Розпад британської колоніальної імперії

Друга світова війна, окрім перемоги в ній Великобританії, мала для неї іще один наслідок – це розпад її колоніальної імперії. Ще в роки війни в багатьох колоніальних та залежних країнах поширився рух за національну незалежність і після війни з ним треба вже було рахуватись. Ці процеси захопили і англійські колонії. Одночасно з цим війна значно послабила саму Великобританію і в неї же іноді не вистачало сил для придушення національно-визвольного руху, хоча деякі народи здобували свою незалежність зі зброєю в руках. В тих же країнах де перехід від незалежності відбувався мирним шляхом, Великобританія намагалися зберегти свій вплив.

У 1947 р. було прийняте рішення статусу домініонів Індійському союзу та Пакистан, які були утворені на території Британської Індії, а 1950 р. ці дві держави проголосили свою незалежність.

У 1948 р. домініоном в рамках Британської співдружності націй став Цейлон (з 1972 р. незалежна держава), незалежність отримала Бірма, в 1957 р. – Малайї, в 1959р. – Сінгапур.

В Африці першим незалежність отримав Судан. Він с 1899 р. був англо-єгипетським кондомініумом. Після антимонархічної революції з 1952р. в Єгипті в лютому1953 була підписана англо-єгипетська угода про Судан, що визнавала принцип самовизначення останнього, а в грудні 1955р. парламент Судану прийняв рішення проголошення незалежності, яке було визвано Великобританією. В 1957 р. незалежність проголосила Гана.

У 60-ті рр.. більше прискорився процес розпаду імперії. В цей час незалежними стали британські острівні території в Латинській Америці – Ямайка, Тринідад и Табаго, Барбарос і Британська Гайана, які прийняли назву Гайана (1966 р).

В Азії в 1967 р після тривалої боротьби незалежність отримав Південний Йємен.

В цей час майже розпалася британська імперія в Африці. Цей процез з кінця 50-х років у Великобританії передрікав ся і до цього там готувалися. 1960 р. прем’єр-міністр Г. Иакміллан в парламенті заявив6 «Хочемо мі цього чи ні, але зростання національної самосвідомості народів є політичним чинником, з яким мі вимушені рахуватись, тому, що це здійснив шийся факт і його повинна враховувати наша національна політика». В той же час британський уряд всіляко намагався відтягти надання незалежності, щоб зміцнити свої позиції в майбутніх державах.

У 1960 р. незалежними стали Британське Сомалі, Нігерія, в 1961 р. – Сьерра-Леоне, в 1965 р. - Гамбія.

В східній та Центральній Африці ситуація була більш складна. Тут міцні позиції були у білих поселенців, на яких Великобританія робила ставку. Проте і тут розвиток національно-визвольного руху призвів до висування вимог про незалежність. Першою із східно-африканських країн її домоглася Танганьїка (1961р.) за нею Уганда (1962р.), острови Занзібар і Пембе (1963р.). Завзята боротьба точилася в Кенії, яка стала незалежною 1963 р.. В Останній день того ж року була розпущена Федерація Центральної Африки, на місці якої з’явилися нові незалежні держави. В липні 1964 р. Ньясаленд (став зватися Малані), в 1964 р. – Північна Родезія (стала зватися Замбією), тільки південна когезія залишилася англійською колонією. Там боротьба за отримання незалежності тривала 1980р. коли було проголошено нову незалежну державу – Республіку Зімбабве.

В 1966-1968 рр. незалежності добилися 3 британські протекторати в Південній Африці, була проголошена незалежність острівної держави Мавриксії в Індійському океані.

1976р. Великобританія погодилася на утворення незалежності Республіки Сейшельські острови.

Останньою колонією яка вийшла з під незалежності в Великобританії був Гонконг, який в 1977р. перейшов за домовленістю з КНР під суверенітет останнього.

Таким чином в другій половині ХХ ст.. завершився процес розпадку Британської колоніальної імперії, але зв’язків зі своїми колишніми колоніями Великобританця не втратила. 53 колишні колонії та домініони входять до Співдружності країн очолюваної Великобританією. Вищим органом Співдружності є конференція голів урядів, які скликаються 1 раз у 2 роки. 16 членів співдружності вважають британського монарха головою своєю держави. Серед них: Австралія, Барбадос, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка та ін..

Великобританія та європейська інтеграція.

Друга половина ХХ ст. характеризується посилення м інтеграційних процесів у світі. Не обійшла ця хвиля і Великобританію. Але на цьому шляху вона зіштовхнулися з багатьма труднощами. Найбільш відомим прикладом інтеграції стала Європейська Економічна Спілка (ЄЕС), створена в 1957 р. Францією, ФРГ, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Але Великобританія тоді до неї не увійшла.

Ще в 1956 р. Великобританія висунула проект створення «зони вільної торгівлі», учасниками якої могли стати країни Європи. Проект передбачав поступову ліквідацію митних бар’єрів і квотно промислові товари між учасниками «зони», але не торкався сільськогосподарської продукції і не вносив ніяких змін у взаємовідносини з заморськими територіями. Великобританія хотіла очолити інтеграційний процес в Західній Європі на західних умовах, спираючись на свої «особливі відносини» з США, але Франція заперечила і 1958р. проект зони вільної торгівлі був відхилений.

В червні 1959 р. у Стокгольмі відбулася нарада представників Великобританії та різних країн, які з різних причин не змогли або не побажали приймати участь у діяльності ЄЕС. На ній було вирішено утворити малу зону вільної торгівлі відповідно до англійського плану. Це об’єднання отримало назву Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

В червні 1971 р. англійським представникам вдалося досягти попередньої домовленості про умови вступу Великобританії до ЄВС. Великобританія зобов’язувалась протягом півтора року поступово відмінити митні збори в торгівлі с країнами ЄЕС і підтягнути свої низькі ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня цін шістки. Розмір фінансового внеску Великобританії до бюджету ЄЕС повинен був не початку 80-тих років досягти майже чверті всіх внесків до казни ЄЕС.

В жовтні 1971р. парламент затвердив рішення про вступ Великобританії до ЄЕС, а в січні 1972 р. прем’єр-міністр Е.Хіт підписав договір про приєднання Великобританії до ЄЕС. Тоді ж членами ЄЕС стали Данія та Ірландська Республіка.

Вступ до ЄЕС був неоднозначно сприйнятий англійським суспільством. У нього були як прихильники так і супротивники. І в наслідок цього в червні 1975 р. відбувся референдум з цього питання. Приблизно дві третини прийнявши участь у референдумі висловилась за участь уу Великобританії в ЄЕС, після чого це питання стало втрачати свою гостроту.

За роки перебування Великобританія дуже часто намагалась проводити свою політику в рамках ЄЕС (зараз Європейський Союз – ЄС) самостійну політику, яка не співпадала з позицією інших країн учасниць Союзу з питань введення єдиної валюти, скасування прикордонного контролю, проведення єдиної соціальної політики, зокрема, введення єдиного нормування праці та запровадження мінімальної погодинної ставки заробітної плати.