Західно­українські землів 20—30-ті роки 17 страница

Сакович Касіян (Каліст) (прибл. 1578— 1647) — письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у с. Потеличі (Гали­чина), син православного священика. Навчався в Замойській академії та Краківському університеті. У1620—1624 рр. — рек­тор Київської братської школи. У1625 р. перейшов в уніатство, в 1641 р. — у католицизм. Тривалий час був абатом Лубенського василіанського монастиря. Його твір «Вірші на жалосний потреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став визначним внес-

Українська культура: історія і сучасність: Навчальний посібник / За ред. С. О. Черепанової. — Львів, 1994. — С. 58—59.

Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

ком в українську літературу. Автор філософських навчальних по­сібників (1620,1626), а також прокатолицьких богословсько-по­лемічних трактатів, виданих у 1641—1644 р.

Гізель Інокентій (прибл. 1600 — 1683) — історик, освітній та полі­тичний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, продов­жив навчання за кордоном. 31645 р. — ректор згаданого колегі­уму. З 1650 р. — ігумен Кирилівського, з 1652 р. — Миколаїв­ського монастирів у Києві. Від 1656 до 1683 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Захи­щав інтереси Української держави в російсько-українських пере­говорах 1654 р. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським пе­ремир'ям залишалася в складі Росії. Автор трактату «Мир с Богом человеку» (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дій­сності цей твір у 1690 р. був заборонений Синодом. Широке ви­знання здобула також праця Гізеля «Твір про всю філософію» (1645—1647).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрід­ною кузнею кадрів не тільки для духовного розвитку спо­конвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Ро­сії. Вагомий внесок у здійсненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському, П. Величковському.

Прокопович Феофан (у миру Єлисей, Єлізар) (1681—1736) — письменник, учений, культурно-освітній діяч. Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 р. вступив до Київського братства, постригся в ченці і став професором, а згодом ректором Київської академії. В1716 р. за наказом Петра І переїхав до Петербурга, де фактично став на чо­лі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Петра І, був його головним помічником у духовних справах.

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її профе­сорів. Чимало випускників академії працювали вчителя­ми у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобе­режжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах пра­цювали дяківські школи, все ж форсований наступ като­лицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львів­ської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзу­їтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була

204 Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого ді­яли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій було проведено шкільну реформу. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками поло­нізації українського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський уні­верситет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього на­вчального закладу суворо регламентувалася, а навчання ве­лося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню йо­го ролі в розвитку української національної культури.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, нау­ки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкін­ці XVII—XVIII ст. в українських землях діяло 13 друка­рень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печер­ської лаври, яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. буква­рів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 кни­жок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу га­зету в Україні — «Львівську газету» французькою мовою.

Значним зрушенням у видавничій справі стало запровад­ження «гражданського» шрифту (вперше це було здійснено в Єлисаветграді 1764 р.), після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» — світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а та­кож сприяв розвитку народної літератури та мови.

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII—XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною по­літикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав україн­ську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корек­тиви і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодруку­вання українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожан­щині всі освітні заклади під тиском влади поступово пе­рейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали аст­рономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Га-лятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену

Т

Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопо-вич 1707—1708 рр. підготував для слухачів Київської ака­демії курс з арифметики та геометрії і підручник «Скоро­чення змішаної математики». «Народи, які засвоїли гео­метрію, — зазначав вчений, — набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах».

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Про по­рівняно високий рівень медичної науки в українських зем­лях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. По-летика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) здобули вчений сту­пінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. ум. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветгра-ді відкривається перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили щеплення проти віспи та інші запобіжні заходи для боротьби з небезпечними захворю­ваннями.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері при­родничих наук, а й у науках суспільних, що сприяло пос­тупальному розвитку політичної культури. На межі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у від­мові від традиційного провіденціалізму (розуміння при­чин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках при-чинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виокремленні історії із сукупності гуманітарних знань; базуванні викладу істо­ричних праць на принципах системності та послідовності. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи — «Літопис Самовид­ця» (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р. Ракушку-Романовського), літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці характеризуються новизною темати­ки та викладу, чималим обсягом, використанням бага­тьох джерел. Особливо значними були здобутки С. Велич­ка. Він розширив поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Укра­їна» (Україна — це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом історикам XVII—XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Іг

206 Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Філософська традиція цього періоду була репрезенто­вана плеядою українських вчених-мислителів — С. Явор-ський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Се­ред них був і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722 — 1794) — мислитель, прозаїк, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацько­го роду. В1734 —1753 рр. з перервами навчався в Києво-Моги-лянській академії. В 1741 — 1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив по­дорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, по­повнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У 1759 — 1768 рр. викладав у Харківському колегіумі. В 1768 р. був зап­рошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Ос­танні більш ніж 25 років життя Сковорода мандрував Слобожан­щиною.

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об'єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — кри­тиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сково­рода виклав у творах «Сад божественних песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котля­ревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в роз­витку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси — інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і мали велику популярність. Суть інтермедії полягала в по­казі складних проблем суспільного життя (релігійних утисків, сваволі та зажерливості панів тощо) через збіль­шувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, насичена прислів'ями та при­казками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акто­рів тощо. Поява інтермедій свідчила про розвиток україн­ського театрального мистецтва в руслі європейської тради­ції, адже еквівалентом української інтермедії були того ча-

Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

су комедія дель арте в Італії, фарси — у Франції, інтерлю­дії в Англії. Донині збереглося понад 40 інтермедій. Непе­ресічне значення інтермедій полягає в тому, що вони виве­ли на сцену українську пісню та мову.

Розвивається і вертепна драма — старовинний укра­їнський народний ляльковий театр. Перша згадка про вертеп датується 1666 р. Як правило, вертепна драма по­ділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську — трагічні або ж комічні сцени з народного побуту. У дру­гій половині XVIII ст. в Україні зароджується професій­ний театр. У 1798 р. у Харкові виник перший театр з пос­тійною трупою.

Певні зміни в XVII—XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музич­ного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної ос­віти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилян-ська академія, у стінах яких здобули музичну освіту най­яскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751 —1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

Використовуючи українську народну пісню та традиції київських церковних співів, М. Березовський створив ви­шукані за композицією та досконалі за формою оперу «Де-мофонт» та сонату — найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співа­ком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася пере­важно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість із його ЗО хорових концертів. Найпопулярнішими були і залишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Видатним реформатором церковного співу, духовним ком­позитором, диригентом був Д. Бортнянський. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опе­ри «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-су-перник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси — специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як прави­ло, народні мотиви, а їх сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дій­шли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Пет­ренка, «їхав козак за Дунай» С. Климовського.

208 Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Характерною ознакою розвитку культури українських земель у XVII—XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкін­ці XVI — в середині XVIII ст., якому притаманні підкресле­на урочистість, пишна декоративність, динамічність компо­зиції.

Які ж причини поширення цього стилю в українських землях? Він значною мірою відповідав ментальності україн­ців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, ди­намічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, пое­тичною, філософською сентиментальністю. До того ж укра­їнці, як і всі народи, що мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративнос­ті, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій полови­ні XVII—XVIII ст. На Правобережжі бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформу­вався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського» («козацького») бароко. Пер­линами цього національно забарвленого стилю стали Андрі­ївська і Покровська церкви в Києві, Троїцький храм у Чер­нігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропей­ського більшою поміркованістю в декоративності, виваже­ністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітек­турі, менш відчутним — у скульптурі та живописі.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними особ­ливостями культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рів­ня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігій­них підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та галь­мування культурного розвитку після втрати національної державності.

8.

Україна в першій половині XIX ст.

8.1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії

На початку XIX ст. переважна частина українських зе­мель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Півден­на Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динамі­ку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскіль­ки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-крі­посницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — за­лежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала сукупність тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграр­ній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В укра­їнських землях, що належали Російській імперії, воно ста­новило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку знач­ну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне гос­подарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростан­ні заборгованості поміщиків державі, яка в першій поло­вині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкін-

210 Україна в першій половині XIX ст.

ці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу май­же кожен четвертий маєток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характер­не посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них, іс­нувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщиць­кі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України. Відробіт­кова, грошова і натуральна ренти були основними форма­ми експлуатації. Незважаючи на те що закон 1797 р. офі­ційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень. Селяни-кріпаки відроб­ляли і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачували натуральний та грошовий оброки.

Державні селяни вважалися вільними. За користуван­ня землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% се­лянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземе­лення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, у Київській — 1,9, Полтавській — 2,5, Херсон­ській — 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсований нас­туп поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а деда­лі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі ос­нови феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різ­ко знижувалась рентабельність індивідуальних селян­ських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманен­ту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і сис­теми обробітку землі: класичне трипілля на Правобереж­жі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

Соціально-економічний розвиток українських земель

Рутинний стан техніки, традиційна система землероб­ства, низька організація праці та малоземелля були голов­ними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 до 1856 р. у Східній Україні бу­ло 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які спричинили голод та епідемії, розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аг­рарному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного стано­вища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Ново­російський край. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя пересе­лилося в ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У 40-ві роки XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід у господарській ді­яльності до товарності та підприємництва. Характерною ознакою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенці­ал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше пристосовувалися до товарно-грошових відно­син, ніж дрібні господарства Лівобережжя. Поступово в товарне виробництво втягували і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференці­ації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої мали або орендували 100 і більше десятин землі. Шля­хом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяль­ності. У цей період розширюється сфера застосування віль­ної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окре­мих господарствах дедалі помітнішими стають часткові аг­ротехнічні зрушення.

У дореформений період зазнав глибоких еволюційних змін промисловий розвиток. Початок промислового пере­вороту (середина 30-х роіків) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчиз-

Україна в першій половині XIX ст.

няної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до ка­піталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними про­мисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зрос­тала кількість промислових підприємств. Зокрема, в Украї­ні їх було (без винокурень) у 1793 р. 200, а в 1830 р. — 649. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робіт­ників та обсяги виробленої продукції.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насам­перед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робіт­ників. Характерним для цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме тоді промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше ви­ходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка пе­ретворилася на гальмо суспільного розвитку (стримувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсив­ність торгівлі, появу значних капіталів тощо).

Промисловий переворот в українських землях, що на­лежали Російській імперії, розпочався у 30—40-ві роки водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобрита­нії, Франції, США. Він поклав початок новому етапу роз­витку вітчизняної промисловості, що тривав до скасуван­ня кріпосного права в 1861 р. У цей період зберігалася пев­на спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промисло­вих підприємств. Від 1825 до 1861 р. їх кількість (без ґура­лень) зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері ви­никають нові тенденції. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у ви­робництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької ману­фактури капіталістичною фабрикою. Нові машини і техно­логії вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінова­ної, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Ціл­ком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям, і тому частка вільнонайманої праці про-

Соціально-економічний розвиток українських земель

довжувала неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона стано­вила 25%, то 1861 р. — вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації про­мисловості сприяли появі в українських землях нових га­лузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промис­лових підприємств та в складі їх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і були розташовані в се­лах та містечках, то надалі їх будували в містах, а підпри­ємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворився на великий центр кам'яновугільної промисловості, який за видобут­ком вугілля 1860 р. в межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.

Отже, розвиток сільського господарства українських зе­мель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризово­му стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлиш­ків робочої сили; поступова руйнація натурального госпо­дарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зрос­танням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та техноло­гій, поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою, збільшенням ролі вільнонай­маної праці, виникненням нових галузей промисловості, поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста, формуванням спеціалізації районів на виробниц­тві певної промислової продукції.

У своїй сукупності зазначені тенденції та процеси ста­новлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'я­заних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з од­ного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

214 Україна в першій половині XIX ст.

8.2. Суспільні рухи

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибо­кої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, скла­довою якої були українські землі. Ця криза зумовила ви­никнення суспільних рухів метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи призвело до протидії пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця про­тидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовля­лися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непоко­ру місцевим та центральним офіційним властям; самовіль­но створювали самоврядування; псували панський рема­нент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові від­криті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого поля­гала в активній боротьбі проти пануючої феодально-крі­посницької системи та існуючих порядків.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київ­ської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811 —1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбу­лося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.