15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В.Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С.Петлюра, з земельних справ – Б.Мартос, із міжнаціональних – С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.
29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду – Олександр Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії України, одначе просив залишити її остаточне санкціонування Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що приймаючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.
Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.
2 липня з Петрограда надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Універсал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.
Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-міністром О.Керенським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.
На початку серпня В.Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія категорично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секретаріат на місцевий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.
Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа – осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.
Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л.Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.
Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В.Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.
Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г.П’ятаков, В.Затонський.
Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які становлять лише її частину.
Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехословаків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.
29 жовтня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Наступного дня М.Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складової частини федеративної Російської держави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Павленка. Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна частина червоногвардійців міста перейшла до загонів вільного козацтва, відданого українській владі.
Запитання для самоперевірки:
1. Що таке революція?
2. Яким бачили майбутнє України представники різних українських політичних партій початку XX ст.?
3. Наведіть факти, що свідчать про складання соціально-економічної та політичної кризи в Російській імперії наприкінці 1916 — на початку 1917 р.
4. Де й коли було утворено Тимчасовий український революційний комітет?
5. Яка подія була визнана засновниками УЦР датою її створення?
6. Із якою українською політичною партією після початку революції пов’язав свою політичну діяльність М. Грушевський
7. Коли відбувся Український національний конгрес?
8. Що таке «українізація» армії?
9. Що таке «Вільне козацтво»?
