Література:
1. Конституція України // Урядовий кур’єр, № 129-130 від 13.07.96 р. - К., 1996.
2. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ.
3. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 31 травня 2005 року № 2594-IV.
4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ.
5. Про захист прав неповнолітніх споживачів: Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 5 жовтня 2000 р.
6. Загальна декларація прав людини, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.
7. Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 р.).
8. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (від 23 березня 1976 р.).
9. Декларація про право доступу до інформації, прийнята у лютому 1992 р.
10. Конвенція Ради Європи “Про захист особи у відношенні автоматичної обробки персональних даних”, прийнята у 1981 р.
11. Директива Ради Європи “Про захист фізичних осіб в умовах автоматичної обробки даних і про вільний обіг цих даних” від 1995 р.
12. Про електронно-цифровий підпис: Закон України від 22 травня 2003р.
13. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.
14. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – M.: Юристь, 2002.
15. Лопатин В.Н. Информационные аспекты национальной безопасности // Computer World, 1998. – № 4.
16. Кохановська О.В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин. – К.:НАВСУ, 2001.
Питання 1.
Інформаційні правовідносини – це інформаційні суспільні відносини, сторони яких виступають як носії взаємних прав та обов’язків, встановлених і гарантованих інформаційними нормами. Будь-які правовідносини (у тому числі інформаційні) мають своїх суб’єктів.
Оскільки в інформаційній сфері можливі будь-які види правовідносин, то суб’єктами інформаційних правовідносин можуть бути всі можливі суб’єкти права:
фізичні особи;
об’єднання фізичних осіб (політичні, культурні, соціальні тощо).
При цьому кожний суб’єкт має свою мету та зацікавленість при здійсненні певних видів інформаційних правовідносин і діє згідно встановлених чинним законодавством умов правового режиму інформаційних ресурсів, технологій тощо.
З проблемою суб’єктів в інформаційних правовідносинах пов’язані категорії “мета” та “інтереси” суб’єкта. Під впливом останніх формується поведінка суб’єкта, його співвідношення з іншими суб’єктами.
У відповідності до ролі, яку суб’єкт виконує при реалізації норм права, формуються моделі та механізми регулювання конкретних відносин суб’єктів. В таких ситуаціях діє право свободи на інформацію. Обмеження, які при цьому виникають для сторін об’єктивно не є обмеженням прав сторін. По суті ці обмеження є свободою дій у рамках, встановлених законом.
Для розуміння суб’єктів права в інформаційних правовідносинах є ще один важливий момент. Він пов’язаний з питанням визначення співвідношення справедливості та користі з точки зору зацікавленості різних суб’єктів права. З цієї точки зору, ще Фома Аквінський виділяв відносини справедливості комунікативні, тобто засновані на відносинах незалежних одна від одної осіб; відносини дистрибутивні, які створюються учасниками спільноти суб’єктів, які є членами цієї спільноти; легальні відносини, які являють собою обов’язки суб’єктів по відношенню до їх спільноти.
Згідно зі Законом України “Про інформацію” та Законом України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, суб’єктами інформаційних відносин в Україні є громадяни України, юридичні особи або держава.
Суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.
Вони набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності.
Основними учасниками інформаційних правовідносин в інформаційній сфері є виробники інформації (автори), споживачі інформації, поширювачі інформації, зберігачі (охоронці) інформації.
До споживачів інформації відноситься широке коло суб’єктів, які мають потребу в отриманні інформації різного виду і призначення, що необхідна їм перш за все для прийняття відповідних рішень у повсякденній діяльності.
До числа споживачів відносяться громадяни, юридичні особи, суспільні об’єднання, фірми, установи і підприємства, органи державної влади і місцевого самоврядування, інші структури, які запитують інформацію і користуються нею.
Щодо суспільних організацій, можна виділити такі види суб’єктів інформаційних відносин:
- приватні (фізичні) особи як суб’єкт інформаційного права;
- суспільні формування (громадські організації) як суб’єкти інформаційного права;
- приватні юридичні особи як суб’єкти інформаційного права;
- держава та її органи як суб’єкт інформаційного права;
- міжнародні організації як суб’єкт інформаційного права.
Правовідносини, у які вступають споживачі і виробники інформації, встановлюються нормами законів та інших нормативних актів залежно від виду інформації, що обробляється: відкрита інформація як об’єкт громадянських прав; документована інформація, в тому числі офіційні документи і обов’язково надана інформація; масова інформація; інформація обмеженого доступу.
Законами і іншими нормативними актами встановлюється порядок пошуку і отримання такої інформації, права і обов’язки споживача інформації, а також права, обов’язки і відповідальність виробника інформації залежно від виду інформації і форми її відображення.
Учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:
- діяльність органів державної влади;
- діяльність народних депутатів;
- діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації;
- те, що стосується його особисто.
У Законі України “Про інформацію” наводяться гарантії права на інформацію, згідно яких право на інформацію забезпечується:
- обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
- створенням механізму здійснення права на інформацію;
- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Законодавець наводить обов’язки учасників інформаційних правовідносин. Це:
- поважати інформаційні права інших суб’єктів;
- використовувати інформацію згідно з законом або угодою;
- забезпечувати дотримання принципів інформаційних відносин, передбачених Законом України “Про інформацію”;
- забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;
- зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;
- компенсувати шкоду при порушенні законодавства про інформацію.
Забезпечення права на пошук і отримання інформації здійснюється нормами інститутів масової інформації, інтелектуальної власності, документованої інформації.
У цивільному обігу інформації беруть участь такі суб’єкти:
виробники інформації (як окремих і вихідних інформаційних об’єктів, так і складових об’єктів);
власники (тримачі) інформації як посередники між виробниками і користувачами інформації;
споживачі інформації як кінцеві одержувачі і потенційні виробники інформації.
Існування властивості двуєдності інформації і носія дозволяє ввести до складу учасників цивільного обігу інформації ще один вид суб’єктів: власники (володарі) інформаційних об’єктів (носіїв інформації). Але слід відзначити, що це власники особливого роду. Особливість їх поведінки у цивільному обігу інформаційних об’єктів полягає в одночасному врахуванні прав речового власника і інформаційних прав.
Власники інформаційних об’єктів (інформаційних речей) чи інформаційні власники можуть бути трьох видів:
власник інформаційного об’єкта - виробник інформації, що відображена у цьому інформаційному об’єкті. Це виробник інформації, який має всі інформаційні права, і одночасно власник оригіналу інформаційного об’єкта, на якому створена їм інформація міститься. Інформаційні права і право власності на оригінал інформаційного об’єкта він набуває за фактом створення інформації на базі конституційного права вільної творчості;
власник (володар) інформаційного об’єкта - власник (господар) інформації, яка відображена у цьому інформаційному об’єкті. Це суб’єкт, який має певний обсяг інформаційних прав відповідно до умов договору, що укладений ним з виробником інформації на тиражування і розповсюдження інформації з урахуванням задоволення майнових прав виробника інформації. Одночасно, відповідно до умов цього ж договору, він є власником або оригіналу твору (при передачі йому всіх інформаційних прав), або врахованої копії інформаційного об’єкта (при передачі частини таких прав). Природно, він може також виступати і як володар інформаційного об’єкта на правах відповідального зберігання і оперативного управління (чи оренди);
власник інформаційного об’єкта – споживач інформації, що відображена на цьому об’єкті. Це суб’єкт, який має інформаційні права в обсязі права знати і застосовувати в особистій діяльності вміст інформації, відображеній в інформаційному об’єкті, на умовах договору купівлі-продажу, в тому числі і договору оферти. Йому заборонено тиражування і розповсюдження інформації у комерційних цілях чи іншим способом, що порушують майнові права виробника інформації. Всі перераховані власники можуть у повній мірі здійснювати права речового власника щодо інформаційного об’єкта, який їм належить на правах власності, тобто продати його, подарувати, успадковувати і здійснювати інші аналогічні дії. Однак при цьому повинні твердо виконуватися умови договору на передані йому інформаційні права, що встановлюють право використання вмісту інформації, яка відображена на цьому об’єкті. Одержувач інформаційного об’єкта також не має права порушувати вказані інформаційні права.
Слід відзначити, що інформаційні об’єкти, що знаходяться у власності вказаних вище суб’єктів, не завжди одні й ті ж самі речі, тобто це не завжди один і той самий носій інформації. При взаємодії виробника і володаря інформації це може бути фізично один і той самий об’єкт (наприклад, коли мова йде про оригінал твору). Однак у власності споживачів інформації знаходяться інформаційні об’єкти, як речі принципово різні. А “об’єднуються” вони в рамках розглянутих інформаційних прав тільки через вміст інформації, що відображена на цих носіях.
Питання 2.
Права людини (фізичної особи) як суб’єкта права в інформаційній сфері є важливим і складним питанням. Ця категорія суб’єктів в правових актах подається як “громадянин”, “індивід”, “особа”, “людина”.
Конституція України у розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” гарантує ці права згідно загальних норм та принципів міжнародного права. Ст. 26 встановлює, що “Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обв’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.”
З моменту народження у людини виникають тісні зв’язки з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Реєстрація народження, отримання паспорта, оформлення житлово-комунальних документів, закріплення за поліклінікою, вирішення пенсійних питань – все це дії, які спрямовані на створення масиву документованої інформації (інформації про особу або персональні дані), яка визначає статус людини як громадянина у певні часи її життєдіяльності.
В інформаційній сфері громадянин набуває визначеного спеціального статусу, права і обов’язки завдяки службовим, виробничим, діловим зв’язкам. Інформаційна сфера, яка формується у межах загального та спеціального статусу громадянина, захищається державою, а свої права у сфері інформації кожний може реалізувати у відповідності зі своїм статусом і у рамках чинного законодавства.
Так, первинним суб’єктом, якому належить право на інформацію як твір, є автор. Автор – це фізична особа, творчою працею якої створено твір (ст. 4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”).
Згідно зі ст. 11 Закону України “Про авторське право і суміжні права”:
1.Первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор.
2.Автором вважається особа, зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або на оригіналі твору мистецтва, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.
Фізична особа стає суб’єктом авторського права з моменту створення твору. Для визнання особи суб’єктом авторського права в сфері інформаційних відносин непотрібна будь-яка реєстрація твору. На визнання особи суб’єктом авторського права не впливає її вік й те, що твір створено ним в порядку виконання службового завдання.
Нерідко буває так, що інформація (як твір) створюється кількома авторами. У такому випадку річ йде про співавторство. Згідно зі ст. 12 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними.
До осіб, які мають авторське право, належить автор у випадках, коли майновими правами володіє автор, а також фізична чи юридична особа, якій було передано майнові права (ст. 4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”).
Законодавство України виділяє, крім автора, цілий ряд спеціальних суб’єктів інформаційних відносин. Це:
- власник інформації – фізична або юридична особа, якій належить право власності на інформацію;
- власник системи – фізична або юридична особа, якій належить право власності на систему;
- користувач інформації в системі – фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку отримала право доступу до інформації в системі (ст. 1 Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”).
Особливе місце серед учасників інформаційних відносин займає користувач (або споживач) інформації, який звертається до інформаційної системи або до посередника з метою отримання інформації і користується нею, а також користувач інформаційної системи, технологій та засобів їх забезпечення.
Користувач – це будь-яка особа, що може пересилати команди чи повідомлення в систему оброблення даних або приймати їх від неї.
Користувач автоматизованої системи:
1) фізична або юридична особа, яка має право використання автоматизованої системи за угодою з розпорядником автоматизованої системи;
2) особа, що бере участь у функціонуванні автоматизованої системи або має право використовувати і використовує результати її функціонування.
Користувач інформації – суб’єкт, який звертається до власника, володаря або розпорядника за отриманням необхідних йому інформаційних продуктів і використовує їх.
Користувач національних інформаційних ресурсів – будь-яка юридична або фізична особа, що використовує в своїй діяльності необхідні їй елементи національних інформаційних ресурсів України.
Розглядаючи питання людини як суб’єкта інформаційних правовідносин, не можна не зупинитись на питаннях захисту духовності підростаючого покоління. Ці питання в значній мірі стосуються інформаційної сфери, в якій формуються погляди дітей, їх світосприйняття. Ці питання особливо актуальні сьогодні, коли ЗМІ поширюють інформацію, що демонструє насильство, порнографію, наркоманію тощо. У нашому законодавстві, нажаль, приділено мало уваги питанням захисту моральності населення, а особливо дітей (на державному рівні прийняте тільки одне Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 5 жовтня 2000 р. “Про захист прав неповнолітніх споживачів”).
У ряді країн діють закони о моральності в умовах Інтернету, які дозволяють батькам відключати небажані для дітей інформаційні контакти.
Уваги потребують питання інформаційного характеру у сфері освіти. У ст. 53 Конституції України гарантується право кожного на освіту. Проте, кожний навчальний заклад має право створювати свої програми навчання, що уможливлює виникнення зловживань відносно міжнародних та державних стандартів на навчання.
Питання 3.
Правовий статус органів державної влади встановлюється Конституцією України та іншими законодавчими актами, в яких розглядаються питання роботи з інформацією в умовах виконання функцій органів законодавчої, виконавчої та правоохоронної діяльності.
Це сфера інформаційного забезпечення діяльності відповідних органів, їх керівництва та всіх категорій службовців. В цій системі вся інформаційна діяльність пов’язана з роллю та обов’язками органу державної влади та спрямована на забезпечення виконання завдань конкретного органу. Визначальним є статус органу державної влади, його місце в системі державної влади. З урахуванням цього, завданнями інформаційних співвідношень підрозділів та самого органу є забезпечення їх діяльності, а також формування своєї інформаційної інфраструктури. І. Л. Бачило виділяє в цій області декілька проблем:
1) проблемою є структуризація інформації у межах одного органу державної влади та вибір найбільш правильного визначення всього комплексу інформації, яка обертається у межах функціонального впливу цього органу;
2) проблемою є фільтрація вихідної інформації, яка, по суті, забезпечує зв’язок органу з іншими органами;
3) проблемою є систематизація інформації з врахуванням категорії інформації з обмеженим доступом. Для цього в структурі службової інформації, до якої належить вся інформація, що циркулює в органі, повинні виділятися масиви, блоки інформації, які відповідають категоріям інформації по доступу: відкрита службова інформація, інформація, що відноситься до державної таємниці, персональні дані, комерційна таємниця суб’єктів, з якими взаємодіє орган тощо.
Крім отримання інформації, яка необхідна органу державної влади для виконання своєї безпосередньої діяльності, важливе значення має і діяльність щодо надання інформації іншим користувачам. До останніх відносяться інші органи державної влади, спеціалізовані організації збору та обробки інформації по окремих напрямках державної діяльності (статистична, фінансова тощо), організації, громадяни, ЗМІ.
Органи державної влади з особливим статусом (Центральний банк, Прокуратура України, Центральна виборча комісія) мають свою специфіку. Вони віднесені Конституцією до органів трьох гілок державної влади, виконують важливі державні функції і мають повноваження видавати нормативні правові акти, які є обов’язковими для органів державної влади, місцевого самоуправління, всіх юридичних та фізичних осіб.
Ці органи здійснюють інформатизацію своїх власних систем та використовують інформаційні ресурси і комунікації для отримання необхідної інформації, забезпечують виконання правового режиму інформації по ознаках власності, конфіденційності, здійснюють інформаційне обслуговування органів державної влади та інших споживачів.
Питання 4.
Правовий статусу організацій та установ в інформаційній сфері визначає загальний статус організацій (як юридичних осіб) та спеціальний інформаційний статус тих організацій, які здійснюють спеціалізовану діяльність у сфері збору, зберігання, обробки, передачі, розповсюдження інформації на професійній основі.
У порядку здійснення загального правового статусу юридична особа реалізує свої права та обов’язки у відповідності до чинного законодавства України та уставів конкретних організацій. При цьому виникають проблеми інформаційного забезпечення виробничої, наукової, управлінської діяльності організації: створення, отримання, придбання інформаційних ресурсів, технологій, техніки для їх обробки та розповсюдження тощо. У колі загального правового статусу організації вирішуються питання обліку своїх інформаційних ресурсів, розпорядження ними у рамках закону.
При вирішенні питань інформаційного забезпечення своєї діяльності організації повинні прагнути до уніфікації та стандартизації інформаційного забезпечення функціональної діяльності.
Питання використання інформаційних ресурсів та інформаційних технологій як об’єктів права пов’язані з суб’єктивними правами юридичних осіб у цивільно-правових операціях та операціях адміністративно-правового характеру. Об’єкти інформаційних ресурсів і технологій можуть входити у склад уставного капіталу юридичної особи (наприклад, акціонерних організацій).
Спеціальний статус організації, яка працює виключно з інформацією, надає інформаційні та комунікаційні послуги, знаходить своє відображення у законах та інших правових актах України. Наприклад, Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” встановлює перелік видів бібліотек різного рівня, які мають свій визначений правовий статус, що відображається в уставі організації.
Найбільшою цінністю права є права людини. Найповніше права людини реалізуються в правовій державі. Серед національних інтересів України особливе місце займає реалізація основних прав та свобод громадян в інформаційній сфері. Вона базується на принципах свободи інформації та заборонному принципі права – все, що не заборонено законом, дозволено. Цей принцип закріплено в міжнародних правових документах, Конституції України та інших законах.
У Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на свободу (ст. 3), право на свободу думки (ст. 18), право на свободу переконань та на вільне їх вираження.
Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (ст. 19).
Ці права і свободи знайшли своє вираження у цілій низці міжнародних актів:
- у ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 року), де додатково було зафіксовано, що свободи отримання і розповсюдження інформації здійснюються без будь-якого втручання з боку державних органів;
- у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (від 23 березня 1976 року), де уточнюється, що ці свободи відносяться до будь-якої інформації, ідей та способів їх розповсюдження.
Ці права і свободи закріплені в Конституції України (прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року):
- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – ст. 31;
- право на недоторканість особистого і сімейного життя, особисту і сімейну таємницю – ч. 1, 2 ст. 32;
- свобода думки і слова – ч. 1 ст. 34;
- право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним шляхом – ч. 2 ст. 34;
- свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів – ст. 36;
- право звертатися особисто, а також направляти колективні письмові звернення у державні органи влади та органи місцевого самоуправління – ст. 40;
- право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності – ч. 1 ст. 41;
- право власності є непорушним – ч. 4 ст. 41;
- право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення – ч. 2 ст. 50;
- право на освіту – ст. 53;
- свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності – ст. 54;
- право на правову допомогу – ст. 59.
Ці права та свободи громадян при реалізації можуть бути обмежені правами і свободою інших осіб та у випадках, вказаних у Законі.
У п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини записано, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою:
- забезпечення визнання та поваги прав і свобод інших осіб (у ст. 12 Декларації наведені права і свободи інших осіб: особисте та сімейне життя, недоторканість житла, таємниця листування, гідність і репутація);
- задоволення справедливих вимог моралі;
- суспільного порядку;
- загального добробуту у демократичному суспільстві.
В Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод (п. 2 ст. 10) поряд з підтвердженням обмеження прав тільки по закону розширюється і уточнюється перелік засад для такого виду обмежень:
- в інтересах державної безпеки, територіальної цілості, суспільного спокою;
- з метою запобігання заворушень та злочинів;
- для охорони здоров’я та моральності;
- для захисту репутації та прав інших осіб;
- для запобігання розголошення інформації, яка отримана конфіденційно;
- для забезпечення авторитету і законності правосуддя.
У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначені наступні засади для обмежень:
- для поваги прав і репутації інших осіб;
- для охорони державної безпеки;
- для охорони суспільного порядку;
- здоров’я або моральності населення.
Разом з тим, у ст. 20 надається прямий перелік обмежень: будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, яка провокує дискримінацію, ворожнечу або насилля повинна бути заборонена законом.
Конституція України до засад для обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить:
- захист здоров’я – ст. ст. 49, 50;
- захист дитинства – ст. 52;
- захист моральності – ст. ст. 55, 56;
- захист засад конституційного строю – ст. 64;
- забезпечення безпеки та оборони держави – ст. 65.
Крім того, у ст. 29 Конституції закріплена можливість обмеження прав і свобод громадян з визначенням строків їх дії. А у ст. 63 Конституції закріплено, що ніхто не зобов’язаний давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.
З цього порівняльного аналізу можна зробити такий висновок: основні інформаційні права і свободи людини (громадянина) закріплені у всіх розглянутих документах та однакові за своїм змістом. Засади їх обмеження дещо різні за своїм змістом.
1. Засади для обмеження інформаційних прав:
- захист конституційного устрою;
- захист моральності, здоров’я, прав, законних інтересів інших осіб;
- забезпечення оборони і безпеки держави;
- забезпечення суспільного спокою з метою запобігання безладь і боротьби зі злочинністю;
- запобігання розголошення конфіденційної інформації;
- забезпечення авторитету і законності правосуддя;
- умови надзвичайного стану, які встановлені згідно законодавства.
2. Випадки прямого обмеження інформаційних прав:
- використання прав з метою зміни конституційного устрою;
- пропаганда соціальної ненависті, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насилля та війни;
- порушення прав на недоторканість особистого життя;
- порушення прав на державну, службову, професійну, комерційну та банківську таємницю.
3. Види інформації з обмеженим доступом:
- державна таємниця;
- службова таємниця;
- комерційна таємниця;
- банківська таємниця;
- професійна таємниця;
- таємниця особистого життя.
4. Відомості, доступ до яких не може бути обмеженим.
У Конституції України є прямі вказівки на види інформації, доступ до яких не може бути обмеженим. Наприклад, у ст. 50 гарантується право кожному на право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту. У ст. 32 кожному гарантується право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Така інформація не може бути засекречена.
Законодавець закріплює право громадян України, юридичних осіб і органів державної влади на інформацію, виписує гарантії права на інформацію та шляхи забезпечення доступу до відкритої інформації.
Крім цього, в Україні існує ряд законів та підзаконних актів, в яких наводиться перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим (Закон “Про державну таємницю”).
Таким чином, на основі законодавства України можна скласти перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим:
- закони (повинні бути офіційно опублікованими – ч. 2 ст. 94 Конституції);
- будь-які нормативні акти, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (повинні бути офіційно опублікованими – ч. ч. 2, 3 ст. 57 Конституції);
- інформація про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту (ч. 2 ст. 50 Конституції);
- інформація про надзвичайні події, катастрофи, стихійні лиха;
- екологічна, метереологічна, демографічна, санітарно-епідіміологічна та інша інформація;
- інформація про розміри золотого запасу та державного валютного резерву України;
- інформація про привілеї, компенсації, пільги, які мають окремі категорії громадян, посадові особи та установи;
- інформація про стан здоров’я вищих посадових осіб;
- інформація про факти порушення прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб;
- інформація про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування;
- інформація про використання бюджетних коштів;
- інформація про стан боротьби зі злочинністю;
- документи, які накопичуються у відкритих фондах бібліотек, архівів, інформаційних системах державної влади, органів місцевого самоврядування, суспільних об’єднань, організацій тощо.
Кінець ХХ століття – це період формування національного законодавства в інформаційній сфері, забезпечення доступу до інформаційних систем відкритого режиму, створення режиму обмежень до державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом.
Сьогодні інформаційне законодавство йде шляхом вдосконалення законодавства про засоби масової інформації, про авторське право, удосконалюється національне законодавство про механізми надання інформації громадянам по каналах бібліотек, архівів тощо. Паралельно з цим удосконалюється законодавство щодо захисту різних категорій інформації: персональних даних, конфіденційної інформації тощо.
Право на інформацію громадян України має свою історію. У Конституції СРСР 1977 року тема права на інформацію самостійно не виділялась. Вона була включена до системи політичних прав і свобод. Конституція закріплювала свободу слова, друку, зборів, мітингів та демонстрацій. Право на інформацію конституційно закріплювалося у зв’язку з гарантіями прав на освіту, використання досягнень культури, право участі у державному управлінні тощо. Крім цього, конституційно охоронялися права на таємницю листування, телефонні розмови та телеграфні повідомлення.
Тільки у Конституції України від 1996 року у повному обсязі на державному рівні зафіксовано право на інформацію. Крім цього, право на інформацію, гарантії права на інформацію зафіксовані у Законы “Про інформацію”.
Сьогодні, в системі реалізації права на інформацію виділяються такі суб’єкти: “громадянин” – фізична особа, “населення”, “юридична особа”, “орган державної влади”, “суспільні об’єднання”, “держава”, “міждержавні утворення”. Право на інформацію кожного з них реалізується з урахуванням загального правового статусу цих суб’єктів і їх ролі у визначеному правовому просторі.
Найпершою особою, яка реалізує свої права на інформацію, є громадянин. І.Л. Бачило для визначення його статусу в області права на інформацію необхідно встановити юридичну характеристику громадянина, яка має три визначальних моменти:
1) державно-правовий – пов’язаний з визнанням права та його реалізацією у межах дії права визначеної держави;
2) змістовний – пов’язаний з нормативно встановленим змістом даного права;
3) процесуальний – пов’язаний з порядком реалізації права.
Розглянемо ці моменти докладніше.
1) державно-правовий при визначенні прав особи використовує термін “громадянин”. Юридична наука розглядає громадянина у якості суб’єкта національного публічного і громадянського права. Термін “громадянин” використовується у законодавстві, яке діє у територіальних межах держави та зобов’язує державу гарантувати реалізацію прав громадян на своїй території. Поряд з цим територіальні обмеження прав громадян розширюються таким чином:
- Конституція України передбачає розповсюдження прав і обов’язків громадян на іноземних громадян та осіб без громадянства, які знаходяться на Україні, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст. 26);
- Конституція України використовує не тільки термін “громадянин”, а і термін “людина”, об’єднуючи їх у терміну “кожен”. Цим самим Конституція України включає громадян своєї держави в систему міжнародного права, яка регулює права людини незалежно від її державно-правового статусу;
2) змістовно-правовий момент права на інформацію має широкі межі. У порівнянні з нормами Декларації ООН про права людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1976 року, конституційні засади права людини і громадянина України передбачають поряд з такими формами його реалізації, як свобода думки і слова, свободу пошуку, отримання, поширення інформації (ст. 34);
3) процесуальний момент – частково реалізується у Законі України “Про інформацію” (щодо запиту і порядку його забезпечення). Проте, є багато ситуацій, які потребують більш детального врегулювання, наприклад, порядок розповсюдження своєї власної інформації, інформації, яка належить іншим особам.
Нормативного забезпечення потребує питання про право на інформацію юридичних осіб – будь-яких організацій. Особливе місце тут займають ті організації, які беруть безпосередню участь у процесах інформатизації – у розробці програмних продуктів, їх реалізації тощо. У цих організацій особливий правовий статус, правила виробництва інформації та інформаційних ресурсів. В процесі їх діяльності виникають ситуації, які потребують спеціального правового врегулювання.
Сьогодні в процесах розробки і розповсюдження програмних продуктів приймає участь велика кількість програмістів і організацій-посередників. Це виробництво потребує особливої уваги, тому що воно пов’язане з формуванням технічних засад інформаційного суспільства в Україні і включенням її у світовий інформаційний простір. Тому у цій сфері повинні діяти не тільки правові норми, які визначають статус, порядок діяльності цих установ, їх права та відповідальність, а й велика кількість стандартів та технічних умов, які пов’язані зі стандартизацією продукції, встановленням правил виходу на ринок тощо. Поки що законодавчо не врегульовані доля баз даних, інформаційних систем, каталогів, картотек довідкового характеру, службової та ділової інформації, права власника, користувача такої інформації.
Право на інформацію органів державної влади і місцевого самоврядування також має багато проблем.
По-перше, визнання документованої інформації інформаційним ресурсом піднімає питання про функції різних органів державної влади у сфері створення сучасних інформаційних ресурсів, систем і мереж зв’язку для їх отримання і надання споживачеві та забезпечення своєї особистої діяльності.
По-друге, постає питання визначення прав та обов’язків, про створення відповідної матеріальної бази для органів, які займаються збором, обробкою та використанням інформації не тільки в своїй роботі, а й створюють інформаційні засади для розробки державних рішень, визначення політики і реалізації загальнодержавних функцій.
Головне, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов’язані створити умови для забезпечення права громадян і юридичних осіб на інформацію.
Таким чином, право на інформацію можна визначити як нормативно-визначений порядок реалізації повноважень різних суб’єктів (фізичних, юридичних осіб, органів державної влади, місцевого самоврядування, суспільних організацій) в області створення, отримання, збору, зберігання, використання, розповсюдження інформації з метою, що не суперечить свободам, правам та інтересам особи, держави, суспільства та забезпечує реалізацію інших прав і обов’язків цих суб’єктів, які гарантовані законодавством України і нормами міжнародного права.
Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
Право на інформацію забезпечується:
- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
- створенням механізму здійснення права на інформацію;
- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
В Законі України “Про інформацію ” зазначено, що мова інформації визначається Законом України “Про мови в Україні”, іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.
Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.
Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права.
Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань.
Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституц1йного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди в1йни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.
Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.
Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом.
Питання 5.
Під час реалізації права на інформацію важливим питанням є забезпечення достовірності інформації. Особливо гостро це питання постало в нашій державі у зв’язку з процесом автоматизації документообігу, створенням та використанням електронного документа. Електронні документи потребують специфічних засобів і методів захисту від пошкодження, копіювання, модифікації, підробки. Одним з найпоширеніших у світі засобів підтвердження оригінальності електронного документу є електронний цифровий підпис.
22 травня 2003 року в Україні вступив в силу Закон “Про електронно-цифровий підпис”. Цей Закон визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при його використанні.
Дія Закону не поширюється на відносини, що виникають під час використання інших видів електронного підпису, в тому числі переведеного у цифрову форму зображення власноручного підпису.
Згідно із ст. 1 Закону:
1) електронний підпис – дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних;
2) електронний цифровий підпис – вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа;
3) засіб електронного цифрового підпису – програмний засіб, програмно-апаратний або апаратний пристрій, призначені для генерації ключів, накладення та/або перевірки електронного цифрового підпису;
4) особистий ключ – параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підписувачу;
5) відкритий ключ – параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб'єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису;
6) засвідчення чинності відкритого ключа – процедура формування сертифіката відкритого ключа;
7) сертифікат відкритого ключа (далі – сертифікат ключа) – документ, виданий центром сертифікації ключів, який засвідчує чинність і належність відкритого ключа підписувачу. Сертифікати ключів можуть розповсюджуватися в електронній формі або у формі документа на папері та використовуватися для ідентифікації особи підписувача;
8) посилений сертифікат відкритого ключа (далі – посилений сертифікат ключа) – сертифікат ключа, який відповідає вимогам цього Закону, виданий акредитованим центром сертифікації ключів, засвідчувальним центром, центральним засвідчувальним органом;
9) акредитація – процедура документального засвідчення компетентності центра сертифікації ключів здійснювати діяльність, пов'язану з обслуговуванням посилених сертифікатів ключів;
10) компрометація особистого ключа – будь-яка подія та/або дія, що призвела або може призвести до несанкціонованого використання особистого ключа;
11) блокування сертифіката ключа – тимчасове зупинення чинності сертифіката ключа;
12) підписувач – особа, яка на законних підставах володіє особистим ключем та від свого імені або за дорученням особи, яку вона представляє, накладає електронний цифровий підпис під час створення електронного документа;
13) послуги електронного цифрового підпису – надання у користування засобів електронного цифрового підпису, допомога при генерації відкритих та особистих ключів, обслуговування сертифікатів ключів (формування, розповсюдження, скасування, зберігання, блокування та поновлення), надання інформації щодо чинних, скасованих і блокованих сертифікатів ключів, послуги фіксування часу, консультації та інші послуги, визначені Законом;
14) надійний засіб електронного цифрового підпису – засіб електронного цифрового підпису, що має сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної експертизи у сфері криптографічного захисту інформації. Підтвердження відповідності та проведення державної експертизи цих засобів здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
Згідно ст. 2 Закону суб’єктами правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису є:
- підписувач;
- користувач;
- центр сертифікації ключів;
- акредитований центр сертифікації ключів;
- центральний засвідчувальний орган;
- засвідчувальний центр органу виконавчої влади або іншого державного органу (далі - засвідчувальний центр);
- контролюючий орган.
Електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо:
- електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису;
- під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису;
- особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті.
Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа (ст. 3 Закону).
Електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів.
Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами – суб’єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі.
Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.
Нотаріальні дії із засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах вчиняються відповідно до порядку, встановленого законом (ст. 4 Закону).
Укладач: Хахановський В. Г. – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри інформаційних технологій НАВС.
Плани семінарських занять
