Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний

У вересні 1665 р. І.Брюховецький поїхав на поклін до московського царя (що було нечуваною річчю), де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України. Це призвело до втрати ним популярності і відходу Лівобережжя від московської орієнтації. Цю зміну вміло використав Петро Дорошенко (1665-1676 рр.), обраний гетьманом на Правобережжі. Він у лютому 1666 р. виклав свою мету: звільнити від поляків Правобережжя, продовжити союз з Кримом і Туреччиною, приєднати Лівобережжя. Дорошенко в союзі з татарами розгромив поляків, які вимушені були тепер укласти мир з Московією в Андрусові (Андрусівський мир 20 січня 1667 р.); порозумівся з І. Брюховецьким, що перейшов на його бік і почав виганяти з Лівобережжя російські залоги.

Андрусівське перемир'я між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя, закріплювалося за Росією, Правобережжя - за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн.

На Правобережжі П. Дорошенко продовжував війну з поляками і у вересні 1667 р. зі своїм 24-тисячним військом, трьома тисячами яничар і кількома десятками тисяч татар вирушив проти армії Яна Собеського, яка потрапила в його оточення. Проте татари змусили П. Дорошенка до переговорів, в результаті яких поляки виводили свої війська з території України. Брюховецького в цей час замордували власні козаки, проте П. Дорошенко об’єднати Україну не зумів, бо на заході поляки розпочали несподіваний наступ.

Дорошенко залишив на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який бачив єдиний вихід у підпорядкуванні Москві. У березні 1669 р. у Глухові було до певної міри відновлено автономію (Глухівські статті з Москвою). П. Дорошенко через певний час повинен був визнати Д. Многогрішного лівобережним гетьманом, тим більше що почалася довготривала війна з претендентами на гетьманство від Запоріжжя: Павлом Суховієм і Михайлом Ханенком, яких підтримували татари. Коли у 1671 р. почалася нова війна з Польщею і на допомогу П. Дорошенку прийшло 200-тисячне турецьке військо, Польща змушена була підписати 18 жовтня 1672 року Бучацький мир (Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією). Проте поляки готувалися до нової війни. В цей час на Лівобережжі було заарештовано і заслано до Сибіру гетьмана Д. Многогрішного (13 березня 1672 р.).

Отже, протягом 1663 — 1676 рр. територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та I. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Ро­сії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність, Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.