Лекции.Орг
 

Категории:


Західно­українські землів 20—30-ті роки 6 страница



Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружин­ники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важли­ві адміністративні, фінансові та судові справи. У разі від­сутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та вста­новлення влади наступного князя. Володіючи правом «ве­то», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворюва­лася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначе­ними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало ві­че — народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію пле­мінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них дату­ються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володи-



Київська Русь


мир-Волинський). Право скликати віче мали князь, мит­рополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та зе­мельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічо­вий суд. Механізм прийняття рішень був гранично прос­тим — голосування не проводилося, а підтримка або ж за­перечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із за­конодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм дер­жавності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінува­ла переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм по­літичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспіль­ному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окрес­леними функціями.

2.7. Соціально-економічний розвиток

За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодаль­них відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення вій­ськовою знаттю (князем та дружиною). Основним елемен­том цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала по­ява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь


Соціально-економічний розвиток 67

дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дару­валася не територія, а право стягувати податки. Так посту­пово склалася помісна форма феодального землеволодін­ня, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчу­ження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі біль­шого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передавати­ся в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Ки­ївській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Дав­ньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими по­рівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися тра­диції приватної власності; по-третє, виникнення та станов­лення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної терито­рії існувала значна кількість незаселеної, господарськи не-освоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного кла­су, основними категоріями якого були князі, бояри та дру­жинники. Активно йшов процес диференціації серед фео­дально залежного населення. Основними його верствами були:

а) смерди — більша частина селян, що мали приватне
господарство, житло, земельні наділи, платили данину
князю і були відносно вільними;

б) закупи — люди, що через різні причини втрачали
власне господарство і змушені були йти в кабалу до феода­
ла за купу (грошову позичку);

в) рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (дого­
вір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і
змушені були працювати за частку виробленої продукції;

г) челядь — особи, що втратили своє господарство і
працювали на феодала. їх продавали, дарували, передава­
ли У спадщину;

ґ) холопи — населення, що перебувало у повній влас­ності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробниц­тва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної


І



Київська Русь


 


Чи


ренти від залежних селян. Характерними ознаками фор­мування відносин залежності були пряме насильство (по­заекономічний примус) та економічне закабалення смер­дів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного роз­витку. На ранньому етапі феодалізму домінувала нату­ральна рента (оброк продуктами), формою якого було «по­люддя» . Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — гро­шової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особ­ливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, сис­тем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з дво­пільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чин­ники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових ста­новила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для роз­витку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мислив­ство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоши­ренішими його видами були залізообробне, гончарне, юве­лірне, ткацьке виробництво, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого вироб­ництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вот­чинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі біль­шу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбіль­ших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асор­тимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та


Соціально-економічний розвиток 69

зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг у греки»), що через Дніп­ро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соля­ний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, рим­ські, з'явилися в II—III ст. З часом східні слов'яни запро­вадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу тор­гівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що явля­ли собою зливки срібла вагою 160—196 г. Лише наприкін­ці XIII ст. з'являється карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні мо­нети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хут­ро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбуван­ня монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгорта­ється процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, при­кордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних струк­тур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисель-ні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюд­нені міста, що стають економічними, політичними, адмі­ністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи пові­домляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новго­род та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «гра-ДІв», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'яз­ку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. назива­ли Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).



 


Київська Русь


Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відно­син — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно від­бувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та дос­від попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися зна­ряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

2.8. Етнічний розвиток


І ЧШ


Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її роз­в'язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обме­женість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сфор­мульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській дер­жаві: стійка єдина давньоруська народність чи окремі пра-етноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» по­казував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своє­рідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйо­ва, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, пра­українці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його кон­цепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки піс­ля татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв'язання проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обсто-


Етнічний розвиток



ював ідею безперервності та нерозривності українського іс­торичного процесу і дійшов висновку, що український на­род на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держа­ва, право, культура були витвором однієї народності — ук­раїнсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та ак­тивності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середи­ни 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єди­ної давньоруської народності, родоначальниками якої ста­ли російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні кри­тичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була ви­знана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 року ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя воз­з'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, україн­ський та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної кон­цепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрун­тям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

З моменту проголошення незалежності України розпо­чинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єди­ної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літе­ратурі зустрічаються також терміни «давньоруська народ­ність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний дав­ньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Кот­ляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунту­вати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київ­ської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янсь­кої етнокультурної спільності переконані, що під впливом



Київська Русь


посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбува­лися процеси етнічної консолідації давньоруського насе­лення. На їхню думку, про реальне існування в межах Ки­ївської Русі давньоруської народності свідчать такі сус­пільні процеси та явища:

1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова
як мова державного управління і законодавства, розвитку
літератури та культури;

2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми
(починаючи з другої половини І тис. на більшій частині
східно-слов'янської території існував стереотипний під-
курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Ру­
сі функціонувала «Руська правда» тощо);

3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні
розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи частко­
ву аналогічність у різних районах давньоруської держави
таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя,
фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва до­
ріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4) з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літопис­
ці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе-
мель-князівств; все східнослов'янське населення органіч­
но прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Ки­
ївської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів
і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокуль­турної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершаль­
ним актом, визначальним фактором у процесі етнічної
консолідації.
Адже поширення латини в Західній Європі
не привело до утворення «єдиної латинської народності»
на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Ру­
сі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова
світська в процесі освоєння східними слов'янами північ­
них та північно-східних територій зазнала впливів фіно-
угорського та балтійського етнічних масивів. Через це
сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо-
ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2.Давньоруська держава була поліетнічною. До її скла­
ду входила велика кількість неслов'янських племен: балт-


Етнічний розвиток 73

ські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янсь­ких племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літо­писець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише на­прикінці X ст. остаточно сформувалися державні структу­ри, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консо­лідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва дер­жави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну моно­літність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Ро­сійська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінці­ях мала московсько-центристські погляди тощо, але зов­сім не являла собою однорідного етнічного масиву1.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що україн­ська, російська та білоруська народності почали консолі­дуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних еле­ментів формувалася українська народність. Північно-схід­на гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фін-ськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східно­слов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-то-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київ­ської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистан-

1 Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. — 1996. — № 2. — С. 2—14.



Київська Русь


ціювання від політичної кон юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які підда­ються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та мате­ріалів.

2.9. Хрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний пово­рот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттє­во вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної мо­делі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модерні­зації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пан­теону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на ме­чі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк ли­товсько-слов'янського Перуна — був покровителем скан­динавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала про­цес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому за­провадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на христи­янстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційноі орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до ві­зантійської моделі християнства світська влада домінува­ла над релігійною, що цілком влаштовувало великого кня­зя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не вста­новлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайо-


Хрещення Русі 75

мило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Воло­димира, — це реальна загроза через прийняття християн­ства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну за­лежність від Візантії.

Розв'язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допо­моги для придушення заколотників. Київський князь по­годився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імпе­ратора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже від­повідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте об­ставини були сильніші за традиції: реальна загроза Кон­стантинополю змусила Василя II піти на поступки, водно­час він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русь­ко-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійсько­му імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуа­цію, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю від­дати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої ме­ти, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Кор­сунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умо­ви угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресова­ні в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала Декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подаль­ший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних від­носин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як ре­лігія класового суспільства, освячувало владу панівної елі­ти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, одночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед



Київська Русь


Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеоло­гічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі ан­тифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створен­
ня могутньої, централізованої самодержавної країни.
До
кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою,
поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму
завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне
проведення адміністративної та релігійної реформ якісно
змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали
сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утверди­
ли єдиновладдя київського князя як основу політичної мо­
делі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало
своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особис­
тої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню
міжнародного авторитету держави.
Хрещення Русі та од­
руження на сестрі візантійського імператора ввели Воло­
димира у коло християнської сім'ї європейських правите­
лів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнан­
ня європейською християнською спільнотою. З того часу
великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародно­
го права: кордони його держави вважалися недоторканни­
ми (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в
полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не
стало основою ідеологічної та політичної залежності від
Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і
розширенню плідних зв'язків, заснованих на принципі
рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це
підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею,
Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть
тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свід­
чать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокре­
ма, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з пред­
ставниками західноєвропейських родин, а з членами ві­
зантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася до­
корінна зміна світобачення та світосприйняття насе­
лення Давньоруської держави.
Особливістю язичницького
світогляду було обожнення природи. Язичництво пригні­
чувало людську душу і виховувало страх перед природни­
ми силами. Оголошення християнством Бога надприрод­
ною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію,
позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається
зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із


Хрещення Русі



зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого лю­дина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива роз­плата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспіль­ства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культур­ній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, ар­хітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз­ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом
захисту різних соціальних верств, вагомою противагою
самодержавній владі.
Це зумовлено насамперед візантій­
ською моделлю християнства. Саме вона дала змогу русь­
ким самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-
перше, відповідно до візантійських канонів церква мала
підпорядковуватися світській владі, тоді як за католициз­
му навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-
друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у
католицького духовенства) не давала змоги духовенству
православному, переобтяженому сім'ями, законсервова­
ному практикою передачі своєї професії в спадок, ні по­
повнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні
стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-
третє, православна церква не одержувала такої могутньої
підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського
католицька церква, і тому православ'я не могло стати пе­
решкодою на шляху створення російськими правителями
системи загального підкорення державі всіх сфер суспіль­
ного життя.





Дата добавления: 2016-11-12; просмотров: 176 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.