Характеристика теорії політичної модернізації.

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору, дає якісно новий поштовх;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації, зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій:

• усвідомлення мети;

• консолідація зорієнтованої на мету еліти;

• період трансформації;

• інтеграція суспільства на новій основі.

Виникає питання: наскільки можливим є осягнення процесу модернізації на всіх вищевказаних етапах? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації. Однак деякі узагальнені характеристики, залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації цілком можливо дослідити.

Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань, вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи.

Також важливим елементов, про нього вже йшлося, є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов, ступнем їхньої складності, рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно - грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Тут хотіося б звернуи увагу на те, що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йде про те, що ці універсальні норми - це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу. Але все ж, на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націо-ментальних характеристик.

Сучасні вчені суспільствознаці вирізняють два досить різних між собою типи модернізвції, а саме: органічна модернізація та неорганічна (або відображена) модернізація.

Перший тип, притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки, розпочавшись в епоху відродження, йдучи нерівнозачно у різні часи, іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні, відбувається в цих країнах ще й досі. Сутністю цього типу модернізації є те, що соціально-політичний розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Для цих типів суспільств характерне те, що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення, подолавши шлях від від, у свій час, теоретизації до конкретного усвідомлення їх суспільством теперішнім.

Другий тип (відображена модернізація) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами, яким притаманна органічна модернізація. Іноді наукова література наводить термін "відстали" від загальноцивілізаційного розвитку, але на нашу думку теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою. Хоча незаперечуваним є те, що прагнення до модернізаціних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками, аніж внутрішніми. І як логічний наслідок - нерівномірність змін у економіці, культурі, соціальних відносинах, політичній сфері. Існує ряд країн, які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку, спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації, це скажімо: Японія, Гонконг,, Південна Корея, Індія, Пакистан, деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому є Німеччина, яка після Другої Світової війни, маючи потужну фінансово - політичну підтримку ззовні, змогла стати одною з найрозвиненіших країн Світу, тут здавалося б недоцільним вважати Німеччину країною з відображеною модернізацією, так як, ніби то, можна вважати її післявоєнний кризовий стан, як пригальмування модернізаційного процесу, який відбувався в ній до війни, але завжаючи на те, що за влади нацистів, сталися зміни і викривлення в економічній, політико-соціальній сфері, можна сказати, процес модернізації в ній був припинений; крім того факт воз'єднання Німеччини у 1991 році спричинив до нових проблем у суспільно-політичних процесах, тому, нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією.

Але все ж хотілося б зазначити умови за яких відбувається неорганічна модернізація:

- відносини особистої залежності у виробництві;

- неконкурентноздатність на світовому ринку;

- велика диференціація суспільства;

- залучення національного потенціалу переважно на військові потреби;

- прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей.

Тому, коли країна (якщо бути точнішими, то її еліта) намагається здійснювати процес модернізації то неодмінно зіштовхується з низкою складних ситуацій, наприклад: складність сприйняття модернізаційних цінностей на тлі місцевих норм та звичаїв; несприйняття "вестернізації" частиною населення, оскільки вона має у собі невідповідність її (цієї частини) потребам; домінування центру та котроль ним модернізаційної ініціативи регіонів.

То ж, як бачимо, моденізаційні процеси, маючи на меті раціоналізацію суспільно-політичної, культурної, економічної сфер несуть окрім позитивних, досить велику кількість негативних моментів, з якими так або інакше суспільство рано чи пізно зіштовхується, знаходячись на шляху перетворень. Тому нагальною є потреба дослідження саме процесів проходження модернізації у всіх стадіях, з метою збереження поступального розвитку суспільства та його рівноваги.