Педагогіка “вільного виховання” Монтессорі

Головним завданням виховання Монтессорі вважала створення такого оточення, яке б давало їм тільки “поживу”, потрібну для самовиховання. Основою педагогіки “вільного виховання” Монтессорі вважала: свободу як засіб “самовиховання і самонавчання” дітей; спостереження за “чуттєвим періодом раннього дитинства; педагогічний експеримент. Школа має бути лабораторією, де вивчається психічна діяльність дітей. Правильне розуміння свободи ставить на місце фантазій реальні потреби дітей і веде до справжніх турбот про дітей. Дитина прагне жити природним життям, а їй постійно заважають, затримують розвиток різноманітними заборонами. Аналізуючи поняття “свободи”, “дисципліни” В.Кравець доходить висновку, що свободу у вихованні Монтессорі розуміє як створення умов, що найбільш сприяють розвитку всієї особистості. Дитина повинна бути цілком вільною в своїх спостереженнях і діяльності, не потрібно втомлювати її роботою. Треба полегшити її шляхом вільного вибору. Головне – максимальне невтручання вчителя, змагальність, можливість пізнання нового. І як нагорода – радість відкриття, схвалення вихователя.

В українській педагогічній науці сьогодні точаться дискусії щодо терміну “виховання”. Дехто намагається заперечити сам термін “виховання” як “недемократичний”, як такий, що означає насильство над дитиною, а інші навпаки. У сучасній світовій психолого-педагогічній науці затвердилось розуміння виховання як взаємодії, як співробітництва, у процесі якого провідна роль належить внутрішнім силам самого вихованця як особистості, а зусилля вихователів повинні спрямовуватись на збереження, збагачення й розвиток цих сил, а не на формування якоїсь стандартної особистості.

Слово “виховання” Монтессорі використовує в широкому смислі, розуміючи під ним зовнішню спонуку до розвитку психічних та фізичних якостей людини. Саме спонуку, засновану на співпраці вихователя й вихованця, а не авторитарний тиск на дитину. Цінність людини не в тому, як її виховали і навчили вчителі, а в тому, як вона сама себе виховала. Рецепт простий, - це самовиховання, природне прагнення дітей до пізнання світу й себе, попередження перевтомлення, захоплення, відсутність будь-якого примусу, пошук нового й радість відкриття, добровільність, різноманітність діяльності, врахування індивідуальних відмінностей.

У творах (“Метод наукової педагогіки”, що застосовується до виховання у “будинках дітей”, “Самовиховання і самонавчання в початковій школі”, “Будинок дитини. Метод наукової педагогіки”, “Керівництво до мого методу”, “Антропологічна педагогіка”) Монтессорі пропагує ідеї “вільного” виховання.

У педагогічній системі Монтессорі велике значення займало релігійне виховання, заучування молитов, виконання обрядів. У питаннях морального виховання дотримувалась принципу свободи. Кожна дитина може робити все, що захоче, щоб тільки не порушувати тим свободи і добробуту друзів. Вона соціалізує виховання, об’єднує дітей у невеликі гуртки (10-20 дітей), викликає в них почуття взаємної симпатії, взаємодопомоги й особистої самостійності. Розвиває в дітях волю на годинах загальної мовчанки, коли ніхто не сміє порушити тишу жодним рухом. Разом з тим, на дитячу рухливість педагог звертає велику увагу. Діти можуть багато і різноманітно рухатися, щоби всі частини і органи тіла були якнайкраще розвинені. Особливу увагу звертала Монтессорі на фізичне виховання, яке повинно зміцнити нашу расу, поліпшити організм, повернути нормальну міць і красу виснаженому тілу.

М.Монтессорі сприймала дитину як істоту, здатну до самостійного розвитку, і визначала головне завдання школи – давати “їжу” для природного процесу саморозвитку, створювати для цього сприятливе навколишнє середовище. Технологія саморозвитку була створена як альтернативна муштрі і догматизму в навчанні, поширених наприкінці ХІХ ст. Школа, на її думку, має бути лабораторією, де вивчається психічна діяльність дитини. В.Кравець зазначає, що критикуючи схоластичні методи викладання в школі, Монтессорі підтримувала ідею про недопустимість насилля над дитиною, вимагала поваги до особистості вихованців і в результаті прийшла до заперечення активної виховуючої ролі педагога., проголошувала теорію самовиховання і самонавчання. Монтессорі була прихильницею тривалого навчального дня для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. 4-5 годин повинні бути заняття, гімнастика, ігри (по можливості на відкритому повітрі), ручна праця, заняття співами тощо [13, 39]. Індивідуальний урок, побудований на педагогічно раціональних принципах стислості, простоти, об’єктивності, передбачає максимальне зосередження дитини на предметі і виключення будь-якого впливу особистості вихователя, що відвертає увагу. Функція вчителя на уроці зводилась до констатації сенсорного руху дитини, створювати таке оточення, з якого вони могли б якомога більше використати матеріалу для свого розвитку. Разом з тим вона вимагала наукової освіти для педагогів, озброєння їх методом спостереження, розвитку в них інтересу до проявів дітей, прагнення проникнути в природу дитини.

Дитина має бути в центрі педагогічного процесу, мають бути створені умови для її вільного розвитку, самовиховання й самоосвіти. Кожна здібність в умовах свободи й природовідповідності виявляється сама собою. Аналогічним є й формування характеру, розуму, почуттів, волі. Висновки італійського педагога щодо психологічних засад були повністю підтверджені у другій половині ХХ століття провідними психологами (АМаслоу, Г.Костюк, К.Роджерс, А.Бандура).

Сутність педагогічної теорії Монтессорі складають три складові: виховання має бути вільним; індивідуальним; має спиратися на дані спостережень за дітьми. Техніка монтессорівського методу випливає з природного фізіологічного і психічного розвитку дитини й спрямована на зміцнення її м’язів, виховання почуттів, розвиток мовлення. Ці завдання розв’язуються шляхом створення сприятливих для життя умов і використання спеціально розроблених дидактичних матеріалів.

Успіх методу М.Монтессорі забезпечується значною мірою тими особами, кому довірено керівництво розвитком дітей, а саме: учителями, керівниками, директорами. Педагоги покликані керувати розвитком дитини, при цьому не чинити ніякого зовнішнього тиску. Вони – спостерігачі й експериментатори, у разі потреби приходять на допомогу дітям. Педагог фіксує всі зміни, які відбуваються у фізіологічному і психічному розвитку дітей. Метод спостереження ґрунтується на свободі дитини, яка може бути обмежена лише інтересами колективу, а формою її є те, що ми називаємо вихованістю в людині. Звідси висновок про те, що в дитині потрібно придушувати те, що може її ображати чи зашкодити іншому, що носить характер не ввічливих поступків. Всі інші прояви, в якій би формі вони не виражалися, повинні бути дозволені й завжди шановані.