Групування загальновиробничих витрат підприємства

 

Назва статті витрат	Групування витрат
	постійні	змінні
Заробітна плата апарату управління цехами, дільницями	X
Відрахування на соціальні заходи	X
Витрати на відрядження апарату управління цеха	X
Амортизація необоротних активів загальновиробничого призначення	X
Витрати на утримання основних засобів загальнови­робничого призначення	X
Витрати на обслуговування (ремонт) основних засо­бів загальновиробничого призначення	X
Витрати на вдосконалення технології та організації виробництва	' X
Витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці обслуговуючого персоналу цехів)		X
Витрати на охорону праці	X
Витрати на техніку безпеки	X
Утримання охорони	X
Нестачі у межах норм природного убутку		X
Водопостачання, водовідведення, тепло і газопоста­чання на. технологічні потреби		X
Утримання внутрішнього транспорту		X
Витрати на матеріали загальновиробничого призна­чення		X

 

Загальновиробничі витрати необхідно щомісячно списувати. Для цього у наказі про облікову політику підприємство визначає порядок списання коленого виду загальновиробничих витрат та порядок їх розподілу між готовою продукцією та незавершеним виробництвом, а також між видами продукції (об'єктами кальку­лювання) (рис. 10.5).

Для розподілу загальновиробничих витрат підприємству необ­хідно обрати оптимальну базу, яка б забезпечувала формування виробничої собівартості продукції, максимально наближеної до фактичних витрат на її виробництво. Вибір такої бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат) має базуватись на особливостях технології виробництва.

 

 

Наприклад, якщо певний вид продукції випускається із вико­ристанням ручної праці, то вибір заробітної плати у якості бази розподілу загальновиробничих витрат призведе до перерозподілу загальновиробничих витрат на користь такої продукції і її вироб­нича собівартість виявиться завищеною порівняно із виробничою собівартістю тієї продукції, що випускалась із використанням ма­шин і обладнання. У такому випадку найбільш прийнятною базою розподілу загальновиробничих витрат є години роботи обладнан­ня, використані на обробку конкретних видів продукції.

Облік витрат необхідно організувати за такими етапами. На першому етапі обліку витрат витрати звітного періоду згідно з первинними документами і накопичувальними регістрами гру­пуються у відомостях аналітичного обліку, які відкривають для обліку витрат у кожному центрі відповідальності (структурному підрозділі) та за об'єктами калькулювання. Прямі витрати спису­ються на дебет рахунків обліку виробництва (рахунок 23 «Вироб­ництво» із субрахунками за видами виробництв та видів продук­ції), а непрямі - на дебет рахунку 91 «Загальновиробничі витрати» у кореспонденції із кредитом рахунків обліку виробничих ресурсів. У кожному регістрі аналітичного обліку витрати групуються у роз­різі статей витрат, передбачених відповідною номенклатурою (ви­трати цехів основного виробництва, витрати допоміжних (підсо­бних) виробництв, загальновиробничі витрати).

У проекті обліку висвітлюють порядок виявлення відхилень від норм загальновиробничих витрат, що розподіляються. Особливо це важливе при застосуванні нормативного методу обліку витрат, за якого відхилення виявляються методом сигнального докумен­тування або розрахунковим способом у цілому по рахунку. Сут­ність розрахункового методу полягає у тому, що нормативну суму витрат, що одержують множенням норми витрат на одиницю про­дукції на фактичний випуск цієї продукції, порівнюють з фактич­ною сумою витрат.

Методичними рекомендаціями по застосуванню регістрів бух­галтерського обліку не передбачено окремого регістру аналі­тичного обліку витрат, тому підприємству необхідно самостійно розробити відповідні носії інформації (табл. 10.7).

Витрати виробництва у поточному обліку збираються на су­брахунках рахунку 23 «Виробництво» у регістрах аналітичного обліку за центрами відповідальності (окремими відділами, брига­дами, цехами) та об'єктами калькулювання за такими варіантами: з розподілом їх на витрати за нормами й відхиленнями від норм (при нормативному методі) та у цілому без такого розподілу (при застосуванні ненормативних методів). При застосуванні нор­мативного методу обліку витрат обирають певний спосіб визна­чення відхилень від норм витрат (сигнального документування, партійного розкрою, розрахунковий, інвентарний).

На другому етапі обліку витрат після визначення вартості по­слуг допоміжних (підсобних) виробництв, вони розподіляються між споживачами, як правило, пропорційно вартості одержаних ними послуг. Для організації витрат допоміжних (підсобних) ви­робництв необхідно визначити їх склад; розробити перелік статей обліку витрат для кожного виду виробництв та склад витрат, що становлять кожну статтю; порядок розподілу непрямих витрат між об'єктами калькулювання, а також методи розподілу вартості послуг між споживачами.

Таблиця 10.7

Відомість обліку витрат по цеху № 1 за січень 201 ___ р.

Номер та назва пер­винних та зведених документів, відомостей обліку витрат	Основні матеріали	Допоміжні матеріали	Основна заробітна плата робітників	Амортизація основних засобів	Послуги допоміжних (підсобних) виробництв	Загальновиробничі ви­трати	Разом витрат
Лімітно-забірні картки № 1-15
Акт-вимога на додатко­вий відпуск матеріалів
Розрахунково-платіжна відомість (зведена) № 1
Розрахунок амортизації № 1
Довідка бухгалтерії № 3
Довідка бухгалтерії № 9
Разом

На третьому етапі обліку витрат загальновиробничі витрати списуються і розподіляються між об'єктами обліку за методикою, обраною підприємством, а нерозподілені витрати включаються до собівартості реалізованої продукції

На четвертому етапі відбувається зведення витрат виробни­цтва й калькулюванням визначається собівартість готової про­дукції.

Зведений облік витрат виробництва - це методика й техні­ка узагальнення усіх виробничих витрат та виявлення частини, що належить до готової продукції та незавершеного виробництва. Вона визначається формою бухгалтерського обліку, методами об­ліку витрат та калькулювання собівартості продукції.

Організація зведеного обліку витрат передбачає встановлен­ня ступеня централізації обліку витрат; вибору варіанту метода їх узагальнення на рахунках обліку витрат виробництва; порядку оцінки напівфабрикатів власного виробництва, що передаються з цеху у цех; розробку методики та техніки узагальнення витрат, послідовності закриття рахунків обліку витрат виробництва та об­ліку незавершеного виробництва.

Порядок узагальнення витрат виробництва залежить від ієрар­хії виробничої структури підприємства. Фактичні витрати вироб­ництва узагальнюють спочатку по кожному структурному підроз­ділу (цеху, а всередині його - виробничим дільницям, бригадам), а потім по підприємству у цілому. При журнальній формі витрати кожного структурного підрозділу узагальнюють у спеціальній ві­домості (див. табл. 10.7), а потім підсумки кожної з них переносять до журналу 5 або 5 А.

Журнали 5 або 5 А використовують для узагальнення витрат підприємства за місяць і відображення кредитових оборотів на рахунках обліку матеріальних витрат, витрат з оплати праці, від­рахувань на соціальні заходи, тощо. їх заповнюють за показника­ми первинних облікових документів по нарахуванню заробітної плати, використанню матеріальних ресурсів, тощо, а також зве­дені відомості обліку витрат. Спочатку в третьому розділі журналу відображаються обороти за кредитом рахунків обліку виробничих ресурсів з дебетом рахунків 23 «Виробництво», 91 «Загальновироб­ничі витрати», 92 «Адміністративні витрати», 93 «Витрати на збут». Далі з третього розділу показники за рахунками 91 «Загальнови­робничі витрати», 92 «Адміністративні витрати», 93 «Витрати на збут» переносяться до першого розділу журналу. Такий порядок відображення витрат забезпечує узагальнення усіх витрат на ви­робництво за елементами витрат.

Журнал 5 складається з трьох розділів, які дозволяють визна­чити витрати операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, втрати від надзвичайних подій, а також витрати з податку на при­буток.

 

5. Організація калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг)

 

Калькулювання - це обчислення собівартості одиниці продук­ції (робіт, послуг) за встановленою номенклатурою витрат. Його ви­користовують для визначення фактичної виробничої собівартості одиниці обліку (виробу, деталі, замовлення).

Організація калькулювання собівартості продукції включає: розробку порядку вибору об'єктів калькулювання; переліку статей калькулювання; встановлення періодів та термінів калькулюван­ня, розробку методики і техніки калькулювання.

На промислових підприємствах перелік об'єктів калькулю­вання визначається галузевими підприємствами, на інших - без­посередньо виробниками. Безперервне оновлення асортименту продукції, посилення контролю за результатами діяльності під­приємства, удосконалення технологічних процесів зумовлюють необхідність безперервного уточнення переліку об'єктів калькулю­вання. Головний бухгалтер підприємства разом із працівниками інших служб (економічним, технологічним, тощо) повинен щороку уточнювати перелік об'єктів калькулювання та калькуляційних одиниць. Необхідно розробити перелік об'єктів калькулювання основного виробництва, перелік об'єктів калькулювання продукції та послуг допоміжних (підсобних) виробництв, об'єктів калькулю­вання найважливіших видів продукції, за якими складаються роз­горнуті калькуляції з розшифровкою матеріальних статей витрат і заробітної плати робітників виробництва. Також необхідно визна­чити види продукції, за якими складаються групові калькуляції, виробів одиничного випуску продукції із тривалим виробничим циклом, по яких калькуляції складаються у розрізі окремих техно­логічних вузлів і агрегатів виробів, що мають різні модифікації.

Калькуляційні одиниці на товарну продукцію встановлюють­ся галузевими міністерствами. Продукція цехів, калькулювання окремих частин виробів або замовлень обліковуються у калькуля­ційних одиницях, що встановлюються безпосередньо на підпри­ємстві. Калькуляційні одиниці повинні відповідати одиницям ви­міру, прийнятим у стандартах або технічних умовах на продукцію (вироби) у натуральних показниках. Калькуляційними одиницями можуть бути і умовно-натуральні показники (консерви - в умовних банках).

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівар­тості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством у наказі про облікову політику. Номенклатура статей калькулю­вання залежить від технологічних і організаційних особливостей підприємства (підрозділу підприємства). Для калькулювання собі­вартості продукції цеху, дільниці статті калькулювання встанов­люються головним бухгалтером разом із керівником економічного відділу. При цьому, статті калькулювання у нормативних та фак­тичних калькуляціях повинні бути однаковими. Витрати з вироб­ництва продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за наступ­ними статтями калькуляції: 1. Сировина та основні матеріали. 2. Паливо й енергія на технологічні потреби. 3. Купівельні комплек­туючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого ха­рактеру сторонніх підприємств і організацій. 4. Зворотні відходи (вираховуються). 5. Основна заробітна плата робітників. 6. Додат­кова заробітна плата. 7. Відрахування на соціальне страхування. 8. Витрати з підготовки та освоєння нових видів продукції або но­вих виробництв. 9. Відшкодування зносу спеціальних інструмен­тів і пристроїв цільового призначення та інші спеціальні витрати. 10. Загальновиробничі витрати. 12. Втрати від неминучого техно­логічного браку.

У проекті встановлюються калькуляційні періоди та терміни складання звітних калькуляцій. Як правило, періоди калькулю­вання співпадають зі звітними періодами (місяць, квартал, вироб­ничий сезон, рік). Терміни складання калькуляцій встановлюють із урахуванням строків, необхідних для узагальнення витрат звіт­ного періоду.

Важливою складовою організації калькулювання є вибір опти­мальних методів калькулювання, що найбільше відповідають технології і організації виробництва (простий, позамовний, попередільний, нормативний). Найбільш прогресивним є норматив­ний метод, який дозволяє визначити відхилення від норм витрат для аналізу собівартості продукції.

Основними принципами нормативного методу калькулю­вання собівартості продукції є: розробка нормативних кальку­ляцій як моделі калькуляції майбутньої фактичної собівартості продукції (готового виробу, вузла, деталі або машинокомплекту); визначення фактичної собівартості готової продукції шляхом ал­гебраїчного підсумовування нормативної собівартості із відхилен­нями та змінами норм витрат.

При впровадженні нормативного методу калькулювання со­бівартості продукції необхідно вирішити такі завдання: вибрати об'єкти, для яких будуть розроблятись нормативні калькуляції; розробити порядок розробки калькуляцій - одразу на виріб або спочатку на деталі, потім на вузли і лише в останню чергу на виріб у цілому; встановити терміни коректування нормативних кальку­ляцій у зв'язку зі змінами норм затрат (щомісячно, поквартально); призначити осіб, відповідальних за розробку калькуляцій; визна­чити спосіб включення до собівартості одиниці продукції змін норм та відхилень від норм.

Для калькулювання собівартості продукції використовують регі­стри аналітичного обліку-калькуляції, (картки; вільні аркуші; книги; електронні носії інформації). їх заповнюють за показниками первин­них документів з використання виробничих ресурсів. Для кожного об'єкту калькулювання (виробу, замовленню, групі виробів, тощо) відкривають окрему калькуляцію. У ній у розрізі статей калькулювання обраховують собівартість за показниками: залишок незавер­шеного виробництва на початок місяця; витрати за місяць; залишок незавершеного виробництва на кінець місяця (табл. 10.8).

Таблиця 10.8