Види органів виконавчої влади

1. від обсягу і характеру компетенції:

- загальної компетенції (КМУ, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації);

- галузевої компетенції (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Міністерство науки і освіти, Міністерство промислової політики України);

- спеціальної компетенції (міжгалузеві) (Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство фінансів та інші);

2. від порядку вирішення питань:

- єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.);

- колегіальні (КМУ, РМ АРК);

3. від предмета спрямованості компетенції:

- органи управління економічною сферою;

- органи управління соціально-культурною сферою;

- органи управління адміністративно-політичною сферою;

4. від обсягу повноважень по території:

- центральні (КМУ, міністерства, комітети);

- місцеві (державні адміністрації);

5. від характеру повноважень: міністерства, державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

6. за місцем в системі органів виконавчої влади:

- вищі та нижчі.

11. Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у си­стемі органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи їхню діяльність.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, три віце-прем'єр-міністри та міністри України.

 

Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України,
схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

 

12. Пiдставами припинення трудового договору є:

1) угода сторiн;
2) закiнчення строку (пункти 2 i 3 статтi 23), крiм випадкiв, коли трудовi вiдносини фактично тривають i жодна з сторiн не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працiвника на вiйськову службу, направлення на альтернативну (невiйськову) службу;
4) розiрвання трудового договору з iнiцiативи працiвника (статтi 38, 39), з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу (статтi 40, 41) або на вимогу профспiлкового чи iншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);
5) переведення працiвника, за його згодою, на iнше пiдприємство, в установу, органiзацiю або перехiд на виборну посаду;
6) вiдмова працiвника вiд переведення на роботу в iншу мiсцевiсть разом з пiдприємством, установою, органiзацiєю, а також вiдмова вiд продовження роботи у зв'язку iз змiною iстотних умов працi;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працiвника засуджено (крiм випадкiв звiльнення вiд вiдбування покарання з випробуванням) до позбавлення волi або до iншого покарання, яке виключає можливiсть продовження даної роботи;
8) пiдстави, передбаченi контрактом.

13.Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.

Приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини:

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Підстави спадкування

Спадкування регулюється Книгою 6 Цивільного кодексу України.

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком:

особистих немайнових прав

права на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян

права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я

права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, можуть бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Юридичні особи можуть бути лише спадкоємцями за заповітом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, спадкування відбувається за законом.

Не мають права на спадкування особи:

- які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (крім випадку, коли спадкодавець залишився живим після замаху і, знаючи про нього, все ж призначив особу своїм спадкоємцем за заповітом)

- які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині

- які є батьками дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини

17. Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільногожиття, що потребують урегулювання законами України, а також здійснюєустановчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вонаприймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного
складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної
Ради України належать: внесення змін до Конституції України; призначення
все українського референдуму з питань, визначених Конституції; прийняття
законів; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; призначення
виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;
заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста
в порядку особливої процедури (імпічменту); надання згоди про призначення
Президентом України Прем'єр-міністра України; здійснення контролю за
діяльністю Кабінету Міністрів України та ін. єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституційний склад
Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, які обираються на
основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням
строком на чотири роки. Народні депутати України здійснюють свої
повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі
або мати інший представницький мандат, їм гарантується депутатська
недоторканність.

18. Важливим чинником ефективного і правомірного використання заходів дисциплінарної відповідальності щодо працівників є розуміння основних принципів застосування цього різновиду юридичної відповідальності.

1. Дисциплінарна відповідальність застосовується тільки за поведінку, вчинок. Це означає, що дії або бездіяльність працівників повинні бути об'єктивно виражені. Не може бути дисциплінарної відповідальності за думки, біологічні або соціальні властивості, родинні зв'язки, політичні переконання чи релігійні погляди, членство у профспілці.

2. Підставою дисциплінарної відповідальності є вчинення дисциплінарного проступку.

3. Дисциплінарна відповідальність настає за усвідомлене ставлення до своїх вчинків. Необхідною умовою відповідальності є вина працівника у формі умислу чи необережності.

4. Вимога законності - полягає в чіткому визначенні підстави дисциплінарної відповідальності й дослідженні конкретних фактів, на яких будується звинувачення працівника, в порядку, визначеному дисциплінарним законодавством.

5. Обґрунтованість дисциплінарної відповідальності - полягає в тому, що в результаті дослідження обставин справи про дисциплінарний проступок чітко встановлено його склад, а стягнення до працівника застосоване з урахуванням тяжкості вчиненого та особи працівника.

6. Справедливість дисциплінарної відповідальності - в кож­ному випадку виступає як її законність. Якщо рішення робото­давця законне, то воно й справедливе.

7. Доцільність дисциплінарної відповідальності - визначається її індивідуалізацією, тобто відповідністю діяння заходам, які застосовуються роботодавцем.

8. Невідворотність дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що жоден факт дисциплінарного порушення не повинен залишитися без відповідного правового реагування роботодавця.

9. Презумпція невинуватості працівника - полягає в тому, що він не повинен доводите роботодавцю, що не вчиняв дисциплінарного проступку. Проблема доказування вини працівника - це проблема роботодавця.

Отже, дисциплінарна відповідальність працівників - це передбачений нормами трудового права особливий правовий стан суб'єктів охоронних правовідносин, який виявляється в тому, що роботодавець дає негативну оцінку протиправній поведінці працівника та реагує на не! визначеними законом примусовими заходами.

№ 19

Шлю́бний контра́кт — угода між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Шлюбний контракт укладається за бажанням сторін як до реєстрації шлюбу та і в будь який час після його реєстрації подружжям. На укладення шлюбного контракту до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.Шлюбний контракт може включати низку різних питань, але в основному передбачає визначення майнових прав подружжя в разі розірвання шлюбу. Шлюбний контракт не може регулювати особисті (немайнові) відносини подружжя, а також особисті (немайнові) відносини між ними та дітьми.

У шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов'язки подружжя, зокрема питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, питання, що пов'язані із утриманням подружжя, а також майнові права та обов'язки подружжя як батьків та інші.

Подружжя окремо визначають правовий режим подружнього майна — яке майно придбане в шлюбі буде спільним, а яке роздільним.

У шлюбному контракті можуть вирішуватись питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. Подружжя може також передбачити в контракті питання стягнення аліментів, чи відмови від аліментів.

Зміст та форма шлюбного договору

Шлюбним договором регулюються майнові відносини (права та обов’язки) і тільки майнові між подружжям, або між тими, хто вже давно перебуває у шлюбі, визначаються їхні майнові права та обов’язки.

Шлюбний договір може надавати відповідні майнові права не лише дружині чи чоловікові, а й їхнім дітям та ін. родичам. Тобто шлюбний договір може мати елементи договору на користь третьої особи.

У ч. 4 ст. 93 СК заборонені лише такі умови шлюбного договору, які ставили б одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Отже, умови цього договору можуть погіршити становище одного з подружжя, порівняно з тим, що є у законі, але тільки до певної межі.

У шлюбний договір не можуть бути включені умови, які суперечать правам дитини. Може бути визначене передання дитині у користування житлового приміщення, ін. майна, та розмір і порядок стягнення аліментів.

У шлюбному договорі той, з ким проживає дитина, не може відмовитися від права на примусове стягнення аліментів на неї.

Порядок укладення шлюбного контракту передбачив можливість передачі за цим договором права власності на нерухомість. Якщо, наприклад, чоловік бажає подарувати дружині жилий будинок, це має бути оформлене договором дарування і не може бути однією з умов шлюбного договору.

Оскільки шлюбний договір є актом вільного волевиявлення, сторони можуть включити до нього інші умови майнового характеру, які не суперечать загальним засадам регулювання сімейних відносин, що визначені у ст. 7 СК.

Незважаючи на певні психологічні, емоційні застереження, шлюбний договір виконує важливу виховну, дисциплінуючу функцію, а тому розширення практики його укладення заслуговує на підтримку.

Що ж до форми шлюбного договору, закон вимагає письмової форми посвідченої нотаріусом. Жодна інша службова чи посадова особа посвідчити такий договір в Україні не може. Правда, слід мати на увазі, що такі жорсткі умови шлюбного договору чоловік може не прийняти, відмовившись взагалі від шлюбу.

 

21. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у видіпозбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячінеоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

22. Понятие и структура правовых норм. Виды норм права
Норма права – это общеобязательное веление, выраженное в виде государственно-властного предписания и регулирующее общественные отношения.
Структура нормы права:
гипотеза – элемент нормы права, который указывает на условия или обстоятельства, при наличии которых реализуется диспозиция нормы. Она согласует общий вариант поведения с конкретным случаем, временем, местом;
диспозиция – элемент нормы права, который содержит само правило поведения, права и обязанности субъектов правового общения;
санкция – элемент нормы права, который устанавливает неблагоприятные последствия для ее нарушителей, меры гос. воздействия на нарушителя нормы.

23. Президент України - глава держави, який виступає від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Питання про вибори Президента України, його статус та повноваження визначається чинним законодавством.
Президент України обирається громадянами України, які досягли 18 років, на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на п’ять років. Законом передбачені певні вимоги, яким має відповідати кандидат на посаду Президента України. Президентом України може бути обраний громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років на день виборів, який має право голосу і не обмежений у виборчих правах, проживає на території України протягом 10 останніх перед днем виборів років, володіє державною (українською) мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, займати посади в громадських чи державних органах і організаціях, займатися підприємницькою діяльністю. Президент України користується правом недоторканності і за посягання на його честь і гідність винні особи несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства.
Чинне законодавство наділяє Президента України широкими повноваженнями.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного Президента України, але Конституція України передбачає підстави дострокового припинення повноважень Президента України в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.
При Президентові України функціонує допоміжний орган — Адміністрація Президента, завданням якої є надання кваліфікованих порад Президентові України для винесення рішень, підготовки проектів документів, проведення експертних оцінок стану суспільства, аналізу існуючих проблем і надання рекомендацій щодо їх ефективного вирішення.

24. Відповідно до ст. 127 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п´ять років здійснює Президент України, решту суддів, окрім суддів Конституційного Суду України, обирає Верховна Рада України безстроково в порядку, встановленому законом.

Необхідною умовою для обіймання посади судді будь-якого суду є складання кваліфікаційного іспиту. Його складають особи, що висуваються для призначення на посаду судді та є громадянами України, не молодші за 25 років, мають вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживають в Україні не менш як 10 років і володіють державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Кваліфікаційна комісія, залежно від результатів іспиту, доходить висновку про підготовленість кандидата до судової роботи та дає рекомендацію для призначення його на посаду судді.

Закон може встановлювати для деяких категорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку та їхнього професійного рівня (для суддів апеляційного суду стаж роботи на посаді судці не менше 5 років, для суддів Верховного Суду України - не менше 15 років).

Конституцією України та законами України гарантується незалежність і недоторканність судців. Незалежність суддів полягає в тому, що вони підвладні лише законові та будь-який уплив на них неприпустимий. Недоторканність суддів поширюється на їхні листування, засоби зв´язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рангів не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

25 Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

26. Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:· народовладдя;· законності;· гласності;· колегіальності;· поєднання місцевих і державних інтересів;· виборності;· правової, організаційної та матеріально-фінансової
самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими
законами;· підзвітності та відповідальності перед територіальними
громадами їх органів та посадових осіб;· державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;· судового захисту прав місцевого самоврядування.

 

27 27. Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави щодо особи, яка вчинила злочин. Поняття "кримінальна відповідальність" законодавчо не визначено і в теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П. Матишевський, В. Осадчий) - врегульований нормами права обов'язок особи, що вчинила злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та перетерплювати передбачені законом обмеження.

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реальну) та позитивну (перспективну, потенційну).

Позитивна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи не вчиняти злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а згідно із статтею 3 КК кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Ці положення дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.

Можна визначити дві підстави кримінальної відповідальності:

o фактична - це вчинення особою в об'єктивній реальності суспільно небезпечного діяння;

o юридична - це передбаченість діяння КК.

Тобто склад злочину, так званим, з'єднувальним "містком" між реальним діянням і нормою закону.

Також можна виділити матеріальну та процесуальну підстави кримінальної відповідальності:

o матеріальна - це вчинення злочину;

o процесуальна - це обвинувальний вирок суду.

Форми реалізації кримінальної відповідальності 1) призначення покарання; 2) звільнення від покарання (ст. 74 КК); 3) звільнення від відбуття покарання (ст.ст. 75, 84 КК).

28. С т а т т я 41. Поняття і види угод
Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

С т а т т я 42. Форма угод
Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.

С т а т т я 43. Усні угоди
Угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР. У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання.

С т а т т я 44. Письмові угоди
Повинні укладатись у письмовій формі:

29. 29. Класифікація конституційних прав та свобод людини і громадянина:

30.1. За наявністю залежності реалізації прав від сприяння з боку держави:

негативні — права, що не потребують для своєї реалізації втручання з боку держави; від держави вимагають лише утримуватися від втручання до сфери реалізації цих прав;

позитивні — права, для реалізації яких є необхідним сприяння держави: держава зобов'язана створювати умови для реалізації цих прав;

2. За часом виникнення:

права першого покоління — громадянські та політичні права, які були сформульовані під час буржуазних революцій (друга пол. XVIII ст.);

права другого покоління — економічні, соціальні, культурні права (кінець ХІХ-поч. ХХст.);

права третього покоління — колективні права, особливість яких полягає у тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир. на міжнародне спілкування (друга пол. XX ст.);

3. За суб'єктом прав:

індивідуальні, які реалізуються окремою особою;

колективні, які можуть бути реалізовані тільки групою людей.

Колективні права є такими за своєю природою, що індивідуально здійснити їх неможливо, наприклад, право на страйк.

4. За своїм змістом права поділяються на: політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя (ст. 27); право на повагу гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця про­живання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, пра­во вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлю­ються законо30. Осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч.1 ст.19), тобто правильно розуміти фактичні об'єктивні ознаки.
Здатність усвідомлювати повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Лише осудна особа може вчинити злочин та підлягати кримін. відповідальності.

Особа, яка перебуває в стані не осудності, не підлягає кримін. відповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне діяння незалежно від його тяжкості, оскільки вона не є суб'єктом злочину.
Неосудною є особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок психічного захворювання, тимчасового розладу психіки, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

До такої особи можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Підлягає кримін. відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними (ст.20).

давством України.