Основні ідеологічні течії сучасності 6 страница

В сучасних умовах формування нового геополітичного оточення України відбувається під впливом двох протилежних тенденцій: процесу дезінтеграції та децентралізації раніше існуючої «на сході від берлінської стіни» системи, і процесу створення нових інтеграційних субрегіональних структур країн Східної та Центральної Європи, входження країн в існуючі, але трансформовані регіональні європейські інститути. Домінуючим у першій половині 90-х років у центрі та на сході Європи став дезінтегра-ційний процес. В сучасних умовах дедалі більше простежується тенденція уповільнення процесу з поступовим виходом на новий рівень субрегіонального співробітництва. На європейському континенті окреслюється, позначається три своєрідні інтеграційні сфери: Західна Європа, де поступово утверджується «маастрихтський процес», покликаний фактично і юридично об'єднати західну частину континенту в єдиний геополітичний простір; Центральна Європа і країни Прибалтики - таке об'єднання обумовлене різноспрямо-ваністю національних інтересів. І хоча країни Центральної Європи і Прибалтики переживають гостру кризу і економіки, і політики, і духовної, соціальної сфери, все ж можуть стати певним інтеграційним елементом. І країни східної частини Європи - Україна, Білорусія, Закавказзя та ін., які увійшли в Співдружність незалежних держав. Домінуючу роль у такому об'єднанні відіграє Росія. Характерно і те, що практично кожна з країн Центральної і Східної Європи з охотою увійде в інтеграційний процес. Але реальністю є і те, [цо західноєвропейський «загальний» будинок ще не готовий повністю відкрити двері східноєвропейським сусідам.

Для повноцінної інтеграції України в світовий та європейський політичний і економічний простір необхідно, насамперед, формування демократичної громадянсько-правової держави, де забезпечуються політичні, соціальні та духовні інтереси і права всіх її членів на основі використання можливих і досяжних в сучасних умовах матеріальних благ. Існування України як суверенної держави вимагає надійного захисту власних інтересів, гарантованого самозабезпечення і прогресивного розвитку в сприятливому зовнішньому середовищі. Зрозуміло, в умовах сучасної соціально-економічної кризи в Україні більшість політичних партій і соціальних спільностей і груп підкреслює першочерговість національних інтересів, зв'язаних зі стабілізацією соціального і економічного життя держави. Але фактом розвитку практично більшості посттоталітарних суспільств є те, що реалізація життєво важливих інтересів, зв'язаних з докорінним поліпшенням соціально-економічної сфери, практично неможлива за відсутності реального політичного суверенітету сильної державної влади в Україні, тісної взаємодії з навколишнім міжнародним середовищем. І досягти такого становища можливо шляхом живого ділового діалогу з навколишнім світом. Враховуючи тісний зв'язок і навіть залежність життєдіяльності соціальної і економічної сфери України від її ближнього географічного оточення колишніх радянських республік, і, насамперед, Росії, виходу з кризи і ключі до вирішення проблем природно і доцільно шукати у взаємодії із ними, при цьому головним партнером безумовно є Росія. Використовуючи різноманітні аргументи, а частіше спираючись на емоції, супротивники встановлення зв'язків з Росією та ближнім зарубіжжям обвинувачують керівництво України в «невизначеності зовнішньополітичної стратегії», в «прозахідній» або «проруській» орієнтації тощо. Не менш гостро стоять питання зовнішнього забезпечення національної безпеки України. Вирішувати проблеми Україні потрібно в умовах, яким немає аналогу в світовій практиці: добровільної відмови від ядерної зброї і просування по шляху придбання без'ядерного статусу.

«Східний вектор» інтеграційного руху України - це Співдружність незалежних держав. Враховуючи економічні, геополі-тичні та воєнно-стратегічні аспекти проблеми, доцільно усвідомлювати, що Україна зацікавлена у відновленні традиційних і в налагодженні нових економічних зв'язків з країнами Співдружності і, насамперед, з Росією, але на рівноправних, взаємовигідних умовах. Та справа в тому, що Україна ще не досягла такого рівня спільних національних економік, що дозволяють швидко інтегруватися в європейський економічний простір. Пояснюється тим, що, якщо на Заході - діючі ринкові структури, новітні технології і порівняно стабільний прогрес, то на Сході - необхідність налагодження традиційних економічних зв'язків, формування ринку збуту і ліквідація технологічної відсталості. Для України з її унікальним геополі-тичним становищем надмірний погляд в той або іншій бік означає повний відрив від реальної ситуації або віддалитися від інтегрованої Європи. А це викликало уповільнення реформування соціально-економічної структури і поступове входження в європейський і світовий економічний простір.

Геополітичний аспект процесу поглиблення і прискорення реінтеграції «європейського простору», зокрема на території колишнього Радянського Союзу, стає очевидним при з'ясуванні питання про геостратегічну мету Росії - лідера Співдружності незалежних держав, наймогутнішої держави. І, як будь-яка країна, Росія має свої національні інтереси, що, до речі, не приховує, і те, що національні інтереси є і геополітичиими інтересами великої світової держави - це об'єктивна реальність. Утверджуючи свій статус великої держави, Росія, природно, розглядає геополітичний простір колишнього Радянського Союзу як сферу своїх життєво важливих інтересів. Ось чому сильній, демократичній, суверенній Україні більше, ніж будь-якій іншій країні, потрібна сильна, демократична Росія. Невдачі в здійсненні демократичних реформ в Росії і в Україні привели б до влади сили, які шукають ворога, винуватця кризових явищ. Такі сили об'єктивно зацікавлені в нагнітанні відповідно антиукраїнських і антиросійських настроїв.

Важливо враховувати і міжетнічні відносини між Росією і Україною. І хоча, за підрахунками соціологів, в Україні лише 10% вважають реальною загрозу виникнення в країні конфліктів па міжетнічному ґрунті, але це не дає підстав спокійно дивитися на те, як деякі політичні сили в Україні та поза її прагнуть розіграти «етнічну карту» в Криму, Східній і Західній Україні. Співіснування двох культурно близьких народів -українського і російського в межах єдиної державної структури протягом багатьох століть привело до існування «прозорих» кордонів між ними, змішування населення, виникнення потужних міграційних потоків. Нестабільність в украшсько-російських відносинах або їх погіршення істотно відіб'ється на становищі великих груп населення. Психологічно багатьом представникам національних меншостей тяжко перевести україпсь-ко-російські відносини на рівень міждержавних, тим хворобливіше сприймається їх нестабільність. Гармонізація етнічних відносин, забезпечення рівних громадянських прав - ще один найважливіший аргумент на-користь зважених стабільних і рівноправних відносин між Україною та Росією. Розвиток всебічних відносин з європейськими державами, але вже на якісно іншій, прогресивній основі, і є одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичного курсу. Вже Україна стала повноправним членом Організації економічного співробітництва і розвитку Європи та активно бере участь в європейському процесі, початому па загальноєвропейській нараді з проблем безпеки і співробітництва в Хельсіпкі (1975 p.). Окрім Європи, Україна зацікавлена в налагодженні та розвитку відносин з державами, де є значний шар вихідців з України, насамперед, з Сполученими Штатами Америки і Канадою, Австралією і Аргентиною та ін. Зрозуміло, що Україна дуже зацікавлена в добрих відносинах з країнами ближнього зарубіжжя - зі всіма республіками Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики і особливо з Росією і Білорусією. Адже з незалежними державами Україна па протязі десятиліть жила в одній державі, завдяки чому склалися тісні народногосподарські зв'язки. Підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Адже для забезпечення діяльності всіх підприємств і господарських структур Україні необхідно ввезти майже 25 млн. тонн вугілля (17,8% від п

71. Поняття політика і конфлікт завжди йшли нерозривно, на протязі всієї політичної історії людства. Конфлікт справді виступає фундаменталъним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт всередині політичних спільностей або між ними, набираючи різноманітні конкретні форми. Розбіжність інтересів соціальних спільностей, що вимагають реалізації їх соціальними спільностями цілеспрямованими, організованими зусиллями, і лежать в основі будь-якого політичного конфлікту. Кожна соціальна спільність вступає в конфлікт з іншими спільностями, щоб утвердити або нав'язати їм власні інтереси. Конфлікт - зіткнення двох або більш різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії. Суб'єктами конфліктів виступають: індивіди, малі й великі спільності, групи, що формально організувалися в соціальні (політичні, економічні структури) об'єднання, які виникли на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних рухів, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що усвідомлюють і переслідують певну мету. Внаслідок зіткнень різноманітних об'єктивних і суб'єктивних тенденцій в діяльності особистостей, соціальних верств, спільностей, соціальних структур, як конфронтації ідей, теорій, шкіл, боротьба за монопольне панування всередині певних сфер діяльності, за здобуття користі, Гі виникає конфлікт.

Конфлікт політичний - становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим, що повинно бути, за представленням втягнутих у конфлікт соціальних спільностей та' індивідів, що суб'єктивно сприймають своє місце в суспільстві та своє ставлення до інших людей та інститутів - політичних і соціальних. Основоположниками теорії політичного конфлікту багато політологів і соціологів вважають Карла Маркса і Алексі-са Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи - класи, а по Токвілю, - соціальні спільності й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту - стрижня всього процесу, а Токвіль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу. Пізніше американський соціолог Кеннет Боулдінг відзначав, що конфлікт є така ситуація, де сторони доводять до незлагодженості своїх потенційних позицій або станів і прагнуть зайняти позицію, що виключає спрямованість іншого, тобто конфлікту. Конфлікт— це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Луїса Козера, американського соціолога, конфлікти - це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю і ресурсами влади, в якій мета опонентів - нейтралізація шкоди або усунення суперника.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визначення соціального конфлікту яскраво відображають системи визначення соціального конфлікту, сформульована американським соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована німецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визначення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по-перше, кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, кожне суспільство - добре інтегрована структура; по-четверте, функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію. Позиція, що займає Ральф Дарендорф у визначенні компонентів соціального конфлікту передбачає, що, по-перше, кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни - постійні та наявні скрізь; по-друге, кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями та конфліктами, конфлікт - постійний елемент суспільного розвитку; по-третє, кожний елемент суспільства робить свій внесок у дезінтеграцію та зміни; по-четверте, кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших. Ральф Дарендорф не вважає, що якась з позицій правильніша за інші, а пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу, різняться тільки тим, що система Толкотта Парсонса наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт -постійно присутні в суспільному житті. Аналіз суспільного життя дає можливість визначити, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, що існує в суспільстві та система поділу цінності: влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісної мети і може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. Конфлікт, по суті, це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба протиборствуючих сторін різного рівня та складу учасників. Соціолог Ральф Дарендорфф розглядає конфлікти як ситуацію, де є невідповідність між звичаями соціальної спільності, групи на допущення до соціальних, у тому числі матеріальних благ і можливостями реалізації прав, наявністю реального доступу до благ тощо. Для виникнення конфлікту необхідна наявність двох факторів: дія конфліктуючих сторін спрямована на досягнення несумісної або взаємовиключаючої одна одну мету, а, отже, зіткнення. При конфлікті йдеться про досягнення зміни і відповідно збереження суспільної потужності - спроможності контролювати і спрямовувати дію іншої сторони, тобто конфронтація соціальних спільностей, груп тощо.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інститу-ціоналізовані (суб'єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) і інституціоналізовані. Політичні конфлікти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні, расові, міжконфесіональні тощо. Конфліктні ситуації - особливе становище політичного життя - явище різноманітне. Істотною межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напруження - це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення об'єктивних і суб'єктивних суперечностей. Політичне напруження поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин: стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, наскільки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбуваються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами породжені імпульси, що враховуються правлячими кругами, якими темпами й напрямками визначаються зрушення у житті суспільства і ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Визначення конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилежних інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можливостей виникнення конфліктних ситуацій. Ослаблення існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті згоди. Інтереси соціальних спільностей, груп стають фактором стабільності або нестабільності, трансформу-ючись у відповідну політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечностей, що виникають між структурами і суб'єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси людей перестають сприймати і відчувати структури влади та управління як органів, що висловлюють і становлять їх власні інтереси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править можуть виникати конфлікти між різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділяючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конкретні проблеми. Але конфлікти виникають і у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби між різноманітними партійними фракціями і самими партійними організаціями і суспільними об'єднаннями. Звичайно ж, конфлікт - це, по суті, хвороба спілкування, що має свої симптоми, характерні ознаки, різноманітні порушення спілкування: прагматичні, легітимні, комунікаційні, соціально-психологічні тенденції, зміни, що відхиляються від нормального спілкування, тощо.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкування - спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спілкування - багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування - людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх внутрішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування, виникає і конфлікт ~ зіткнення інтересів, думок, позицій тощо, і навіть інтимно міжособовий конфлікт, то важливим є соціально-нормативний аспект, що у випадку втручання громадськості з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися вирішальним. У спілкуванні людей важливі: суб'єктивність (реалізація інтересів), реальність (координація шляхом обміну поглядами), нормативність (регулювання загальними нормами).

Індивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об'єднання людей, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, представники соціальних спільностей, об'єднань людей, держав (лідери, кур'єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інтереси соціальних спільностей. їх власні «приватні» інтереси немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілкування опосередковано (наприклад, хабарі службовій особі - результат своєрідного об'єднання загальних і приватних інтересів). Кожний учасник спілкування бачить ситуацію «зі своєї дзвіниці» і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто. Необхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків - навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне бачення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно, буде іншим, можливо, отут-то й суттєвість конфлікту. Звичайно ж, індивід - учасник спілкування з його інтересами (загальними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими атрибутами. Індивід - елемент схеми спілкування, що протистоїть іншому індивіду - учаснику спілкування зі своїми інтересами, уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. І в конфлікті індивіди виступають опонентами, супротивниками, ворогами тощо. Колективна думка, рішення - результат спілкування індивідів між собою і навколишніми (посередниками, арбітрами, представниками влади, що здійснюють соціальний контроль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб'єктивність (сфера інтересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (обмеження діяльності). Аспекти спілкування становлять принципи аналізу спілкування, що дають можливість до визначення «хворобливого» спілкування, з'ясувати суть конфлікту, з'ясувати «симптоми» і визначити засоби «лікування». В спілкуванні ж суб'єкти реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяльність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність тощо. Суб'єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією суб'єкт самовиражає себе (дії визначаються, насамперед, ментальністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умовах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джордано Бруно і Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили на кострі, а Галілео Галілей - на суді інквізиції — відрікся від своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезентує лише значущі для спілкування інтереси (зубному лікарю скаржаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не уявляють себе в ролі директора підприємства, фірми, тому що не можуть виразити себе зі всією концепцією індивіда в ролі керівника. Суб'єктивно особистість не готова взяти на себе ту або іншу роль. Суб'єктивність спілкування -це засіб репрезентації себе. Суб'єктивність зв'язана зі свободою самовираження. Реальність ж спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої комунікативності реальності. Обидва індивіди - безпосередня реальність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають відьми - на помелі або в ступі, і якщо обидва індивіди міфологи і для них відьма - реальність, то їх загальна реальність набуває згоди: в фольклорі одних народів відьми літають на помелі, а у інших народів - в ступі. їх реальність - їх згода. Уявлення про спілкування як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одноаспектному, одержує назву дискусії. Дискусія - спілкування з метою виявити вплив на переконання учасника, переконати його словами, жестами, прикладами, вчинками тощо. Нормальність - соціальне явище, означає інтерпретацію кожного фактора в спілкувати, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм. Норми повинні сприйматися справедливими, а часто-густо і універсальними. Нормативність зв'язана з принципом рівності. Якщо ж спілкування нормальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний індивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можливо і відвернення конфлікту. Адже основні види спілкування - співробітництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи суперництва, але репрезентує й особливий вид спілкування -«хворобливий» (протиборство). Одноборство може перетворюватися в протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт - таке ж спілкування, де з'ясовуються непогодженість дій людей, що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво - здорове спілкування, а конфлікт - нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей мають характер обмеження особистої свободи {суб'єктивність), нерозуміння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рівності, кривди (нормативність) тощо. Суб'єктивність конфлікту відображає прагматизм, тобто заперечення об'єктивної істини, зв'язані з бажанням, наміром, метою певної особистості, включаючи і її орієнтації на допомогу і чекання допомоги від інших. Прагматичні порушення зв'язані з усвідомленням несумісності інтересів, що виступають передумовою конфліктів. Реальності конфлікту відображають комунікативний аспект, визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, можливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань, зв'язаних з участю інших в реалізації таких інтересів. Комунікативні порушення зв'язані з деформаціями інтересів реальності. Якщо прагматичні порушення зв'язані з усвідомленням несумісності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікативні порушення зв'язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітимні порушення зв'язані із загостренням почуття справедливості, і можна вважати, що у відносинах одного з іншим виникли елементи кривди. Прагматичні порушення можуть висловлюватися боязню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси па шкоду іншим тощо. Індикатор легітимного порушення - почуття кривди. Людина переоцінює іншого, навіть самого близького йому друга, - людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту відображає легітимний аспект, зв'язаний з виправданням поведінки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етичним, юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім'ї''! то дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні мотиви суперечностей, та й тяжко нав'язати політичні інтереси, що реалізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична ворожнеча або згода між окремими людьми не обов'язково допускає наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті люди можуть бути друзями, але в політиці займати самі протилежні позиції, а політичні союзники - особисті вороги, недруги. Об'єднані єдиним політичним інтересом індивідууми у складі соціального співтовариства, групи необов'язково керуються почуттям особистої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилежного по інтересам співтовариства або групи. Форми політичної поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає саме загальний інтерес. Особливо повчально крайній прояв суперечностей в конфлікті - війна. Тут людина особливо жорстко залежить від внутрішньої логіки самого конфлікту, перетворюючись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають між двома, декількома або системами держав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами і соціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт - зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріоритетів, зумовлених необхідністю взаємодії між різноманітними суб'єктами політичної дії. Суб'єктами політичного конфлікту і політичних дій виступають окремі особистості, соціальні та етнічні спільності, верства, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи (або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при обмеженості або неможливості їх взаємного задоволення - загальна природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт - вічна форма суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задовольняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, відповідаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість. Вирішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різноманітних інтересів, під впливом конфлікту як об'єктивного фактора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть мати або прихований мирний, або насильницький характер, реалізуватися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкритого зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної симтеми виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії показує, що для руйнування політичної системи не обов'язкові агресивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до деструктивних змін політичної системи або навіть до повного її руйнування, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно, конфлікт - спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних спільностей і груп, різноманітних об'єднань і формувань, нормальний і природний прояв колективного життя, а не як явно «патологічне відхилення» або аномалія. Яке суспільство, такі й конфлікти виникають.

Інтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зокрема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасники конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в інших - наявність протилежних, суперечливих інтересів не переноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти протікають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і охоплюють велику кількість людей, інші - зовні непомітні та не тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та політичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаємним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і конфлікти, що не знають жодних обмежень або «правил гри». За глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, викликаюче прагнення покращити статус і досягнути переваги; фаза напруженості, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовлена дією сторони, що володіє могутністю й силою примушення; фаза антагонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.

Конфлікти завжди визначаються свідомі-

озвиток стю й поведінкою людей, чи викликані вони

теорії конфлікту незбіжністю індивідуальних і суспільних цінностей, незадоволеними надіями і сподіваннями тощо. В реальному конфлікті його учасники, виступаючи конфліктуючими сторонами, носіями свідомості, що відображають в загостреній емоційній формі суперечності, що виникають. Відносини супроводжуються негативними емоціями, здатними подавити здоровий сенс в адекватній оцінці наслідків конфлікту, що можуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентом. В об'єктивному історичному процесі конфлікт як соціальне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпаки, в певних умовах - негативним, гальмуючим розвиток і деструктивним у ставленні до суб'єктів - учасників протиборства. Соці-альнв-політичні конфлікти, по суті, суперечності конфліктуючих свідомостей. Ось чому джерела наукового визначення конфлікту йдуть від психології. Теорія біхевіоризму стала базою для вивчення в політичній науці соціального явища - конфлікту. Розкриття змісту механізмів і стимулів життєдіяльності людини, мотиви її участі в політиці, політичному процесі сприяли формуванню теорії конфлікту.

Початок формуванню теорії конфлікту на базі основних ідей теорії біхевіоризму поклали соціолог, фахівець з загальної теорії систем Кеннет Боулдінг, політолог Томас Шеллінг, доповнення в теорію конфліктів вніс і соціолог Анрі Рапопорт, поширивши її до меж біологічної концепції теорії систем і теорії гри. В теорії конфліктів виділяються два напрямки: класичний, або традиційний, і.модерністський. Якщо класичний, або традиційний, напрямок в теорії конфліктів зосереджується на правовому, філософському та історичному визначенні суті та змісту конфлікту (Генрі Моргентау, Джон Кеннан, П'єр Френкастель та ін.), то модерністський - заснований на емпіричному і математичному підходах структурно-функціонального аналізу конфліктів. У боротьбі за існування в суспільстві соціолог Кеннет Боулдінг бачив основну причину конфліктів. Позиція, що її займав Кеннет Боулдінг у визначенні причин конфлікту, зріднила його зі школою соціального дарвінізму. Конфлікти виступають нібито розпізнавальні сигнальні системи в достиганні суперечностей і зіткненні інтересів. На думку Кеннета Боулдінга, конфлікт - це ситуація, в якій сторони повідомляють про несумісність їх потенційних позицій або станів і прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторони. Якщо соціолог Кеннет Боулдінг запропонував три організаційних рівні: індивідуум, групи і організації, співтовариства - для яких характерні конфлікти між індивідуумами, «прикордонні» конфлікти між ізольованими в просторі групами і конфлікти між гомогенними організаціями, співтовариствами (державами) і між гетерогенними організаціями (між державами і церквою) тощо, то Анрі Рапопорт виділяє три головні оцінки рівня і головні типи конфліктів: війна, гра, спір, а соціолог Карл Дойч, застосовуючи теорію гри до суспільної практики, встановлює чотири стадії розвитку конфлікту: вхідний пункт; відкриття супротивника; зусилля; взаємний вплив. Але тут йде підміна сенсу і змісту конфлікту результатом. Так, війна (третя стадія) допускає знищення супротивника, гра - виграш і оголошення переможця, а спір - переконання опонента в його неправоті тощо.

Ефективна ж сфера застосування поведінківської (біхевіо-ристської) концепції теорії конфліктів - економіка. Поняття економічної конкуренції та інтересу виробника або споживача споріднюється з поняттям конфлікт. Але якщо конкуренція відображає паралельні прагнення та інтереси, то конфлікт - протилежні тощо. Однак на економічному грунті конфлікти виникають дуже рідко. Конкуренція допускає упорядкування, а конфлікт - безладний, свідомий та періодичний. Випливає важливий висновок: економічним відносинам, в принципі, притаманне дуже багато загальних примирливих елементів в конфліктних ситуаціях. Сучасну соціологічну теорію конфлікту, за визначенням Джеффері Алексан-дера, можна поділити на функціональну і конфліктологічну. На думку ж авторитетного теоретика Роберта Коллінза, в світовій теорії простежуються три головні традиції: конфліктологічна (зв'язана з іменами Кара Маркса, Макса Вебера, сучасних теоретиків конфлікту), позитивістська (зв'язана з іменами Огюста Конта, Еміля Дюркгейма, Толкотта Парсонса та ін.) та інтеракціонис-тська (Джордж Мід, Генрі Гарфінкель, Герберт Блумет та ін.). Конфліктологічний підхід має більш пізнавальні можливості. Теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському функціоналізму. Сучасний конфліктологічний підхід знайшов первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Люїса Козера, німецького соціолога Ральфа Дарендорфа та ін. Теоретики конфліктологічного напрямку в центр аналітичної уваги поставили.вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних системах - конфлікти. На їх думку, конфліктам передують або йдуть слідом, або ж існують паралельно - соціальна інтеграція й кооперація, конкретно-історичні умови породжують або допомагають усувати конфлікти. Основними положеннями конфліктологічного підходу виступають: по-перше, в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл, обмежене за кількістю цінних ресурсів; по-друге, нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різноманітних частин системи; по-третє, конфлікти інтересів рано або пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами; по-четверте, конфлікти викликають реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, виступає поштовхом для нових конфліктів і змін тощо. Конфліктологічний підхід, що повинен враховувати обидві сторони суспільної реальності, отримав назву діалектико-конфліктного.

Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерністського напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізнається, реалізується та розв'язується. Соціальною основою такого підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучасну модель західної демократії як суспільства благоденства, де високорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Да-рендорф порушує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманітних верств і груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосереджує увагу на аналізі управлінських дій державних владних структур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політолог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслуга в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфліктною ситуацією належить англо-американській школі політологів. Політолог Карл Дойч ввів визначення солідарних і конфліктних систем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив, що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де солідарний або конфліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч підкреслив важливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежності від того, чи відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних цінностей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей, то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт. Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати конфлікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а потім - спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та розв'язання політичних і соціальних конфліктів.

Візьмемо США, де дві великі політичні партії декларують одні й ті ж цінності, свідчить про реальну ситуацію, в якій вкрай невелика можливість розростання політичного конфлікту у відкритій формі, але, очевидно, тут проявляється конкуренція як зіткнення інтересів, а в деяких випадках - пряма кооперація: вибір і погодження переваг. Стає можливий в масштабі всього суспільства політичний консенсус. Головний принцип такої концепції - інтеграція. Для співпрацюючої системи, притаманної діяльності супериюючих в США двох великих політичних партій, характерно, що обидві політичні партії виступають носіями конфліктного «вірусу», форсують механізм посередництва в інтересах і не становлять загрози для суспільної інтеграції. На думку Давіда Аитера, це позиція плюралізму, що, на відзнаку від концепції конфліктів між класами і класової поляризації, запропонованої Карлом Марксом, ставить в центр теорії проблему врегулювання конфліктів. Для врегулювання, дозволу конфліктів, відзначає соціолог Уільям Норлінджер, необхідно ураховувати те, що, по-перше, успішне врегулювання конфліктів вимагає повного або часткового дотримання умов: стабільної коаліції, пропорційного представництва різноманітних інтересів, деполітизації суспільства, взаємних відступлень тощо. По-друге, опора винятково на думку домінуючої сторони, не сприяє врегулюванню конфліктів, а лише загострює їх. По-третє, врегулювання конфліктів шляхом набрання національної ідентичності не тільки не приводить до успіху, але й веде до застосування насильства тощо. По-четверте, велику роль в регулюванні конфліктів відіграють лідери конфліктуючих груп, співтовариств тощо. По-п'яте, наявність мотивації в регулюванні конфліктів. Врегулювання конфліктів полягає у взаємній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь в конфлікті цінностей. Але концесійний плюралізм (або функціоналізм) має в політичній науці опонента структуралізм, що висуває конфлікт па передній край. В межах структуралізму діє марксизм, що розглядає конфлікти як рушійний механізм розвитку суспільства. Фрейдизм віддає ж переважне значення природі конфлікту зіткнення психологічних і фізіологічних факторів, що визначають нове дійку особи.

У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-політичного процесу виявляються глибинні суперечності між плюралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про непотрібність існування такої цілісності і досліджує механізми докорінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту, то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження різноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулювання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині структуралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному житті це виявляється в суперечках і схватках між лібералами і радикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни політичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а теоретики ж рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності, ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного життя не може бути небезпечним для системи. Основною функцією влади, на думку соціолога Давіда Істона, повинно бути упорядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання стабільності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб та інтересів індивіда, соціальних спільностей.