядок, що спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових стосунках. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не лише речі і поведінка людей, але і самої людини. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом ухвалення конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових – думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади») сам знає, якими мали б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідний зміст, не чекаючи підказок з боку.

Верховенство народу, що проголошується Кантом услід за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі – організації сукупної безлічі осіб, зв'язаних правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, Кант тут же поспішає завірити, що він зовсім не подумує про дійсно широку демократію. На підтвердження цього пропонується розділити всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто низи суспільства.

У Канта були свої підстави підтримувати віру в непорушність авторитету верховної влади і закону. Скоріше за все, він подумував про необхідність забезпечити максимальну стійкість головних опор цивільного стану, що покінчив із стихією дикості і свавілля в житті людей. Можна думати, що Кант спеціально не переслідував мети виправдати утиск свободи громадян, поколивати ідею автономії волі і так далі

У кантівському розумінні государ, правитель, «регент» по відношенню до підданих отримує тільки має рацію, але зовсім не обов'язки. Кант оспорює право народу карати розділ держави, якщо навіть той порушує свій борг перед країною. Філософом категорично засуджується право повстання і допускається тільки легальне і в деякому роді пасивний опір існуючій владі.

Кант вважав, що індивід може не відчувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого боргу перед нею, але зовнішнім чином, формально він завжди зобов'язаний виконувати її закони і розпорядження. Таким чином, Кант виправдовує політичну непокору особливого роду. Явно і публічно воно не дискредитує державу, аж ніяк не орієнтовано на скинення існуючого державного ладу. Подібного роду непокора виступає, якщо слідувати ходу думок Канта, формою боротьби за право – на відміну від прямих революційних дій, які по суті своїй є відкритою боротьбою за владу.

Кант висуває проект установлення «вічного миру». Його можна досягти, правда у віддаленому майбутньому, створенням всеосяжної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.