Укр.землі у складі великого князівства Литовського.Продовження традицій укр.державності

Питання походження та прабатьківщини слов ян

"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці.

Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза"

набула в працях російських та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї — в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися.

"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський

вчений О.М.Трубачов стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.

Сучасні прихильники "дунайської гіпотези "нехтують як конкретними лінгвістичними дослідженнями так і майже цілковитою відсутністю інших вагомих джерел, які б підтверджували наявність слов'ян у Подунав 1 на рубежі нової ери. Навпаки, більша частина відомих фактів переконливо свідчить, що за тих часів у цьому регіоні жили фракійці, даки, гети, карпи та інші племена.

У XVIII ст. певного поширення набула «теорія азійського походження слов'ян», її автори намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика ця концепція була спростована. Він переконливо довів, що слов'яни є

автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами є творцями європейської культури.

У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини

слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І—II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя в місцях там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів’їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен.

Водночас серед певної частини фахівців — дослідників античних писемних джерел панує думка, що наявні факти не дають переконливих підстав для ототожнення венедів зі слов'янами.

Первісний вигляд "привісельської концепції" впродовж усього XX ст. зазнавав певної трансформації у бік

переміщення меж до межиріччя Дністра й Дніпра. Племена під назвою венеди залишалися в цьому регіоні основним населенням майже до середини І тис. н. е., відколи античні автори почали називати інші слов'янські етнічні об'єднання — антів і склавинів.

Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л.Нідерле (1865—1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася праслов'янська. Л.Нідерле дійшов також висновку, що навіть за часів давніх слов'ян їм не була властива расова "чистота". Однак в

період "існування власної етнічної мовної єдності "прабатьківщина слов'ян, імовірно, охоплювала територію Східної Польщі, Південної Білорусі, Волині, Поділля та півночі України.

У середині XX ст. польські вчені висунули " віслоодерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції, мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу.

Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію " розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України

та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. е. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження

про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров 1 і саме завдяки цьому слов'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.

Певною модифікацією попередніх гіпотез слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. її автори стверджують, що формування культурно-етнічного слов'янського простору

вже у середньовіччі проходило через певні попередні етапи, перехрещувалося з іншими етнічними спільнотами та культурами. Початок самостійного розвитку слов'янських племен на просторі від басейну Вісли до Волині відносять до II—III ст. н. е., що простежується в лужицькій, підкльошовій та поморських культурах. Водночас виникнення зарубинецької культури розглядається як свідчення того, що в процес етногенезу слов'ян було втягнуте наддніпрянське населення, серед якого на той час переважали іранський та балтійський етнічні компоненти. Під натиском сарматів зарубинецька культура трансформувалася на північ. Туди ж перекочувала і східна частина племен — носіїв пшеворської культури, яка згодом у Наддніпров'ї поєдналася з зарубинецькою, на основі чого сформувалася київська культура

Прихильники тієї чи іншої концепції за майже повної відсутності писемних відомостей про слов'ян до VI ст. н. е. змушені спиратися переважно на археологічні дані,частково на лінгвістичні.