Принципи заборони застосування сили або загрози силою

В

доктринах міжнародного права існують різні погля­ди на становлення цього принципу. Для одних учених (М. В. Філімонова, К. О. Бекяшев та ін.) «принцип забо­рони застосування сили або загрози силою має давню

____ а

______ Принципи заборони застосування сили або загрози силою ___

історію становлення і розвитку, починаючи з моральних засад, викладених у ХШ—XIV ст. Яном А. Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом». Для інших (1. 1. Лука-шук, Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров та ін.) — станов­лення цього принципу міжнародного права почалося піс­ля Жовтневої революції. Треті (Г. В. Ігнатенко, О. 1. Тіу-нов та ін.) розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Четверті (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) вва­жають, що «принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві у період між дво­ма світовими війнами». Численні автори (Ю. М. Коло­сов, В. І. Кузнецов, Б. М. Клименко та ін.) гадають, що вперше цей принцип з'явився у Статуті ООН.

Можна вказати й на інші точки зору щодо становлен­ня принципу. І якщо йдеться про становлення право­свідомості стосовно необхідності принципу, то перші цег­лини цієї будівлі закладалися Я. А. Коменським, 1. По­дебрадом, Генріхом IV — Сюллі, а згодом Ф. Вітторіа, Ф. Суаресом, Б. Аялою, Г. Гроцієм і багатьма іншими.

Та, мабуть, доцільніше розпочинати становлення прин­ципу незастосування сили або загрози силою з тих нор­мативно-правових актів, які вперше втілили цю вікову ідею в конкретне юридичне правило поведінки.

Без сумніву, першим правовим внеском (на багато­сторонній основі) у становлення принципу незастосуван­ня сили або загрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конфе­ренція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму — Постійного Тре­тейського суду (заснований 1900 p.).

Новим кроком у становленні зазначеного принципу слід вважати рішення Другої Гаазької мирної конференції, яка переглянула Конвенцію 1899 p., прийняла Конвенцію про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907) і укріпила судову систе­му. 1 хоча Суд до 1920 р. здійснював трохи більше одного розгляду справи на рік, його вплив на мирне, несилове вирішення справ був незаперечним. За цей час під впли­вом діяльності Суду було укладено понад 120 двосторонніх

Глава VI Основні принципи міжнародного права

і регіональних міжнародних договорів, які по-новому під­ходили до розуміння «спору» та застосування сили.

Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухва­лений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: «Агресивна вій­на є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину».

Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевсь­кий протокол про мирне врегулювання міжнародних кон­фліктів 1924 р. (не набрав чинності).

У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамб­леєю Ліги Націй 22 вересня 1927 p., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин».

Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики».

Завершується етап становлення принципу незастосу-вання сили або загрози її застосування ухваленням Ста­туту ООН, у якому закріплено: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відно­синах від загрози силою чи її застосування як проти те­риторіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не су­місним з цілями Об'єднаних Націй».

Майже одночасно (Статут ООН було підписано 26 черв­ня 1945 p., а набрав чинності він 24 жовтня 1945 р.) Ста­тут Міжнародного воєнного трибуналу (8 серпня 1945 p., Лондон) у ст. 6 проголошує злочином проти миру плану­вання, підготовку, розв'язування і ведення агресивної вій­ни або війни в порушення міжнародних договорів.

Для становлення і розвитку принципу незастосування

А

_________ Принципи заборони застосування сили або загрози силою ___

сили або загрози силою мають важливе значення такі ав­торитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаці­ях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного пра­ва, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Гене­ральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з пи­тань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Ге­неральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про пока­рання не лише агресора, а й його посібників.

Принцип заборони застосування сили або загрози си­лою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без ви­нятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) ут­римуватися від застосування сили (прямої чи опосеред­кованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримува­тися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою при­мусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози си­лою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, ос­новні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі зга­даних резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій зав­жди буде неповним і з метою зміцнення принципу незас­тосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірно­го застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самообо­рони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Принцип суверенної рівності держав

 

З метою запобігання довільному тлумаченню «само­оборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпе­ки» обидва випадки чітко визначені в нормативному пла­ні. Так, наприклад, Декларація про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи ко­лективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випа­док права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випа­док колективної самооборони ця умова також зберігаєть­ся» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).

Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою по­ширюється не тільки на безпосередні дії або погрожуван­ня ними, а й на пропаганду таких дій.