Країнська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику Росії та Австро-Угорщини, українська культура розвивалася. Вирішальне значення для її піднесення мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників, зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з реформою освіти 1864 р., всі типи початкових шкіл у Російській імперії оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Тут дітей навчали (російською мовою) закону Божого, читати, писати, елементарних арифметичних дій. Наприкін. XIX ст. кількість початкових шкіл у Східній Україні становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише і третину дітей..

Одночасно з початковою реформувалася й середня освіта. Засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Незважаючи на оголошення їх безстановими і загальнодоступними, за навчання в них треба було платити. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси. Наприкін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було 3: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині та Ніжинський.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський, Київський та Новоросійський університети. В них на сер. 1890-х років навчалося понад 4 тис. студентів. У кількох містах було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади.

На західноукраїнських землях однією з найважливіших засад шкільного законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними створювати приватні школи. Дуже мало українців навчалося в гімназіях, ще менше — у вищих навчальних закладах: Львівському і Чернівецькому університетах, Політехнічному інституті й Академії ветеринарної медицини у Львові.

Окрім освітянських функцій університети були центрами науки в Україні. Зазвичай, вони мали такі факультети, як філософський, юридичний, богословський, медичний.

Поряд із університетами важливим науковим осередком був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, співробітники якого зібрали по Україні багаті етнографічні, економічні й статистичні матеріали. Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России". Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять 15-томні "Акти Южной и Западной Руси".

Плідно працювало Наукове товариство ін, Т. Шевченка у Львові. До 1914 р. воно видало 300 томів наукових праць із різних галузей.

Значний крок вперед у XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків М. Максимовича, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О. Барвінський, А. Петрушевич, В. Площанський, Ю. Целевич, І. Шараневич та ін.

У важких умовах національного гноблення цінні праці з проблем українського мовознавства створили вчені О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук, І. Срезневський і М. Максимович науково спростували безпідставні твердження російських і польських шовіністів про українську мову як діалект російської чи польської. П. Білецький-Носенко, Я. Головацький, П. Куліш, М. Маркевич розробляли проблеми української лексикографії, готували до друку словники української мови.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В. Щурат, К. Студинський, О. Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В. Гнатюка, О. Роздольського, В. Шухевича, Ф. Колеси. І. Свінціцький, І. Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Значне пожвавлення відбувалося в природничих науках. Плідно працювали відомі вчені М. Остроградський і О. Ляпунов (математична фізика), М. Бекетов (фізична хімія), І. Мечников (зоологія), М. Гамалія (мікробіологія), І. Верхрадський (ентомологія), І. Горбачевський (біохімія), автор схеми Першого у світі реактивного літального апарата М. Кибальчич, першовідкривач катодних променів І. Пулюй, учений-винахідник І. Лукашевич, який виокремив гас із нафти і сконструював гасову лампу, та ін.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань — етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича. З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу твори Т. Шевченка ("Кобзар", "Гайдамаки"). З його виходом на літературну ниву українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, пов'язаних із гоніннями царату на українську мову. В цей час творили такі визначні представники літератури демократичного напряму, як Марко Вовчок("Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Невільничка"), Л. Глібов ("Вовк та ягня", "Щука", "Стоїть гора високая"), А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Співомовки", "Повій, вітре, на Вкраїну") та ін.

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових талановитих письменників. Вагоме місце серед них посідали І. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сім'я", "Микола і Джеря", "Маруся Богуславка"), Панас Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повість "Лихі люди"), І. Франко ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Мій ізмарагд", "Із днів журби"), М. Коцюбинський ("По людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра"), Леся Українка ("Досвітні вогні", "Товаришці на спомин", "Слово, чому ти не твердая криця"), П. Грабовський ("Уперед", "Швачка", "Я не співець чудовної природи", "Орли") та ін. Надзвичайно широким був діапазон діяльності Б. Грінченка — прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч. Великою його заслугою стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Важливою складовою української літератури була драматургія. Найвидатнішими її представниками були І. Карпенко-Карий ("Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Кропивницький ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї",."Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю"), М. Старицький ("Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч"). Видатним майстром драматургії був І. Франко, з-під пера якого вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики ("Украдене щастя", "Сон князя Святослава", "Кам'яна душа").

Певного розвитку досягло театральне мистецтво. Перший професійний театр було засновано в Галичині 1864 р. з ініціативи товариства "Руська бесіда". У Наддніпрянщині першу українську професійну трупу створив М. Кропивницький у 1882 р. Репертуар українських театрів постійно розширювався. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Старицького, інших драматургів.

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори й оркестри.

Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм" (1862). Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці посідають його опера "Тарас Бульба" і музика до "Кобзаря" Т. Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисенка: М. Калачевський, Н. Сокальський, Н. Ніщинський, М. Аркас, І. Рачинський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, В. Матюк, Д. Січинський, О. Нижанківський.

У європейському руслі розвивався український живопис. Панував класицизм, але паралельно розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Високого рівня майстерності досягли С. Васильківський ("Козаки в степу", "Сторожа Запорозьких Вольностей"), К. Костанді ("В люди"), М. Пимоненко ("Жнива на Україні", "Українська ніч"), К. Трутовський ("На кладці", "Сорочинський ярмарок"), Т. Копистянський ("Сліпець з поводирем", "В селянській хаті"), К. Устиянович ("Гуцул", "Василько Теребовлянський"), М. Івасюк ("Богдан Хмельницький під Зборовом") та ін.

У скульптурі переважав класицизм. Серед представників цього жанру відомі були І. Мартос (пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ришельє в Одесі), М. Миксшин (пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві), Л. Повен ("Кобзар", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка) та ін.

Значного розвитку набули будівництво та архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури XIX ст. належать будинок Київського університету (В. Беретті), дзвіниця Успенського собору в Харкові (С. Васильєв), Володимирський собор у Києві (І. Штром, П. Спарро, О. Беретті), Одеський оперний театр (Ф. Фельнер, Г. Гельмер), будинок Галицького крайового сейму (І. Гохбсрґер), Львівський оперний театр (Г. Горголсиський), будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях (И. Главки), мисливський палац графів Шенборнів на Закарпатті (3. Грессерсон) тощо.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, незважаючи на несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності.

 

33) Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі приймали участь, колистали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько-Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

Монголо-татари розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно-Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо-татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

В 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцям. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні тацентралізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувалася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти золотоординців, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило, не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав угоду зВатиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. помер князь Данило.

Отже. Реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державністьпроіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.

34) Для управління завойованими західними областями СРСР 17 липня1941 р. у Берліні створено "міністерство рейху для окупованих районів Сходу" на чолі з А. Розенбергом. Окуповану до кінця 1941 р. територію України німці розділили на 4 зони окупації. Перша, найбільша, називалася "Рейхскомісаріат Україна", до якої ввійшла Волинь та Наддніпрянщина. Центр знаходився у Рівному, де перебувала ставка Е. Коха - рейхскомісара. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів (Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ та Крим), які, у свою чергу, поділялися на округи (райони). Адміністрацію очолювали німецькі офіцери, її силовими структурами були державнаполіція - сіпо (штатсполіцай), гестапо (жандарми, таємна міська поліція) та допоміжна українська поліція з місцевого населення. Лівобережна Україна входила до прифронтової зони окупації, де управління здійснювали військові і таємна польова поліція. Галичинаввійшла до складу Генерал-губернаторства Польщі (з центром у Кракові) як "дистрикт Галичина", який поділено на округи і повіти. Адміністрація і тут складалася виключно з німців і спиралася на загальну та таємну поліцію. Ізмаїльська, Одеська області й частина Херсонської Відійшли Румунії, яка утворила тут спеціальний округ Трансністрію. I ПівнічнуБуковину теж окупували румунські війська, і уряд Й. Антонеску перетворив її на провінцію держави - губернаторство.

Режим окупації полягав у забороні населенню вільного переміщення; суворій системі реєстрації; впровадженні німецького цивільного та воєнного законодавства; введенні трудової повинності; експлуатації місцевих ресурсів; збереженні колгоспної системи; вивезенні населення На примусові роботи до Німеччини. В евакуаційній зоні на 30-50 км виселяли населення з прифронтової смуги. Вільний рух населення дозволявся лише вдень, існував режим з комендантською годиною.

Окупаційні санкції викликали рух опору українського населення, який за ідеологією та лідерами розподілився нанаціоналістичний (похідні групи, УПА) та комуністичний (радянське підпілля і партизани). Учасники руху опору проводили відкриті бойові дії, рейди, походи, вступали в окремі сутички з ворогом, здійснювали диверсії, саботаж, розвідку, інформували населення, вели агітацію та пропаганду. Мета опору полягала у вигнанні окупантів тавідродженні власної держави і права (радянської чи національної).

Ключові поняття: окупація, Рейхскомісаріат, генеральна губернія, губернатор, Трансністрія, рух опору, гестапо, поліція

37. На час смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II у 1340 р. всі українські князівства - Чернігівське, Сіверське. Київське, Переяславське, як і Галицько-Волинське, залишалися (з 1240 р.) васалами Золотої Орди. У них князювали представники династіїРюриковичів, яким хани видавали ярлик на правління. Але починаючи з середини XIV ст. сили татарських гнобителів Русі виснажувалися.Опір пригноблених народів і міжусобна боротьба в самій Золотій Орді підточували сили великої держави. Протягом трьох років у Сараї могло змінитися сім ханів.

Скориставшись послабленням Золотої Орди, а також скрутним становищем, в яке потрапили українські землі - і монголо-татарська навала, і роздробленість, і міжусобні війни, іноземці почали захоплювати їх. Участь у розподілі України-Русі брали Угорщина, Польща, Молдавське князівство, Московська держава. Але левова доля дісталася литовським князям.

Литовські племена здавна жили між Німаном і Західною Двіною, по узбережжю Балтійського моря. Найбільшими з них були аукштайти, ятвяги, жемайти, пруси, земгали. Жили вони родовим ладом. Головними заняттями литовців, як і слов'ян, були землеробство, рибальство, скотарство і бортництво. На початку XIII ст. у литовців з розкладом родовихобщин утворилася ранньофеодальна держава. Засновником її став князь Міндовг (1216-1263), котрий вів уперту боротьбу з лицарями Тевтонського ордену за незалежність Литви. У цій боротьбі він і загинув. За його правління литовці захопили Чорну Русь з містами Гродно, Слонім та Новгородок, до якого Міндовг переніс свою столицю.

Після смерті Міндовга литовська знать почала міжусобну війну за князівський престол. Під час усобиць певний час князем Литви був син Данила Галицького і зять Міндовга Шварн Данилович.

Після майже 50-річних міжусобних чвар владу в Литві захопив князь Гедимін (1316-1341). Розправившись з дрібними князьками, він перейшов до розширення кордонів держави, до загарбання чужих земель. Саме за його правління утворилося Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, куди ввійшли, крім Прибалтики, Україна і Білорусь. Гедимін приєднав Пінську, Берестейську, Турівську землі шляхом завоювання або добровільного переходу руських князів під захист Литви.

Коли у 1340 р. помер Юрій II, волинські бояри запросили князювали його зятя Любарта - сина Гедиміна. Так Литва заволоділа і Волинню. Любарт був православний, а його християнське ім'я - Дмитро. Він здавна жив на Волині, знав українську мову. Любарт-Дмитро став першим руським князем з литовської династії Гедиміновичів.

Найбільшого поширення влада Литви в Україні набула у другій половині XIV ст. за сина Гедиміна великого князяОльгерда (1345-1377). Він проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Ольгерд приєднав до своїх володінь Чернігівську, Сіверську, Київську і Переяславську землі. А після перемоги литовських військ Ольгерда і місцевих українських полків над татарами на Синіх Водах (притока Південного Бугу) у 1362 р. приєднано і Поділля.

Битва на Синіх Водах мала для України таке ж значення, як Куликовська битва для Московщини: українські князівства звільняються від васалітету монгольських ханів. Велике князівство Литовське виросло в багато разів за рахунок білоруських та відтятих у Золотої Орди українських земель, ставши найбільшою державою в Європі. До його володінь увійшли землі колишніх Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського князівств. Кордони сягали від Балтійського до Чорного морів. 90% території держави складали землі Русі, що стояли на значно вищому культурному й економічному рівні, ніж власне Литва. Столицею князівства стало місто Вільно (сучасний Вільнюс).

Влиття українських (руських) земель у XIV-XV ст. до складу Литви проходило поступово і мирно. Формально українці користувалися рівними правами з усім населенням Великого князівства. На початку свого панування в Україні, що за традицією називалася Руссю, або руськими землями, литовські правителі проводили політику «вростання в землю». Вони встановлювали свої порядки «без крику і ґвалту». За своїм характером це була русько-литовська держава. Гедимін навіть титулувався: «король литовців і руських».

Литовські володарі прийшли в Україну як її визволителі з-під татарського ярма і як збирачі земель роздробленої Русі. Тому місцеве населення ставилося до них «спокійно», не чинило опору, не цінуючи, як належить, власного самостійного державного життя. Литовські правителі не нав'язували українцям литовські державні органи. Вони залишили чинною «Руську правду», незмінними - місцеву владу, суди та інші ланки управління, діючи за принципом: «Ми старовини не руйнуємо, а нового не вводимо». Великі князі вели постійну боротьбу з татарами, ворогами українського народу, чим також викликали симпатії. Вони запозичили місцеву організацію війська та самооборони, перейняли способи господарювання та управління. А тому місцева знать все частіше по своїй волі закликала до себе литовських княжат. За це її звільняли від сплати данини. Більше того, великий князь почав широко залучати українських землевласників до керування державою, до великокнязівської Ради. їм, як васалам Литви, було дозволено мати озброєні загони самооборони і керувати ними. Вони часто допомагали литовським покровителям.

Офіційною державною мовою князівства стала староукраїнська (руська) мова, а загальновизнаною релігією - православна церква. 3 12 синів Ольгерда 10 були православними.

Від початку експансії (наступу) на українські землі литовські князі опанували й землі Галицького князівства. Але тут вони зустрілися з могутнім суперником - Польщею. На сході литовці також зустріли сильний опір сусіда - Московського князівства, що шляхом загарбань переростало в сильну державу.

Взаємовідносини між великим литовським князем і місцевими українськими князями складалися як стосунки сеньйора з васалами. Великий князь мав необмежене право керувати державою, визначати її зовнішню політику, очолював військо, був верховним власником землі. Земельний наділ (феод) одержував від нього лише той, хто ніс військову службу. Якщо вона припинялася, земля передавалася іншому.

Щоб в українців не виникло прагнення створити власну державу, Ольгерд розпочав заміну місцевих князів своїми синами, родичами та намісниками. На Поділлі керували племінники Ольгерда - брати Коріатовичі. Київським князем став Володимир Ольгердович (1362-1395 pp.). Зміцнивши свою владу при підтримці місцевої знаті, він відновив колишню славу Києва. Володимир приєднав Переяславщину, частину Чернігівщини та Сіверщини, почав карбувати власну монету. Київ знову стає центром, навколо якого об'єднуються українські землі.

 

38) Радянсько-німецькі договори 23 серпня 1939 р. і західноукраїнські землі.

„Велика криза” 1929-1933 рр. і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, призвела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цього становища вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Італія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР та своїх конкурентів. Сталінський стратегічний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю подальшого втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги „світової комуністичної революції”.

Вже весною 1938 р. при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. У травні-серпні 1939 р. радянські і монгольські війська завдали нищівної поразки японській армії у районі річки Хал гін-Гол в Монголії. В результаті Японія так і не наважилася напасти на СРСР у роки другої світової війни. У березні 1939 р. Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції й Англії. Радянсько-англо-французькі переговори про вкладання військово-політичного союзу проти агресора, які точилися у березні-червні 1939 р., закінчились повним провалом, і тоді радянська дипломатія наважилася на неймовірний крок. В ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписан договір про ненапад. Він був підписаний у Кремлі після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна.

Договір, що увійшов в історію як „пакт Молотова-Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Обидві ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу.

Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. Їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України.