Добір фактичного матеріалу

 

Залежно від мети й завдань дослідження визначається коло джерел, звідки добиратимуться мовні факти для аналізу. Такими джерелами, як уже зазначалося, виступають усне мовлення та тексти творів різних стилів і жанрів.

Усне мовлення носіїв української мови цікавить науковця, коли об’єктом дослідження виступають територіальні говори, мовлення окремих вікових, соціальних груп людей (дітей дошкільного віку, учнів середніх шкіл, студентів, науково-технічної інтелігенції, працівників певної галузі і т.ін.). Зрозуміла річ, виникає потреба зробити записи мовлення цих груп людей. Зазвичай ці записи спочатку робляться на магнітофонну стрічку, а потім „розшифровуються”: після неодноразових прослуховувань виконується їх запис на папері. До цих записів висувається ряд вимог, зокрема вимога паспортизації матеріалу. Паспорт матеріалу включає в себе фіксацію точного місця його запису, характеристику інформанта (інформантів), тобто людини (кола людей), від яких почуто записаний матеріал. Характеризуючи інформанта, вказують, як правило, на його вік, освіту, соціальне становище. Це робиться з тією метою, щоб можна було аналіз дібраного мовного матеріалу здійснювати з оглядом на те, наскільки природне мовлення інформанта зазнало впливу літературної мови, професійного середовища тощо.

Переважна більшість мовних фактів добирається з письмових джерел (друкованих чи рукописних текстів). Дібрати мовні факти означає зробити необхідні виписки, тобто виписки тих фрагментів тексту, де фіксуються досліджувані явища, їх особливості. Ці випискинайкраще робити на невеликих аркушах, бажано однакового розміру: їх потім зручніше буде класифікувати. Мовознавці виробили певні вимоги до підбору фактичного матеріалу, дотримання яких не тільки полегшить обробку мовних фактів, а й допоможе уникнути фактичних помилок у роботі. Назвемо найголовніші:

1. Кожний мовний факт у певному контексті виписується на окрему картку. Це спрощує процес систематизації матеріалу.

2. Ілюстративний текст має найбільш повно відображати семантику, функції, особливості вживання, будову і т. ін. мовного явища, що досліджується.

3. Кожна картка (виписка) паспортизується. Паспорт включає в себе такі дані: назва тексту, місце його написання, під яким роком датується, сторінка за виданням (якщо цей текст опубліковано).

4. У всіх сумнівних випадках приймається позитивне рішення: випи-суються мовні факти, належність яких до досліджуваних мовних явищ викликає певні вагання; розширюється контекст з метою кращого усвідомлення особливостей аналізованих фактів тощо.

На практиці звичайно записують паспорт джерела, використовуючи умовні скорочення. Наприклад, якщо ви добирали, скажімо, прислівники з одинадцятитомного словника української мови, то скорочений запис паспорта прислівника щоліта (паспорт прийнято подавати поряд у дужках) може мати такий вигляд: (СУМ, ХІ, 604), де складноскорочене слово СУМ утворене з початкових букв повної назви Словник української мови, римська цифра означає том, арабська – сторінку. Якщо таких джерел кілька, то перелік їх умовних скорочень вміщують у додатках до роботи. Зліва пишеться умовне скорочення, справа – повна назва джерела. Наприклад:

 

СУМ - Словник української мови. В 11-и томах. – К.: Наук. думка, 1970-1980.

Гр. - Словарь української мови. Зібр. ред.журн. “Киев. Старина”. Упорядкував з дод. влас. матеріалу Б.Грінченко. Т.1-4. – К., 1907-1909.

 

Часто буває, що студенти досліджують мову творів окремих письмен-ників за кількома виданнями, збірками. Назва кожного такого видання мусить мати своє умовне скорочення, що відображається в паспорті. Запам’ятайте: читач при потребі за поданим у роботі паспортом має знайти поданий вами ілюстративний матеріал!

У процесі карткування мовного матеріалу у вас можуть виникнути певні міркування з приводу особливостей конкретного факту, ці міркування (щоб їх не розгубити) теж бажано записати на картці у визначеному вами місці. Вони знадобляться при безпосередньому написанні роботи.

Якщо текст, який ви обстежуєте, невеликий за обсягом, то його варто дослідити в цілому шляхом суцільної вибірки мовних явищ, які вас цікавлять. Якщо ж тексти великі за обсягом або їх кілька, то застосовують вибірковий метод. Однак тут треба добре зорієнтуватися й обстежити ті частини тексту (текстів), які дають найбільш повне уявлення про предмет дослідження.

Запам’ятайте! Збирання мовних фактів для дослідження розпочинається після ґрунтовного опрацювання літератури з проблеми. Для того, щоб збирати, треба знати, що збирати. А окрім того, цей процес творчий, він потребує не лише фахової підготовки, а й вдумливості, кмітливості.

У збиранні мовного матеріалу треба вчасно зупинитися і перейти до його опису, тобто створення основної частини тексту курсової (дипломної, магістерської) роботи. Хоча процеси написання тексту і продовження збирання матеріалу можуть іти паралельно. Відшукавши новий цікавий матеріал, автор може вносити в текст доповнення, виправляти написане, удосконалювати концептуальне розв’язання теми.

АНАЛІЗ МОВНОГО МАТЕРІАЛУ

 

Аналізові дібраних мовних фактів передує їх систематизація на основі опрацьованої наукової літератури. Систематизація матеріалу, з одного боку, супроводжується відмежуванням об’єкта дослідження від інших, схожих на нього явищ, а з другого – структуруванням об’єкта дослідження, визначенням порядку розгляду матеріалу. Запам’ятайте, наукове дослідження не будується на голому місці. Своєю структурою, схемою, підходами до аналізу матеріалу воно спирається на наукові праці попередників. Наприклад, досліджуючи процеси словотворення, скажімо, в електротехнічній термінології, ви, без сумніву, спиратиметеся на узагальнювальні праці з української дериватології та ряд конкретних досліджень у галузі словотворення різних терміносистем української мови. Окремі підходи, схеми аналізу вам не сподобаються, а деякі викличуть зацікавленість, і ви спробуєте створити щось подібне. Звісно, не варто сліпо наслідувати якусь конкретну працю. Орієнтуючись на власні наукові уподобання, творчо синтезуючи та й, можливо, ревізуючи підходи попередників, слід виробити свою структуру роботи, схему аналізу дібраного матеріалу, виходячи з мети й завдання роботи. Наприклад, аналіз похідних іменників (тобто іменників, які утворені від інших слів), не можна розпочати без поділу на групи за способами творення. Кожний спосіб творення має свої різновиди. Так, до морфологічного способу творення слів входить префіксальне, суфіксальне, суфіксально-префіксальне словотворення, складання (включаючи й абревіацію). Суфіксальні похідні належать до найменувань чоловічого (учитель, будильник), жіночого (битва, далечінь), середнього роду (селище, віконце) та іменників, що вживаються лише в множині (радощі, селяни). Похідні іменники можна класифікувати також за типом твірних основ, за загальними й частковими словотвірними значеннями тощо. Обраний вами підхід до систематизації матеріалу значною мірою зумовить як схему аналізу окремих мовних явищ (чи їх груп), так і структуру роботи в цілому. Не забувайте, що в загальних рисах класифікація матеріалу диктується поставленими в роботі завданнями.

Звісно, готових рецептів аналізу дібраних мовних фактів ніхто не дасть. Однак варто пам’ятати, що напрямок, характер дослідження можуть підказати не лише студії з українського мовознавства, а й праці, де аналізуються схожі явища в споріднених мовах чи інших мовних підсистемах рідної мови: інших територіальних чи соціальних діалектах, творах інших письменників тощо. Інколи корисно принципи аналізу одних мовних явищ поширювати на інші одиниці мовної системи. Це звичайно вимагає прогнозування хоча б в найзагальніших рисах результатів дослідження, пристосовування прийомів аналізу до нових даних.

Конкретний аналіз дібраних мовних фактів може наразитися на перепону: не все з того, що ви дібрали, укладається в заготовлені схеми. Це явище закономірне, особливо коли ви спиралися при виробленні підходів до лінгвістичного аналізу на вузівську підручникову літературу, на узагальнюючі праці, де розглядаються найбільш типові явища, ті особливості, які найперше впадають в око.

Опрацювання фактичного матеріалу зобов’яже вдруге (але тепер уже цілеспрямованіше) звернутися до наукової літератури з проблеми, розширити її коло. І якщо все ж таки ви не знайшли “ніші” для тих дібраних мовних фактів, які “не вписуються” у відомі схеми, то приступайте самотужки до розширення відомих рамок теорії. Залучення нового фактичного матеріалу нерідко до цього призводить. А ряд досліджень, які виконуються в певному напрямку протягом багатьох років, поступово вносить зміни в узагальнюючі праці, підручникову літературу. Добре буде, коли невеличкою цеглинкою в цьому стане й ваша праця.

Сумлінно зроблений опис обстежених мовних явищ – це вагома частина роботи, але обмежуватися лише констатацією спостереженого не слід. У добре виконаному дослідженні виявляються певні закономірності, тенденції функціонування мовного явища в тексті тощо. Так, С.В.Сірик, яка описувала назви доріг в українській мові, розподілила ці найменування на дві великі групи (“Назви наземних доріг”, “Назви неназемних доріг”), а потім приступила до розгляду кожної з них через призму тематичних груп. Однак описом тематичних підгруп аналіз не завершився. Дослідниця встановила походження слів, що належать до цього розряду лексики, територію їх поширення, частоту використання, простежила зміни в семантиці багатьох (особливо давніх) лексем, виявила факти архаїзації багатьох найменувань доріг. Дуже важливим є те, що авторка звернула увагу на полісемічність ряду розгляданих слів, виявила синонімічні, антонімічні відношення в тематичних групах дослідженої лексики, описала явища омонімії, мезонімії тощо, а це дало їй можливість не лише стверджувати, що згадані найменування в семантичному плані становлять впорядковану підсистему, а й виявити характерні риси цієї підсистеми.

Дослідниця фразеології М.Т. Рильського А.П. Супрун у першому розділі дисертації здійснила функціонально-стилістичну класифікацію виявлених у творах письменника фразеологізмів. Тут авторка не лише навела приклади вживання М.Т. Рильським розмовних, книжних, просторічних фразеологізмів, а й виявила їх функції в поетичному тексті митця. Та все ж основну увагу дослідниця приділила іншому. У процесі роботи було доведено, що М.Т. Рильський досить своєрідно використовував відомі стійкі словосполуки: вживав у вузькому контексті синонімічні, антонімічні, часом різностильові фразеологізми, уміло їх нарощував, досягаючи більшої емоційної виразності висловлювання. Проте особливої майстерності відомий поет досягнув у оказіональному перетворенні фразеологічних одиниць: семантичних, лексико-семантичних, лексико-граматичних, структурно-семантичних, синтаксичних, комбінованих. Тому другий розділ дослідження присвячено головним чином аналізу цих видозмін загальномовних фразеологізмів, з’ясуванню того, яку роль відіграють згадані модифікації в поетичному висловленні. Отже, початкові спостереження й висновки, викладені в першому розділі, виявилися “плацдармом” для більш глибокого підходу до вивчення об’єкта дослідження.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

Таке багатогранне явище, як мова, вивчається за допомогою різних методів: описового, зіставного, статистичного, лінгвістичної географії, порівняльно-історичного тощо, їх застосування диктується метою роботи. На практиці дослідники-початківці найчастіше користуються описовим методом: на основі систематизації зібраних мовних фактів описують стан речей у певній галузі знань про українську мову, на підставі чого роблять відповідні висновки. Описовий метод – це планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії. Головною методикою такого дослідження є спостереження з виділенням мовних одиниць та поступове їх об’єднання у визначені сукупності. Застосовуючи описовий метод, дослідники виділяють одиниці аналізу (фонеми, морфеми, лексеми і т.ін.), членують їх (поділ речень на словосполучення, слів – на морфеми, морфеми – на фонеми і т.д.), класифікують та інтерпретують їх – встановлюють місце кожного факту серед інших фактів. У межах описового методу застосовують кілька різновидів аналізу. Якщо дослідник виділені одиниці об’єднує в групи, а потім аналізує структуру цих груп, розглядаючи кожну одиницю як складник певної категорії (присудка, додатка, обставини тощо), маємо справу з категорійним аналізом. При дискретному аналізі у структурній одиниці виділяють найменші, неподільні ознаки. Після цього вивчають структуру цих ознак, їх розподіл, значення, а мовну одиницю характе-ризують як перетин або набір цих ознак (згадаймо характеристики голосних і приголосних фонем). Компонентний аналіз ґрунтується на тому, що одиниці аналізу є елементами аналізованої мовної одиниці – номінативно-комунікативної й структурної. Напр.: поділ морфеми на фонеми, слова – на морфеми тощо. Якщо аналізовану одиницю розглядають у межах контексту, тобто досліджують частину через ціле, наприклад, фонему в межах слова, лексему в складі речення тощо, – тут застосовано контекстний аналіз. Інтерпретація є обов’язковим компонентом аналізу мовних явищ при застосуванні описового методу.

При зовнішній інтерпретації розкривають зв’язки мовних одиниць з екстралінгвальними та лінгвальними реаліями. Так, за допомогою прийому тематичних груп найчастіше вивчають тематичну (назви рослин, тварин, інструментів) чи термінологічну лексику. Прийом нормативно-стильових характеристик застосувують при укладанні тлумачних словників чи виявленні стилістичних особливостей художніх творів. Логіко-психологічні прийоми застосовують при дослідженні змісту мовних одиниць з категоріями мислення. Прийоми міжрівневої інтерпретації застосовують при аналізі одиниць мовного рівня з погляду одиниць іншого рівня.

При внутрішній інтерпретації аналізують внутрішні системні зв’язки мовних явищ. Зокрема, за такої інтерпретації застосовують прийом класифікації і систематизації, при якому аналізований матеріал розділяється на окремі групи, класи на підставі подібних чи відмінних ознак. Напр. класифікація слів за частинами мови, класифікація речень на односкладні/ двоскладні. Парадигматична методика є одним із способів моделювання мови. Парадигму (семантична і синтаксична) розуміють як зразок, дібраний з мовленнєвого матеріалу (парадигма відмінкових закінчень іменників, особових закінчень дієслів тощо). Розуміння парадигматичної будови мови привело до широкого застосування прийому парадигм у сучасних дослідженнях. Опозитивний прийом базується напротиставленні будь-яких мовних одиниць (голосні – приголосні; однозначні – багатозначні тощо).Семантичні ознаки мовних одиниць можуть виражатися неоднаковою мірою, мати різну віддаленість між собою. Прийом семантичного поля застосувують для побудови моделей за принципом “центр – периферія”. Центральну позицію займає семантична домінанта, що являє собою набір семантичних ознак аналізованого поняття. Інші одиниці розташовуються у напрямі від центру до периферії відповідно до ослаблення кваліфікативної ознаки. Прийом семантичної валентності слова звернений до аналізу семантичної сполучуваності лексичних одиниць у складі синтаксичних структур. Крім названих, у межах описового методу застосовують різноманітні прийоми, які не є основними для цього методу, вони за потреби запозичені з інших методів. Це, насамперед, прийоми перетворень, трансформаційна методика.

Окремі положення, висновки стануть вагомішими, якщо будуть прове-дені відповідні підрахунки, – для цього застосовують статистичний метод.

Коли є потреба порівняти мовні явища різних мовних підсистем (мовних систем різних письменників, функціонування мовних явищ у різних стилях мови і т.ін.), вдаються до зіставногометоду.

При зіставному вивченні мов історичний аспект не береться до уваги, і тому зіставлятися можуть як споріднені, так і неспоріднені мови. Зіставний метод – це вивчення і опис мови шляхом системного її порівняння з іншими мовами для виявлення її особливостей. Він спрямований перш за все на виявлення відмінностей між мовами, які порівнюються, і тому ще називається контрастивним і лежить в основі контрастивної лінгвістики.

Практичною метою порівняльно-типологічного дослідження є:

· виявлення подібностей і відмінностей у використанні мовних засобів у різних мовах;

· вивчення конкретних особливостей порівнюваних мов. Таке зіставне порівняння дає можливість виявити деякі внутрішні особливості двох мов;

· встановлення загальних закономірностей і фактів, характерних для кожної мови, виявлення мовних універсалій і можливостей їх реалізації в конкретних мовах.

Зіставний метод поширений у прикладному мовознавстві – найчастіше у практиці укладання дво- чи багатомовних словників, перекладі, методиці викладання іноземних мов.

Зіставний метод – це система прийомів і методик аналізу, які використовуються для виявлення загального й індивідуального в мовах, що зіставляються. Зіставний аналіз залежить від того, яку мету ставить перед собою дослідник, скільки мов він залучає для аналізу і який спосіб опису обирає.

Складниками зіставного методу є встановлення засад зіставлення, зіставна інтерпретація і типологічна характеристика.

Встановлення засад зіставлення полягає у виборі якої-небудь ознаки мовного явища – фонетичної, граматичної, лексичної, семантичної – як еталона, основи дослідження. Об’єктом зіставлення можуть бути усі мовні одиниці та відношення між ними – від фонем до речень. Як джерело зіставлення можуть виступати також словники, граматики, тексти, мови загалом.

Зіставна інтерпретація полягає перш за все у тому, що зіставлювані факти і явища вивчаються за допомогою описового методу, а отримані результати зіставляються.

Останній етап зіставного методу – типологічна характеристика – спрямований на виявлення типових і нетипових ознак аналізованого явища, встановлення його місця у здійснюваній класифікації.

Загальні засади зіставлення виявляються за допомогою мовного і ознакового зіставлення.

Прийом мовного зіставлення полягає в тому, що основою для зіставле-ння виступає одна мова. Вибір такої мови як бази для аналізу визначається завданнями дослідження.

Прийом ознакового зіставлення виявляється в тому, що базою для зіставле-ння обирається певне явище тієї чи іншої мови або ознаки цього явища.

Зіставна інтерпретація здійснюється за допомогою методики пара-лельного вивчення, структурної інтерпретації і стилістичної інтерпретації. Методика паралельного вивчення полягає в тому, що факти і явища зіставлюваних мов аналізуються у кожній з них з широким залученням прийомів і методики описового методу, а вже потім отримані результати зіставляються між собою.

Якщо порівнюються мовні явища різних синхронних періодів розвитку мови (скажімо, кінець ХІХ – кінець ХХ ст. чи середина ХХ – друга половина ХХ ст.), то тут застосовують порівняльно-історичний метод. Порівняльно-історичний метод – сукупність дослідницьких прийомів, які спрямовані на розв’язання таких основних проблем: встановлення генетичної спорідненості між окремими мовами; пояснення генетичної спорідненості мов певного ареалу; виявлення причин і умов розпаду прамови, формування окремих мовних ареалів і самостійних мов; віднайдення і витлумачення закономірностей еволюції групи споріднених мов, пояснення вторинних збігів і розходжень між ними.

Порівняльно-історичний метод орієнтований на сучасні мови: чим глибше простежується історія певної мови, тим ґрунтовнішими будуть знання про її сучасний стан. Історичне тлумачення будь-якої сучасної мови, як окремих її одиниць, так і цілісної системи, і є її етимологія.

Сутність цього методу полягає в порівнянні стану одного й того ж мовного факту чи їх сукупності у різні хронологічні періоди, у виявленні тих змін, які відбулися за цей період. Конкретні прийоми і процедури порівняння полягають у визначенні генетичної належності мовних фактів, у встановле-нні системи відповідників і аномалій на різних рівнях у порівнюваних мовах, у моделюванні вихідних мовних форм, які не зафіксовані писемністю, у хронологічній і просторовій локалізації мовних явищ і станів.

Цей метод є найефективнішим при встановленні історичних змін на фонетико-морфологічному і морфологічному рівнях, хоча актуальним є й порівняння кореневих основ найдавніших слів.

Порівняльно-історичний метод – це не просто сукупність прийомів і процедур їхньої реалізації, але й чітко продумана концепція відбору та інтерпретації відповідного матеріалу, що спирається на перевірені дослід-ницькою практикою принципи. До останніх належать: відбір мовного матеріалу, що буде порівнюватися; порівняння, спрямоване на виявлення спорідненості; реконструкція прамовних форм – найважливіший принцип порівняльно-історичного методу.

Не весь мовний матеріал можна відбирати для порівняння. Для цього, наприклад, не беруть звуконаслідування, вигуки, спеціальні терміни, запозичення. Як правило, порівнюють мовні елементи, що належать до найбільш сталих сфер: в лексиці – основний словниковий фонд (терміни спорідненості, побуту, особові займенники, числівники першого десятка); в морфології – система словозмінних формативів, які майже ніколи не запозичаються, засоби словотвору.

Порівняння завжди проводиться у певній послідовності: спочатку зіставляються хронологічно різні дані однієї мови (напр. дані сучасної укра-їнської і давньоруськоукраїнської мови); потім для порівняння залучаються дані близькоспоріднених мов (східнослов’янських слов.); і лише потім звертають увагу на факти інших мов, що належать до тієї ж мовної сім’ї.

Принцип порівняльно-історичного методу – це встановлення історичної тотожності та відмінності форм і звуків мови. Найважливішими прийомами порівняльно-історичного методу є а)прийоми внутрішньої та зовнішньої реконструкції; б)прийом хронологізації; в)прийом діалектографії; г) прийом культурно-історичної інтерпретації; д)прийом текстології.

Прийом внутрішньої реконструкції полягає в тому, що давніша форма реконструюється шляхом зіставлення хронологічно різних її фіксацій у межах однієї мови, а форми споріднених мов або зовсім не використо-вуються, або до них звертаються лише для контролю.

Методику зовнішньої реконструкції зводять до порівняння однорідного матеріалу споріднених мов для виведення на базі закономірностей певного архетипа.

Прийом хронологізації полягає в тому, що мовні факти отримують абсолютну чи відносну часову встановленість, при цьому абсолютна хронологія встановлюється виявленням першої фіксації даного факту в будь-якій писемній пам’ятці, а відносна хронологія полягає у виявленні послідовності проходження мовних явищ (що відбувається за чим).

Діалектографічні прийоми використовують при збиранні, обробці та інтерпретації діалектного матеріалу. Вони охоплюють прийоми діалектологічних, лінгвогеографічних та ареальних досліджень.

Прийом культурно-історичної інтерпретації базується на тісних зв’язках мовних явищ з даними етно- та демографії. Етнографічна інтерпретація – це етнографічне групування мов і мовних явищ.

Текстологія або так званий „філологічний метод” – це сума конкретних прийомів, які застосовуються для дослідження історії тексту і його варіантів (списків, редакцій), авторства та часу його написання. Текстологічні дослідження вимагають залучення історичних, літературознавчих, лінгві-стичних знань, а практичним результатом такої роботи є публікація пам’яток. “ Філологічний метод ” полягає в аналізові давньописемних текстів, писаних цією мовою, з метою віднайдення “прототипів” пізніших мовних форм. Найчастіше дослідники висвітлюють етапи розвитку мови в їхній хронологічній послідовності від архаїчних форм до сучасних, але можливим є й інший зворотній шлях – ретроспективний, який отримав назву актуалізм. Актуалістичний підхід ґрунтується на розумінні того, що сучасні форми є основою для аналізу і виявлення давніх форм. Цей прийом, коли його можна застосувати, дає широку мовну картину з чіткою хронологізацією і локалізацією явищ (якщо збереглися різночасові писемні пам’ятки).