Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.
На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.
У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.
В 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.
У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.
Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.
Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.
Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.
У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.
Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.
Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.
У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків — Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.
Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.
Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.
У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.
Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.
54) Дисидентський рух в Україні.
Опозиційний рух, що існував в УРСР (СРСР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв’язку з дисидентським рухом. Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки: 1) національно-визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України); 2) правозахисний (вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи); 3) релігійний дух (за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання). Висновок: значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.
55) Українська національна революція 17 сторіччя - український визвольний рух 1648-1676 рр., який розпочався у 1648 році з народного повстання, очоленого Гетьманом Богданом Хмельницьким.
Докладніше: Хмельниччина
Виділяють такі етапи цієї революції:
· I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.
· II етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.
· III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба за возз'єднання Української держави.
Основні рушійні сили Української національної революції 17 сторіччя мали національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.
****************************КНИЖКА СТ 80**********************************************
56) країна в період застою та загострення кризи радянської системи (1965-1985)
Невтішне становище народного господарства в середині 60-х років вимагало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 p., прийняв постанову "Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва".
Пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом. Це означало втрату контролю республіканських урядів над більшістю заводів і фабрик, які знаходилися на територіях союзних республік. Після
реорганізації абсолютна більшість українських підприємств стала підпорядковуватися центральним міністерствам і відомствам.
Отже, ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції в Радянському Союзі, посилювала монополізм, що в умовах науково-технічної революції стало додатковим чинником деградації економіки. Ситуація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократизації суспільного життя. Натомість невдовзі розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями.
Очевидність зриву комуністичного міфу через низькі економічні показники змусила партійно-державні структури вдатися до нової теоретичної концепції, яка б пояснила народним масам нинішній стан розвитку суспільства. Так, XXIV з'їзд КПРС висунув новий термін "розвинутий соціалізм" - вищий тип людської цивілізації, досягнутий лише в СРСР. Для більшої доступності пояснювалося, що такий соціалізм - це, не що інше, як передбачений самим В.Леніним "перехідний етап до комунізму", який волюнтарист М.Хрущов хотів перескочити. Лише всесторонне удосконалення трансформує його в комунізм, побудова якого тепер відкладається на невизначений час.
Народ, навчений попередніми обіцянками, вже всерйоз не сприймав такі політичні викрутаси партійних ідеологів. Як виявилося, цей перехід супроводжується ще й посиленням держави, всупереч ученням Маркса і Леніна про поступове "відмирання держави". Значно зростала роль партії як "керівної та спрямовучої сили суспільства". На всі більш-менш політичні посади, починаючи з сільського рівня, рекомендувалися лише комуністи. Хоча згідно з чинним законодавством, Ради залишалися вищими органами державної влади і місцевого самоврядування, 60-80-ті роки позначені посиленням впливу партійних структур. Фактично партійні комітети дуже часто виступали як органи управління, що дублювали (і підміняли) радянські та господарські органи. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Починаючи з нижчих ланок аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів відповідних Рад. І навпаки, їх керівники, будучи членами КПРС, постійно обиралися до складу керівних ланок парторганів. Партійні комітети, особливо обласні, республіканські передусім займались економічними проблемами.
У таких умовах вибори до Рад мали другорядне значення, оскільки реальна влада концентрувалася в руках партії, її лідери від першого секретаря ЦК до секретаря райкому були фактичними господарями на своїх територіях, ігноруючи принципи народовладдя, зосередили в своїх руках усі важелі управління. Виконкоми Рад перетворились у владу "нижчого" рангу, підпорядковану партійним органам у вирішенні всіх, навіть нескладних питань. Для прикладу, райкоми партії давали прямі
команди керівникам підприємств, служб, голеві райвиконкому і т.д. Таке становище пізніше було узаконено затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки. До неї вперше у конституційній практиці було внесено положення про компартію як "керівну і спрямовуючу силу суспільства, ядро її політичної системи". Саме вона визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики, "надає плановий, науково обгрунтований характер його боротьбі за перемогу комунізму". Тепер усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в УРСР, вступав у суперечність з Основним законом, з усією партійно-державною репресивною машиною.
Після обрання у 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ Володимира Щербицького вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну адміністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політику союзного центру. Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державна верхівка стала шукати їх вирішення в поверненні до адміністративних методів управління, у зміцненні командної системи, у подальшому догматичному протиставленні плану і ринку. А це був шлях у безвихідь.
70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого застою - період правління генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат цей бюрократичний Левіафан досяг у Радянському Союзі гігантських масштабів - майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств! А згідно зі статистичними даними кількість осіб, зайнятих у сфері управління, сягнула 18 мільйонів. Цей апарат почав грати гіпертрофовану роль, не рахуючись фактично ні з чим і ні з ким, крім своїх відомчих інтересів. Партійні та радянські органи виявилися неспроможними дійово контролювати діяльність управлінських структур. Більше того, ці структури почали диктувати свою волю економіці, політиці, не несучи при цьому ні матеріальної, ні юридичної відповідальності. Номінальне планова економіка за багатьма параметрами стала функціонувати стихійно, виявилася погано керованою чи зовсім некерованою. Та про яке планове господарство та його переваги можна говорити, якщо підряд не були виконані три чи навіть чотири останні п'ятирічки. Байдужість, зниження соціальної активності мас, відчуженість трудящих від громадської власності та управління - такою виявилася плата за бюрократично-волюнтаристські методи керівництва того часу.
Централізована система планування і розподілу матеріальних ресурсів часто не спрацьовувала, що призводило до перебоїв у забезпеченні ресурсами, товарами та інших стихійних бід бюрократичного ведення
господарства. Результатом такої економічної політики став тяжкий фінансовий стан, постійний дефіцит товарів і продуктів народного споживання, послуг, залишалася також невирішеною житлова проблема.
З метою виправлення кризових явищ у сільському господарстві у травні 1982 р. пленум ЦК КПРС висунув продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років забезпечити населення країни основними видами продовольства. Аналогічна програма, оголошена всенародною справою, була запроваджена і в Україні. Відповідно були збільшені капіталовкладення в сільське господарство, але затратна колгоспно-радгоспна система не змогла ефективно використати надані державою кошти. У цей період відбувається значний відтік сільського населення в міста, що призвело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі. 1, навпаки, надзвичайно швидко зростав управлінський апарат усіх рівнів -від керівників колгоспів до службовців центральних відомств. На районному рівні апарат управління сільським господарством у структурі райвиконкомів у 60-х роках нараховував у середньому 20 осіб. У середині 80-х, після чергової реорганізації, були утворені районні агропромислові об'єднання (РАПО), у кожному з них працювало в середньому 60 осіб. Таке зростання в умовах застою у сільському виробництві свідчило про тотальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські структури все більше відривалися від села, з його реальними проблемами, керуючись у своїй діяльності насамперед власними інтересами.
У 70-80-ті роки Україна стала ареною безконтрольних дій союзних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати в Україні -- вирішували в Москві. Ігноруючи інтереси і потреби республіки та її народу, ставлячи на перший план економічну доцільність, закріплювалася стара структура промислового виробництва, закладена ще у довоєнні роки, яка грунтувалася на наявних природних ресурсах і кваліфікованих працівниках. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування.
Нечуваних масштабів набуло поглинання українських чорноземів. Штучні моря і водойми затопили близько 1 мли. гектарів чудових родючих земель. Заперечення українських вчених, інтелігенції, місцевих жителів були повністю проігноровані центральними відомствами та їх безвідмовними виконавцями в республіці. У результаті концепції "малоперспективних" населених пунктів у 1972-1986 роках в Україні зникло 1502 села. Це привело до запущення, руїни квітучих наддніпрянських сіл з їх ошатними присадибними ділянками.
Протягом короткого часу без належного обгрунтування, розрахунків в Україні було споруджено або будувалося вісім атомних електростанцій.
Така концентрація небезпечних об'єктів вкрай загострила екологічну ситуацію в республіці.
Військово-промисловий комплекс (ВПК), сформований в СРСР, був додатковим фактором централізації радянської економіки, що не знав національних меж, ні республіканських кордонів, ні місцевих особливостей. Він мав тенденцію до необмеженого зростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам цивільних структур. Розростання військового сектора економіки до гіпертрофованих розмірів поставило інші сфери виробництва, особливо ті, що випускали товари народного споживання, у кризове становище.
В умовах тотального дефіциту, всевладдя і безконтрольності номенклатури посилювався несправедливий розподіл у суспільстві. Верхи, відгородившись від реального життя і пекучих проблем своїх громадян високою стіною привілеїв, у творили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін, систему кращих лікарень, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, мисливських господарств, спеціальних сімейних дач, будинків і т.д. Виявивши повне безсилля забезпечити до 1980 р. комуністичний рай всім, комуністична номенклатура швидкими темпами творила його для себе.
Отже, в 70-80-ті роки народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, в основі якої було прагнення нартійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему державного управління, обмежившись лише другорядними косметичними змінами. Криза породжувала опозиційний, десидентський рух у суспільстві, який пропонував альтернативні шляхи та способи її розв'язання.
57)
Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.
4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.
На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.
13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.
Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.
4.2. Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.
На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина.На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.
Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.
4.3. Політичні і соціально-економічні зміни в українських землях. Під натиском народних повстань і бойових дій польські магнати й пани, католицьке духовенство змушені були залишити свої маєтки і втікати. У результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Богдан Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани дістали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.
4.4. Події 1651-1653 pp. Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.
22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).
Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.
Зближення з Росією. Переяславська рада. Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.
58) Україна в період "перебудови"
В середині 1980-х рр. в СРСР на тлі економічних і соціальних проблем вибухнула гостра внутрішньополітична криза. Після смерті Л. Брежнєва в листопаді 1982 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став колишній голова КДБ Ю. Андропов.
Прийшовши до влади, Андропов зі всією очевидністю розумів необхідність вживання термінових заходів, направлених на зміцнення і оздоровлення економіки країни, а також зміцнення авторитету і провідної ролі КПРС. У вирішенні першої проблеми основна ставка робилася на зміцнення трудової дисципліни, у вирішенні другої проблеми - на боротьбу з корупцією. Кампанія по зміцненню виконавчої дисципліни в низах велася чисто "радянськими методами" з грубими порушеннями конституційних норм і прав людини. По всіх містах влаштовувалися справжні облави з метою виявлення тих людей, які в робочий час не перебували на своїх робочих місцях, вирішуючи власні побутові проблеми або просто "відпочиваючи" (явище масове для періоду брежнєвського застою). Прогульників відловлювали і піддавали адміністративним покаранням, проте, серйозно виправити положення в економіці ці заходи, природно, не могли.
Розпочавши боротьбу з корупцією у вищих партійних і державних структурах, що досягла до цього часу небачених раніше масштабів, Андропов провів ряд значних кадрових змін у вищих і середніх ешелонах влади. Проте методи Андропова не зачіпали соціально-політичних і економічних основ радянського суспільства в цілому, і не могли привести до серйозних змін в країні. Ефект виявився незначним і тимчасовим. У лютому 1984 р. Ю. Андропов в результаті важкої і тривалої хвороби помер, і разом з ним померли його адміністративні "новації".
Після смерті Ю. Андропова генеральним секретарем ЦК КПРС був вибраний 73-річний В. Черненко, що вважався у вищих партійних колах "справжнім брежнєвцем". Важко хворий Черненко не міг і не бажав вносити які-небудь зміни до існуючого положення справ в країні. Номенклатура зітхнула з полегшенням, знову відчувши себе "господарем життя". Народ поставився до нового лідера з відомою часткою іронії і розумінням того, що ніяких серйозних змін в житті країни чекати не слід. Черненко пробув при владі досить недовго і помер в березні 1985 р.
У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний порівняно молодий, 54-річний Михайло Горбачов. До цього часу об'єктивна необхідність серйозних економічних і соціальних змін в країні була вже очевидною для всіх. Питання полягало лише в тому, в якому напрямі проводити реформи.
На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов вперше проголосив свій курс на "перебудову".
Висувалися два головні завдання: 1) проведення економічних реформ, направлених на створення елементів ринкової економіки при збереженні централізованого планування, 2) демократизація суспільного життя, що включає політичний плюралізм, при керівній ролі КПРС, і обмежений суверенітет союзних республік при збереженні єдиної держави. Кінцевою метою реформ проголошувалася побудова "гуманного, демократичного соціалізму".
Першим реальним кроком нового керівництва країни на шляху реформ з'явилася ухвала ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом (червень 1985 р.). Реалізація цієї, м'яко кажучи, непопулярної в народі ухвали, породила безліч безглуздих обмежень і невиправданих адміністративних заходів. Крім того, різке обмеження виробництва і продажу спиртних напоїв значно скоротило притоку грошей і, в без того небагатий державний бюджет. Тільки бюджет України недобрав 10 млрд. карбованців, тут були бездумно вирубані десятки тисяч гектарів прекрасних виноградників і садів, що завдало додаткових збитків економіці республіки. Після перебудови владі довелося відмовитися від спроби привчити населення до виключно "тверезого способу життя" і дану ухвалу було просто "забуто". Хоча, треба зазначити, що пияцтво залишається серйозною соціальною проблемою, яка потребує свого вирішення.
26 квітня 1986 р. в республіці сталася страшна екологічна катастрофа - вибух ядерного реактора на Чорнобильській АЕС, розташованій всього в 130 км. на північ від Києва. Аварія привела до небаченого забруднення біосфери і радіоактивного опромінення тисяч людей. Навколо Чорнобиля виникла 30-кілометрова "мертва зона". Радіоактивна хмара розповсюдилася далеко за межі України, пройшовши над територіями Білорусії, Литви, Польщі і Швеції. Безуспішна спроба радянського уряду приховати дійсні масштаби аварії змусила мільйони людей задуматися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а також над питанням необхідності встановлення суспільного контролю над владою.
59) Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольноївійни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизнянійісторіографії немає одностайності щодо їїхронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.
Причинами Руїни були:
− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;
− посилення антагонізму між різними станами українського населення;
− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;
− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.
Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.
Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:
− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;
− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;
− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національноїдержавної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;
− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;
− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д.Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;
− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).
Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.
Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.
60) Головною проблемою новообраного Президента була економічна криза. Вже у жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка передбачала вивільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної торгівлі, сувору монетарну політику, масову приватизацію підприємств, земельну реформу.
Протягом перших 2—3 років після проголошення економічного курсу Л. Кучми в економіці окреслилися зрушення на краще. Почалась реальна приватизація, в результаті якої частка державної власності скоротилася з 96 до 62 %. Важливим підсумком стала фінансова стабілізація.
У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який перебував тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, роздержавлення земель тощо.
Однак, незважаючи на певну стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у низці галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998). Загострення економічної ситуації передусім відобразилося на становищі населення; До 1999 р. середньомісячна зарплата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася майже вдвічі і становила менше 50 дол. США. Зростали ціни на продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність безробітних. За межею бідності опинилася більшість українських громадян.
Причини - такого становища крилися в низькій якості економічної політики, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи" (прямі й непрямі податки сягали 60—80 %), зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги за високих цін на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Втрата виробниками обігових засобів призводила до зниження конкурентоспроможності продукції.
Значною мірою чинна податкова система сприяла формуванню "тіньової" економіки, обсяги якої на 1999 р. сягнули не менше 60 % ВВП. По суті, "тіньовий" сектор економіки став економічною та фінансовою базою для утворення паралельної державі інфраструктури влади, деформував свідомість людей, призводив до правового нігілізму.
Негативним фактором для розвитку економіки став величезний зовнішній борг. Упродовж 1994— 1999 рр. він зріс більше ніж утричі й становив 12,5 млрд. дол. США за ліквідних валютних резервів у 768 млн. дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн. до 12 млрд. грн.
Не вдалося Л. Кучмі розгорнути й широко рекламовану боротьбу з таким лихом, як корупція та хабарництво. У грудні 1999 р. він змушений був визнати, що "криміналізовані буквально всі сфери економіки" і "доводиться говорити про фактичну втрату керованості" економічними процесами. Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу.
Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух — 45, СПУ-СелПУ — 35, НДПУ — 23, "Громада" — 20, ПЗУ — 19, ПСПУ — 16, СДПУ(о) — 16. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту було обрано консервативно налаштованого представника селянської партії О. Ткаченка.
Кампанія з виборів Президента України розпочалася у травні 1999 р. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 15 осіб. За результатами голосування до другого туру виборів вийшли чинний Президент Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. Завдяки принципу "меншого зла" переміг Л. Кучма, набравши 56,25 % голосів.
Після президентських виборів унаслідок т.зв. парламентського оксамитового перевороту 2000 р. було створено правоцентристську парламентську більшість, - спрямовану на співпрацю з президентом і урядом, та реформування економіки. Новим головою парламенту став центрист І. Плющ. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет Міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній голова Правління Національного банку
України В. Ющенко. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву "Реформи заради добробуту".
Після невпинного економічного занепаду впродовж 10 останніх років уряду В. Ющенка вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17 % обсяг зовнішнього державного боргу; зберегти життєстійкість енергетичної системи; перейти до політики збалансованого державного бюджету; зміцнити фінансову дисципліну в країні; замінити бартер грошовими розрахунками; утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки, що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість за заробітними платами, а пенсії навіть підвищити на 10 %; закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо впродовж 1992—1999 рр. розмір валового продукту країни скоротився на 60 %, то протягом 2000 р. він уперше за десятиріччя зріс на 6 %.
Серед недоліків діяльності уряду В. Ющенка у 2000 р. — повільне вирішення соціальних завдань розвитку. Зокрема, внаслідок інфляції зростання реальних доходів населення, по суті, не сталося. Не вдалося йому створити безпечних і стабільних умов для національного капіталу, домогтися значного зниження податків, установити необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак названі проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребувало тривалого часу.
Свідченням правильності обраного кабінетом В. Ющенка курсу стало нарощування темпів економічного зростання в січні — квітні 2001 р. порівняно з аналогічним періодом попереднього.
Отже, нав'язана Україні владою кланово-олігархічна модель розвитку довела її до глибокої кризи,! тотальної бідності, безробіття, фактично стану національної катастрофи. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і легітимно змінити осоружну владу.
Політика щодо України
Власними словами цар Петро І виразився про українців так: «зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже».[5] Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смерті Івана Скоропадського козакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьман Павло Полуботок був усунутий.
Ред.]Руйнування Батурина
Після укладення гетьманом І. Мазепою угоди зі Швецією (1706) та шведсько-української поразки у Полтавській битві 1709 за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столицяБатурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було вбито понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після розорення було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих сплавляли на плотах.
