Західно­українські землів 20—30-ті роки 10 страница

3. Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи,
бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єдну-

Українські землі у складі Литви і Польщі

валися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання ос­новної спеціальної служби, залучалися до відбування пан­щини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (ви­робництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово пере­росла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн­ських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. заборони­ли селянам залишати свій наділ без згоди пана та узакони­ли дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) об­межили право власності селян на землю. «Устава на воло­ки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тоб­то юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпо­ряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували про­тягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литов­ському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По­дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших по-винностей тощо) та активною протидією (напади на маєт­ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організа­ція повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 рр. — повстання під проводом се­лянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви — козац­тва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливо-

Церковне життя. Берестейська унія

вим фактором суспільного життя, активним чинником іс­торичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбули­ся масштабні зміни не тільки в техніці та технології госпо­дарювання, а й у сфері форм земельної власності та органі­зації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обеззе­мелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила по­яву нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спе­ціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення пер­ших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі про­цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та мі­щанський стани; православне духовенство починає втра­чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — кріпа­ків; виникає нова соціальна група — козацтво.

4.6. Церковне життя. Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православ­ну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди зна­ходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверх­ності папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув зару­читися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їх значення полягає в збе­реженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі тривалу історію, протягом якої неодноразово доводив ак­туальність та доцільність об'єднання.

Українські землі у складі Литви і Польщі

 

 

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення като­лицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церков­ного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верхо­венства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних воло­дінь. Ідею унії активно підтримував польський король, ад­же вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому при­хильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та за­хисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, ві­ри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окато­личення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — отримання рівних із поляками прав, для третіх — прилу­чення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один — різке звуження кана­лів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті ро­ди свого часу будували храми, фінансували монастирі, від­кривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спон­сорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релі­гійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська вла­да дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани — рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а ви­являли виключно матеріальну зацікавленість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети, на­сильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію цер­ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра­вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збере-

Церковне життя. Берестейська унія 119

ження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, брат­ства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропі­гії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Посту­пово в частини вищої церковної ієрархії православної цер­кви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння его­їстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в полі­тичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се­редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорну­ти свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талано­виті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував пра­вославному духовенству на його неуцтво і темноту, як ви­хід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календар­на реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та право­славних. Через це католики-феодали неодноразово порушу­вали релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духо­венства, подолати дискримінацію православних віруючих,

Українські землі у складі Литви і Польщі

водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціато­ром підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніат­ську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано ос­новні догмати католицької церкви, водночас церковні обря­ди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на дер­жавні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіця­но місце в сенаті. Православний собор не визнав правомір­ності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марни­ми: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цьо­го унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католи­ки не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берес­тейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-ка-толицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестей­ську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню ка­толицизму та ополяченню, але згодом прірва між українця­ми греко-католиками та поляками римо-католиками над­звичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духо­венство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, за­являє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення україн­ського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду

Культура України в XIV—XVI ст.

православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження націо­нальних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських зем­лях, розширення сфери впливу католицизму, а для части­ни православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних вірую­чих, вивести православну церкву з кризи.

4.7. Культура України в XIV—XVI ст.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнен­ня, польська експансія, татарська агресія суттєво вплину­ли на перебіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культур­ному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгів­лю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зрос­таюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 р.; татарська агресія. Піднесенню ук­раїнської культури сприяли технічний і технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Вза­ємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне об­личчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвитку гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників євро­пейської політичної думки заперечив божественне похо­дження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював не­втручання церкви в державні справи. У своїх творах гума­ністи подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як

Українські землі у складі Литви і Польщі

 

вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, по­лягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелек­туалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта іс­торичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів наприкінці XVI — на початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанс­тво стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодій­ницький напрям, а з посиленням іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та націо­нально-культурний напрями. Братства фактично перетво­рилися на ідейні центри захисту мови, культури, духов­них цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їх суспільного життя стало співіснуван­ня правових систем різного характеру та походження. Го­ловними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено тради­ційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відпо­відала ментальності місцевого населення, блокувала роз­виток традиційних правових норм, проте саме Литов­ський статут завершив процес уніфікації правових сис­тем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.

Культура України в XIV—XVI ст.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі україн­ських земель. Розширення панського землеволодіння, поси­лення влади феодала логічно призвело до зміни вигляду то­гочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце, «де зіткнуться сокири», тобто де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV—XVI ст. під тиском феодалів на се­лянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадян­ський шлюб, заснований на народних весільних звичаях і традиціях. Починаючи з XVI ст. між батьками й родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається до­говір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укла­дали усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закрі­пити за молодими придане. У XVI—XVII ст. церква вста­новлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годин­ник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що сут­тєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В ціло­му переважає обрядова поезія (русальні, купальські, об­жинкові пісні, голосіння, а з XVI ст. з'являються нові фоль­клорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мо­ва», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, схо­динка в становленні української та білоруської національ­них мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонуван­ня руської мови було досить вільним, то після переходу Во-

Українські землі у складі Литви і Польщі

лині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської дер­жави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а роз­ширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд із традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смот-рицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується нау­ковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. На­ливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католиц­тва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гос­троту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намага­ючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони муси­ли дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала дум­ку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню по­лемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різ­них релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях ви­никають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні закла­ди. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої ор­ганічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозь­ка академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала цвіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський, Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своє­рідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Напри-

Культура України в XIV—XVI ст.

кінці XVI — на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та ін­ших містах.

Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумови­ло докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілі­зацію, активне засвоєння на ґрунті києво-руської духов­ності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV—XVI ст. в іконопи­сі постаті святих виходять за межі візантійських умовнос­тей, набувають рис індивідуальності, передається динамі­ка руху); 2) поширення ідей гуманізму та реформації;

3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у
літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає
українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст.
з'являються нові жанри — портрет, історичний живопис,
зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської
музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хо­
ру (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється
вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в тра­
дицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;

4) посилення світського елементу в культурі, зростання
уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація
творчості.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господа­рюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозь­ка Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумов­лені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та неза­лежність.

 

Виникнення українського козацтва

5.1. Феномен козацтва: генезис, характерні ознаки та особливості

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монголь­ській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він оз­начає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника жи­тій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вжива­лося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагали­ся вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрий-ковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походжен­ня козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народа­
ми степу «козарами», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чор­
них клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські
часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним
з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черка­
сів), які до того проживали в Тмутаракані;

Феномен козацтва: генезис, характерні ознаки та особливості

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татар­
ських поселень, що виникли на Київщині за часів Володи­
мира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татар­
ського елементу з місцевим населенням утворилася якісно
нова верства ■— козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота
є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових
громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а
лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у
військово-службові формування, підпорядковані велико­
му литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у
давньоруських автономних громадах так званих болохів-
ців, які після встановлення монгольського іга добровільно
прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місце­
вих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок ко­
зацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київ­
ської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з ут­
воренням на території Наддніпрянщини громад вільних
озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за ри­
бою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних
рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаю­
чій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює
як наслідок посилення економічного, політичного, націо­
нального та релігійного гніту, яке штовхало селянство до
масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових
місцях проживання¹.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді.

Поява певного історичного явища зумовлена, як пра­вило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхід­ність. Чинниками, що робили можливими появу та форму­вання козацтва, були:

'Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. — К., 1992. — С. 149—151; Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — С. 110—111.

]_28 Виникнення українського козацтва

1) існування великого масиву вільної землі зі сприят­
ливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між
хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками,
бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках
кращого, до самозбереження, самоствердження і самореа-
лізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння,
що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господар­
ського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим
закріпаченням, наростанням релігійного та національного
гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою
захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та ко­чової цивілізацій між слов'янським та тюркським етніч­ними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тоб­то змішаним народом. У козацький побут органічно ввій­шли тюркські слова(кіш, осавул,булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбу­валося формування козацтва. Цей маргінальний проша­рок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською ци­вілізаціями.