Західно­українські землів 20—30-ті роки 12 страница

5.4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

На межі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в то­му, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера націо­нально-визвольного руху, водночас стає основною пере­шкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають де­далі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля. Спопеляю­чи, грабуючи та руйнуючи все довкола, воно дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з'явля­лися в українських землях, «умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Заво­йовувати держави — це наш талан, переданий у спадок на-

Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

шими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа».

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобіль­ній, гарно організованій татарській кінноті було надзви­чайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади та­тарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених спів­вітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та ін­ші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546—1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвав­ся на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти ме­ні на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеці­анці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною».

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких мор­ських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознес­ли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася не­приступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб за­блокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довкола неї прострілювалася з гар­мат із фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, де були нестримними.

У1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруй­нували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константино­поля. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здій-

Виникнення українського козацтва

снили похід на Крим, під час якого здобули і спалили го­ловний невільничий ринок регіону Кафу та визволили по­лонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню під­корених нею народів, блокувала та стримувала розгортан­ня турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід дифе­ренційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упе-реджувальної акції чи був глибоко умотивований благо­родними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування ту­рецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єк­тивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татар­сько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та ін­тенсивність.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина виріши­ла остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно по­над 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам сул­тан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виста­вити ЗО—40 тис. польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жол-кевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, не­хай ідуть до ріллі або свині пасти», — все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Ко­заки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жов­тні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляка­ми. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській вій-

Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

ні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзни­ки» поляки за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніп­ру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — на по­чатку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучен­ня до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними розв'язувати державні проблеми і тому ін­коли навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Івоні козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і розпочав бо­ротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втрима­ти міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, проте в дорозі був по-зрад-ницьки схоплений поляками і страчений на вимогу ту­рецького султана у Львові. Ця невдача не відбила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604— 1605 рр. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до заго­нів другого російського самозванця — Лжедмитрія II (1607—1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним ко­зацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (поль­ськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Коза­ки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як ут­ричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, вірту­озна військова майстерність сприяли зростанню його авто­ритету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад де­сяток творів, присвячених військовому мистецтву запо-

Виникнення українського козацтва

рожців. Високо цінував козаків персидський шах: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що доміну­ють на Чорному морі».

Отже, на зламі XVI—XVII ст. козацтво стало впливо­вим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турець­ку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внут­рішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпе­ка держави значною мірою залежали від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостат­ній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсут­ність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжна­родного життя: воно не розв'язувало, а лише допомагало розв'язувати (інколи навіть відіграючи головну роль) певній державі її проблеми.

 

 

6.

Українська національна революція

6.1. Причини, характер, періодизація революції

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибо­ко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхід­ним і можливим. Перша група чинників спонукала, під­штовхувала до вияву активності, а друга робила цю актив­ність можливою, створювала ґрунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національ­но-визвольної боротьби в 1648 р.?

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-еконо­мічна ситуація в українських землях, що входили до скла­ду Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для За­хідної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відванта­ження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній рин­ки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно пе­ретворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фео­дальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Українська національна революція

Польські та полонізовані українські феодали, намага­ючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шля­хом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зов­нішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Во­лині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас не­впинно зростали натуральні та грошові податки. За оцін­кою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажан­ням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початко­вих форм мануфактурного виробництва, зародки яких бу­ли тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина укра­їнських земель, що належали Польщі, орендувалася єв­рейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, це самоврядування постійно обмежу­валося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного ви­везення своїх товарів і монополією на виробництво та пере­робку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-про­мисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іно­земці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських циві-лізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на від­сталу «селянську націю».

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєс­трове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користува­лися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі

 

Причини, характер, періодизація революції 147

верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттє­во обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім то­го, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі ви­ключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. уск­ладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіт­кими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресу­юча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігій­не гноблення. Спираючись на католицизм, польські магна­ти здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інс­трументів окатоличення в їхніх руках стала уніатська цер­ква, яку активно підтримувала Римська курія. Папа Ур-бан (1623—1644) у своїх листах до керівництва Речі Пос­политої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в ук­раїнських землях виростали костьоли, кляштори (монас­тирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі біль­шого поширення набував процес передання католикам, за­хоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вжи­вання української мови та поширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втра­та національної еліти, церковний розкол, наростаюче за­кріпачення селянства не тільки помітно гальмували в се­редині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його націо­нальної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхід­ність масового народного виступу саме в цей час. Крім фак­торів, що підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, які роблять цю дію можливою.

Г

Українська національна революція

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та по­глиблення цих процесів стало зміцнення крупного фео­дального землеволодіння. Так 250 магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбіль­ші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація мате­ріальних цінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагат-ших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Васи-ленко зазначає: «Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні пра­вителі України, супроти яких король і сейм не мали ні ав­торитету, ні влади».

Виявом слабкості королівської влади була і певна втра­та контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створю­валося для оборони коронних земель, але оскільки поль­ська казна була, як правило, порожньою, то основною фор­мою оплати козацькому військові стало розширення його вольностей і прав. Внаслідок цього реєстрове козацтво пе­ретворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказа­ми та «ординаціями» обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офі­ційних польських властей, ставали «постійними резерва­ми бунту».

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню націо­нальної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визво­лення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важлими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним за­родком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності сто­совно питань типології, хронологічних меж та періодиза­ції боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та нав­чальній літературі, описуючи цей народний виступ, най­частіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, се­лянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна,

Причини, характер, періодизація революції 149

національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржу­азна, національна, національно-визвольна, українська). Такий широкий оцінний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях склада­лася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології. Заува­жимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв'язок. Народ­не повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром пере­росло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку — в національну революцію. З огляду на це «національна революція» є саме тим уза­гальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргумента­ми на користь терміна «національна революція» є ті рево­люційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної
держави;

— встановлення нових кордонів та поступове форму­
вання державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вер­
шин влади національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами
особистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та
ополячених українських феодалів і утвердження дрібної
(фермерського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з-під влади короля,
магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної біль­
шості населення, всіх суспільних станів та верств, що про­
живали в українських землях.

Революція характеризується переплетінням націо­нально-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католи­цизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого

Г

Українська національна революція

згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р. із за­хоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання геть­маном Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зиновій) Михайлович (1595 — 1657) — гетьман України, творець Української держави. Місцем наро­дження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декіль­ка мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнаць­ких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Крим­ського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає по­встання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалеж­ну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції Укра­їни. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літера­турі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це трактування видається дещо механічним, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а ли­ше змінили свій характер, стали менш масштабними. 06-ґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після па­діння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше
піднесення національно-визвольних змагань та соціальної
боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадян­
ська війна, що призвела до поділу козацької України на
два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба
за возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний роз­кол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного ви-

Розгортання національно-визвольної війни 151

ступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що роз­почалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Бо­ротьба, що точилася протягом 1648—1676 рр., мала націо­нально-визвольний, релігійний та соціальний характер.

6.2. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 — серпень 1657 р.)

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595—1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дріб­ним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі свої­ми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедли­вості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьма­ном. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збиран­ня повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізо­дом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти пов­станців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (тра­вень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмель­ницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки за­стосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекрит-

Українська національна революція

тя противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську про­тивника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби знач­ною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового ко­зацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпо­чинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельниць­кий застосував абсолютно нову її модель, у якій зовніш­ньополітичний чинник був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму за­ручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад З тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими фор­муваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. За короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духо­венство та частина шляхти. Така масштабність національ­но-визвольної та антифеодальної боротьби, активність пов­станських формувань у західних районах Волинського та Руського воєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький на­ближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найцінні­шого свого майна і свого життя».

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можли­вість розгромити польську армію і захопити столицю, об­межився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно визначили їх вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численни­ми перемогами помітною ставала і втома збройних форму­вань повстанців. Джерела свідчать про значне скорочення

Розгортання національно-визвольної війни

козацького війська після битви під Пилявцями. Це поясню­ється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала ді­яти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відірва­ність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирі­шальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО—40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимо­вих умовах військо не було підготовлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розра­ховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік від Ямполя з'єдналося з ордою КримТірея. За свідченням деяких дже­рел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили орди на чолі з Калга-султаном повертаються до Кри­му, а з Хмельницьким залишається лише незначна части­на формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення в жовтні 1648 р. у Мюнстері миру, який фіксував закінчен­ня тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід поль­ського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання наці­онально-визвольної боротьби в несправедливу загар­бницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого насе­лення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.