Проблема Північної Ірландії має давні корені. Ця проблема полягає в боротьбі між католичкою більшістю та протестантською меншістю.
1171р. король Генріх ІІ вторгся в Ірландію і проголосив себе її верховним правителем, тим самим поклавши кінець незалежної Ірландії. 1950 р. більша частина Ірландії була завойована, проте ірландці продовжували боротьбу проти англійців і її політичного панування.
До 155р. коли на престол зійшла Єлизавета І, Англії не вдалося відновити повний контроль над Ірландією. Її політика включала і спробу залучити Ірландців в англіканство, для чого була створена Ірландська церква. Проте, знадобилися 4 війни, щоб англійська армія могла задати поразки силам католиків. В 1601р. англійці остаточно взяли гору.
У 1607р. король Джеймс І, спадкоємець Єлизавети посилив тиск на Ірландців. Він підкріплював зафарблення маєтків ірландських князів-католиків, частина яких ще раніше покинула країну, і роздала великі земельні ділянки англійським та шотландським поселенцям. На протязі подальших 33 р. в північній частині Ірландії оселилося 100 тис. протестантів, вірних англійській короні.
В середині XVII ст. с особливою жорстокістю ірландців громив Олівер Кромвель. Але дійсно переломним моментом стала Битва при Бойні, яка сталася 1690р. Перемога англійців завершила встановлення протестантського панування на Півночі Ірландії, яке існує зараз.
Дискримінація була ще більше посилена англійськими законами початку XVIII ст. за якими католиками заборонялось займати політичні посади, спадкувати чи купувати землю. Повільний та складний процес перегляду цих законів почався під час правління Георга ІІІ і досяг своєї кульмінації з прийняттям у 1829 р. Акт про звільнення, який відкрив католикам можливість вести нормальне громадське і політичне життя. Але і зараз діючий британський закон все ще забороняє католикам вступати на трон, а також займати деякі інші пости, наприклад, регента, лорда-канцеляра та лорда-держателя Великої печатки.
На протязі ХІХ ст. політичні діячі Ірландії не однократно намагались добитися для Ірландії самоврядування. Цю боротьбу очолило Ірландське республіканське братство – попередники Ірландської республіканської армії.
Під час «пасхального повстання» проти англійських військ у квітні 1916р. ІРБ вдалося захопити декілька будівель в Дубліні. Добровольці ІРБ проголосили незалежну республіку і протримались тиждень, поки англійська армія не змусила їх здатися. Страта 15-ти лідерів повстання зворушила країну і викликала партизанську війну проти англійців, яка йшла на протязі п’яти років. наприкінці 1921р. Лондон нарешті погодився на поділ острова. Двадцять шість католицьких графств півдня утворили незалежну Республіку Ірландія, а Британська зберегла контроль над шістьма північними графствами (Ольстер), в яких переважали протестанти.
У 60-х рр.., коли Англія почала більш жорстко підходити до проблеми Ольстера, громадянська непокора англійській владі переросло в тероризм і у 1970 р, коли бойові групи ІРА почали вуличну війну. Метою боротьби було розпалити полум’я «перехресних днів» боротьби за незалежність Ірландії. Проте, навіть самі давні прихильники ІРА були шоковані її жорстокістю. Їхньою мішенню були не тільки протестанти і британська влада, а і католики, які відмовились їх підтримувати.
Англія відповіла введенням попереджувального утримання та інтернування без суду – заходами, проти яких повсюдно і різко виступали католики та учасники рухів за громадські права. В середині 1969 р. були введені додаткові війська. А до 1972р. численність військ, які отримали статус «сил порядку з кількох сотень збільшилась до 22 тисяч чоловік.
В умовах надзвичайного стану 8 березня 1973 р. в Північній Ірландії відбувся референдум з питання чи залишатися Ольстеру в складі Великобританії. Католики бойкотували цей референдум, а протестанти висловились за збереження союзу.
В цей же час почалися пошуки мирного врегулювання проблеми., в жовтні 1971р. відбулася зустріч прем’єр-міністрів Великобританії, Ірландії та Північної Ірландії з питання розв’язання кризи, але в ході її між учасниками виникли гострі суперечності. В грудні 1973р на черговій зустрічі вдалося досягти вадливої угоди про створення міждержавного консультативного органу – Ради Ірландії – для обговорення загально ірландських проблем. Але гостроти кризи ця угода (Саннінгдейльска) не знала.
Під час правління М.Тетчер з цього приводу. Вона виходила з того, що Північна Ірландія – це частина Великобританії і ніяких відступів бути не може. В 1984р. М.Тетчер сказала:»Я ясно заявила, що об’єднана Ірландія – це рішення, яке виключено. Друге рішення – конфедерація двох держав. Воно також виключено. Третє питання – спільне управління. І воно виключено – це було б приниженням суверенітету.
Проте, враховуючи ситуацію, М.Тетчер в листопаді 1985р пішла на підписання в Хіллсборо Англо-Ірландської угоди, яка включала до себе три вадливих елементи:
1) Підтвердження принципу, що більшість повинна погодитися з будь-якими змінами в статусі Північної Ірландії і що сучасна більшість не бажає тут ніяких змін, але в майбутньому, якщо більшість виступить на підтримку об’єднання Ірландії, то уряди двох держав беруть на себе зобов’язання сприяти такому об’єднанню;
2) Поступова передача влади органам управління;
3) Створення «Міжурядової влади» для вирішення питань безпеки на кордонні і правосуддя – спільний британсько-ірландський орган.
Але ця угода викликали незадоволення все з боку протестантів.
В той же час угода сприяла деякому прогресу, в покращенні життєвого рівня католиків в Ольстері. Їх почали приймати на різні посади в суспільному секторі. В 1989 р. було введено в дію нове, більш жорстке анти дискримінаційне законодавство.
Ще далі пішов наступний прем’єр-міністр ДжМейджор. На початку 1995 р. він висунув новий план врегулювання Ольстерської проблеми. Він передбачав заснування нової Північно-Ірландської асамблеї. Асамблея повинна володіти законодавчими та адміністративними повноваженнями. Окрім асамблеї передбачається створення загально ірландського органу з депутатів Північно-Ірландської асамблеї та ірландського парламенту з адміністративними та консультативними повноваженнями.
План передбачає, що уряд Ірландської відмовитися від домагань на Північну Ірландію. Великобританія визначає право народу Північної Ірландії самостійні громадянські, політичні і культурні права Північно-Ірландців.
Після приходу до влади в 1997 р. Лейбористів їх лідер Е.Блер здійснив подальші кроки, спрямовані на врегулювання проблеми. Він вдвічі відвідав Північну Ірландію, зустрічався з лідерами партії Шінн Фейн, почалися переговори. Не все в цих переговорах йшло гладко, але як вважають, зрушення в процесі врегулювання є найбільш значними за всю історію конфлікту. Нарешті переговори закінчилися тим, що в квітні 1998 р. була підписана угода про політичне врегулювання в Ольстері. Цю угоду підписали лідери восьми партій та організацій Північної Ірландії, а також голови урядів Великобританії та Ірландії. Ця угода передбачає створення Північно-Ірландської асамблеї з 108 депутатів, а обрані з цього числа 12 міністрів візьмуть на себе функції уряду Ольстеру, однак, з обмеженими правами та повноваженнями. Після цього асамблея повинна сформувати раду «Північ – Південь» для поширення контактів поміж Ольстером та Ірландією. 22 травня того ж року ця угода була підтвердження референдумом, який пройшов в Ольстері та Ірландії. В той же час питання про те, в складі якої держави буде знаходиться Північна Ірландія, ця угода не вирішила.
