Передумови, причини і початок української революції.

План

1. Передумови, причини і початок української революції.

2. Тривладдя в Україні.

3. Створення і діяльність УЦР, її партійний склад, політичні погляди. (І Універсал УЦР).

4. Українізація армії. Створення загонів Вільного козацтва.

5. ІІ Універсал УЦР та політична боротьба в липні – жовтні 1917 року.

 

Література:

1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України ч.І (підручник),10кл., - Ґенеза,2006, £9-11.

2.Середницька Г.В. Історія України,опорні конспекти, 10кл – К.,2009,2012, с.14-38

 

Передумови, причини і початок української революції.

Територія України напередодні 1917 р. була такою ж, з якою вона вступила в XX ст., а саме — поділеною на дві частини. Власної державності український народ не мав у розглядуваний період.

Східні землі (переважна більшість українських земель) входили до складу Російської імперії. Це, насамперед, територія десяти губерній — Київської, Волин­ської, Чернігівської, Полтавської, Подільської, Харків­ської, Херсонської, Катеринославської й Таврійської. Адміністративний поділ Російської імперії не враховував етнічні кордони, тому українці проживали також у гу­берніях з переважно російським, білоруським, польсь­ким, молдавським населенням: українцями були засе­лені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, час­тини Курщини, Воронежчини, Холмщини, Берестейщи­ни. Майже 2,5 млн. українців проживало на Далекому Сході (за Переписом 1926 р. їх там було вже майже 8 млн.).

Західні землі (на захід від р. Збруч) належали Ав­стро-Угорщині. Це — Східна Галичина, Західна Буко­вина та Закарпатська Русь. Східна Галичина і Букови­на були окремими адміністративними одиницями з еле­ментами внутрішнього самоврядування, Закарпатська ж Русь безпосередньо входила до складу Угорщини.

Загальна площа українських земель, що входили до складу цих двох імперій, становила понад 700 тис. кв. км. За своєю територією площі, заселені українцями, були найбільшими серед залежних країн Європи й на четвертому місці серед незалежних — після Росії, Авст­ро-Угорщини і Німеччини.

Уяву про чисельний стан населення українських зе­мель напередодні 1917 р. дають проведені в 1910 р. два переписи — московський та австрійський. За їх даними українське населення на цих землях перевищувало 48 млн. Українці були однією з найкрупніших європейсь­ких націй, посідаючи четверте місце після Росії, Австро-Угорщини та Німеччини.

Етнічна структура і соціально-класовий склад укра­їнського суспільства склалися історично. Населення України було багатонаціональним. Понад 33 млн. українців (65 %, або 2/3), 35 % —національні меншини, з-поміж них: росіяни—10 %, поляки—біля 6 %, євреї — понад 4 % тощо.

В соціально-класовому складі свій відбиток знайшов той факт, що Україна на поч. XX ст. залишалася аграр­ним краєм, тому переважна більшість населення займа­лася сільським господарством і проживала на селі (близько 80 % жителів). Доля міських жителів не пе­ревищувала 20 %, серед них українці складали 1/3. В поліетнічному складі міських жителів переважали ро­сіяни і євреї (на західно-українських землях — поляки і євреї). В містах проживали також угорці, болгари, че­хи тощо.

Село за національним складом було переважно ук­раїнським. Між українським селом і містом існував національ­ний, культурний, мовний та ін. бар'єри. Особливо гли­бокими були мовні відмінності. Українська мова набага­то більше збереглася на селі, місто ж було в основному російськомовним (або польськомовним на західноукра­їнських землях). Це теж склалося історично.

Поділ України між двома імперіями, посилення на­ціонального гніту на поневолених землях до краю заго­стрювали боротьбу за возз'єднання їх у соборну наці­ональну державу, ускладнювали процес становлення й консолідації української нації. Українці мали все необ­хідне для реалізації свого природного права на само­визначення, але багатими природними ресурсами та працею людей розпоряджалися не українці. На українських землях розгортався національно-визвольний рух. Оплотом українства на західних землях стала Галичи­на. На східних землях визначальну роль в формуванні національної самосвідомості українців відігравала Наддніпрянщина. Але особливості національного складу населення та незрілість соціально-класової структу­ри українського суспільства в цілому регіоні негативно впливали на процес консолідації української нації (в переважаючому селянському середовищі соціально-еко­номічні інтереси домінували над національними, дуже слабко спрацьовувала національна ідея). Послідовни­ми захисниками національних інтересів виступали інте­лігенція, студентство, представники різних політичних угрупувань та партій, що з'явилися ще в роки І росій­ської революції та напередодні 1917 р.

Так, 22 січня 1917 р. ТУП (Товариство українських поступовців) звернулося до американського президента В. Вільсона з посланням, в якому просили взяти укра­їнський народ під свій захист. Свій крок вони пояснюва­ли тим, що багатомільйонний український народ мусить мати повні права на своїй власній етнографічній тери­торії, згідно з принципами самовизначення всіх наро­дів земної кулі, що тоді були проголошені Вудро Вільсоном.

Можливість реалізувати це право, створити свою власну державу український народ отримав після Лют­невої революції 1917 р.

На початку 1917 р. Перша світова війна стала викликати незадоволення широких верств населення Російської імперії. У минулому залишилося патріотичне піднесення, що охопило російське суспільство в 1914 р. Війна виявила нездатність царизму ефективно управляти державою. Поступове погіршення соціально-економічної ситуації, військові поразки та кризові явища в політичному житті призвели до того, що Росію охопила загальнонаціональна криза, яка спричинила революційний вибух. 8 березня 1917 р. в Петрограді розпочалася революція, у результаті якої в Росії було повалено самодержавство. 12 березня повсталі створили Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів, а 15 березня за її згодою сформувався Тимчасовий уряд — орган виконавчої влади, що повинен був управляти Росією до скликання Установчих зборів, які б мали визначити форму її державного ладу. У країні виникло двовладдя.

В Україні Тимчасовий уряд передав виконавчу владу повітовим і губернським комісарам, якими стали голови земських управ. Поряд із ними формувалася система рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, яких в Україні в цей період налічувалося близько 250-300. Із них 180 було зосереджено в Донбасі та великих промислових центрах. За партійним складом у них переважали російські ліві — есери та меншовики. Однак поступово, у міру погіршення ситуації, в них зростав вплив більшовиків.

15 березня в Петрограді місцеві українці утворили Тимчасовий український революційний комітет, провели демонстрацію під національними прапорами й оприлюднили відозву до українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів зі своїми вимогами.

Робота з документом.

Із відозви Тимчасового українського революційного комітету від 15 березня 1917 року: «Гасло демократичної республіки, виставлене російською демократією, забезпечує громадянські права кожної окремої людини... Але українська демократія, українські маси потребують забезпечення не лише своїх загальногромадських прав, але й своїх окремих прав національних, тих прав, які російський нарід має вже віддавна.

Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу. У світлі сього ідеалу, як найближчий етап до нього, як практичне завдання сьогоднішнього дня українська маса в Петрограді повинна виставити, вкупі з демократією інших народів Росії, льозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку з якнайширшими правами окремих націй і спеціяльно з якнайширшою національною територіяльною автономією України.

Отже, широка національно-територіяльна автономія України — се практичний льозунг, під яким кличемо вас усвідомляти й організувати українську масу».Запитання до документа:

1) Як ставилися автори відозви до гасел, виставлених російською демократією?

2) Яке гасло, на їхню думку, було найважливішим для українців?

3) Що автори відозви вважали практичним завданням сьогодення, а що — кінцевою метою в боротьбі українців за національне звільнення?

13-17 березня в Києві, відповідно до отриманих інструкцій Тимчасового уряду про створення на місцях рад об'єднаних громадських організацій як представницьких органів влади, сформувалася Губернська рада об'єднаних громадських організацій із пред­ставників міської, земської та губернської управ, Земського союзу, Союзу міст, Військово-промислового комітету та інших організацій. У руках утвореного нею Виконавчого комітету протягом перших трьох місяців революції перебувала влада в Києві.

Тривладдя в Україні.

Династія Романових впала в лютому 1917 року. Ос­танній царський тиран з цієї династії, що впродовж 3-х століть руйнувала права, свободи й самостійність Украї­ни, зрікся влади. Лютнева демократична революція що перемогла 27 лютого, знищила самодержавний режим. Встановилася своєрідна ситуація: двовладдя — влада без сили (Тимчасовий уряд) — та сила без влади (Петро­градська Рада робітничих і солдатських депутатів).

Звістка про повалення царизму і проголошення Тим­часового уряду на чолі з князем Львовим швидко долеті­ла до України. Тут теж почався процес формування ор­ганів влади. Різні політичні сили по-своєму ставилися до цього. Представники буржуазних партій, перш за все в Києві, під контролем Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною, почали формувати ор­гани, які б служили підтримкою Уряду в Росії. Було створено «виконавчий комітет», куди увійшли представ­ники міської думи, фабриканти й заводчики, земельні дія­чі, ліберальна професура. Він і став представником Тим­часового уряду в Україні. На місцях виконавча влада передавалася повітовим і губернським комісарам. Але вони по суті не мали реальної влади в умовах адмініст­ративного хаосу, розпаду поліції, суперництва з боку Рад.

Паралельно формувалися Ради робітничих і солдат­ських депутатів: 2 березня — в Харкові, 3-4 —в Києві, 4—Катеринославі, 6—в Одесі й Миколаєві, 7—в Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, 11—в Полтаві, 16— в Чернігові. Більшість в них становили представники со­ціалістичних партій, в основному російських: соціал-де­мократи, більшовики й меншовики, есери та ін. І Тимчасовий уряд, і Ради виступали за збереження централізованої Російської держави.

3. Створення і діяльність УЦР, її партійний склад, політичні погляди. (І Універсал УЦР). Масовий національний рух за повернення Ук­раїні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:1) «автономісти», які обстоювали культурно-національну ав­тономію України в складі перебудованої на федератив­них засадах Росії, виразником таких» поглядів” виступали, перш за все, Товариство українських поступовців (ТУП); 2) «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та ін.). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основ­ними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Украї­на» та ін.

Прагнення об'єднати українські національні сили, зацікавлені у відродженні національно-визвольного руху, та не допустити розколу у цьому русі привели національ­но-патріотичні сили до створення єдиної державно-полі­тичної організації, що отримала назву Центральна Ра­да (3—4 березня). Українська Центральна Рада (УЦР) об'єднала представників головних українських національних партій­­­-Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-револю­ціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федера­лістів (УПСФ), Української народної партії (УНП), а також наукових, політичних, освітніх, кооперативних, студентських та інших громадських організацій. Це був перший український революційний сейм (парламент), що намагався представляти інтереси всього народу. Го­ловою УЦР був обраний відомий український історик, лідер ТУП, відомий політичний і громадський діяч М. С. Грушевський. Провідну роль в Центральній Раді відігра­вали також Володимир Винниченко, відомий український письменник, член УСДРП. Для обох ідеалом була авто­номія України в складі Росії. Інші відомі діячі УЦР — Симон Петлюра (УСДРП), С. Єфремов (ТУП), Б. Мартос, П. Христюк та ін.

УЦР одразу надіслала телеграму Тимчасовому уряду, де повідомила про свою появу та висловила надію, що у вільній Росії будуть поважати права українського народу. На початку своєї діяльності Центральна Рада була лише об'єднанням відомих українських громадсько-політичних діячів, однією з-понад 50 організацій, що виникли в Києві на початку революції. Із часом вона перетворилася на справжній представницький орган народу України. Уже на першому засіданні УЦР, що відбулося під головуванням М. Грушевського, він запропонував зібрати Всеукраїнський національний конгрес і обрати на ньому новий склад Ради з представників усіх регіонів України. 22 березня Українська Центральна Рада звернулася з відозвою до українського народу, де було сформульовано її тогочасну політичну програму.

Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу сфор­мулювати політичної платформи своєї діяльності. В ній увесь час точилася боротьба між «автономістами» і «са­мостійниками».

Важливу роль в кристалізації політичної програми УЦР та в завершенні її становлення як всеукраїнської ор­ганізації відіграли: багатотисячна демонстрація в Києві (19 березня) та в інших містах України; Всеукраїнський національний конгрес (6—8 квітня), на який зібралося понад 900 делегатів, що обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обра­ли новий склад УЦР, головою якої знову став М. Грушевський; 1-й Український військовий з'їзд (травень 1917.р.), який теж став на автономістські позиції, обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.

В ході розгортання національно-визвольного руху по­зиції автономістів перемогли. Гасло національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.

Українська національно-демократична революція, яка розпочалася в березні 1917 р., продовжувала свій переможний хід весною і влітку цього ж року. Справжнім оглядом сил українства, першим кроком відродження нації на шляху до державності був Всеукраїнський національний конгрес, на який були запрошені делегати від усіх губерній, а також представники Петербургу, Москви, Криму, Холмщини (Польща). Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив найважливіше стратегічне завдання — здійснення національно-територіальної автономії. Його вимоги були підтримані конференцією студентства України (21 квітня), київським губернським з'їздом селянської спілки (24 квітня), 1-м Всеукраїнським військовим з'їздом (5—8 травня), Всеукраїнським селянським з'їздом (28 травня).

Керівники Центральної Ради, спираючись на патріотичне піднесення українського народу та розгортання національно-визвольного руху, звернулися з проханням до Росії у справі автономії України. 6 травня до Петрограду прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. Головна пропозиція УЦР полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України, а вже самої автономії українці чекатимуть до санкції Всеросійських установчих зборів. Та задовольнити вимоги політичної автономії України ні Тимчасовий уряд, ні Петроградська Рада не поспішали. І це зрозуміло, бо в російський національний і політичний менталітет аж ніяк не вписувалася думка про можливість існування не єдиної і ділимої Росії.

Невдалі переговори української делегації в Петрограді викликали в Україні могутню хвилю українського народного руху. Особливо непримиренно до великодержавної політики Тимчасового уряду поставилися українські військові. 2,5 тис. їх представників на початку червня з'їхалися в Київ на заборонений урядом ІІ-й Всеукраїнський військовий з'їзд. Напередодні цього з'їзду, зібравшись на Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельницькому, вони поклялися, що «не повернуться до своїх частин без автономії матері-України».

Проголошення автономії України. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїнському військовому з'їзді було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй землі; УЦР оголошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автономний устрій держави. Проголошенням 1-го Універсалу УЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд України, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

4. Українізація армії. Створення загонів Вільного козацтва. Революційне піднесення поширилося на солдатські маси й сприяло зростанню їх національної свідомості. Зокрема, стала відбуватися «українізація» армії.

«Українізація» армії — процес утворення українських національних збройних формувань із частин російської армії в роки революції.

Центром українізації армійських частин став Київ. У роки війни тут проходив воєнну службу засновник українського націоналізму М. Міхновський. Саме він першим висунув ідею створення українських національних збройних сил. 22 березня в Києві відбулися збори солдатів та офіцерів-українців, які проголосили себе Установчою військовою радою, що розпочинає організацію української армії. За ініціативою М. Міхновського, через кілька днів на нараді представників київського гарнізону заснували «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» й ухвалили рішення розгорнути невідкладне формування української національної армії. Очолив клуб М. Міхновський. Осередки клубу створювалися на фронтах та в містах України. Вони мали сприяти зростанню національної свідомості військових-українців, розповсюджуючи серед них брошури, журнали й відозви, допомагати об’єднуватися в окремі національні громади та встановлювати зв’язки з клубом.

Діяльність М.Міхновського та його прибічників викликала негативну реакцію в лідерів УЦР. Організатори клубу П.Полуботка вважали, що наявність власної армії є невід’ємною складовою державності. Засновники Ради доводили, що «українізація» існуючих військових підрозділів шкідлива, й виступали за заміну регулярної армії добровільною народною міліцією. Відповідну резолюцію, за поданням УСДРП та УПСР, схвалила Українська Центральна Рада. Такі погляди відповідали тогочасним антивоєнним поглядам європейських соціал-демократів на армію як елемент завойовницької політики панівних верств експлуататорських держав. Проте позиція діячів УЦР не мала значного впливу на військових.

Наприкінці квітня 1917 р. близько 3 тис. солдатів-українців, які зосереджувалися на збірному мобілізаційному пункті в Києві, звернулися до командування з пропозицією відправити їх на фронт як окрему українську військову частину. Київська Рада робітничих і солдатських депутатів і Губернська рада об’єднаних громадських організацій не підтримали цієї ініціативи. 1 травня під час військового свята солдати, за підтримки керівників «Українського військового клубу імені Павла Полуботка», самочинно проголосили себе першим Українським козачим полком ім. гетьмана Б. Хмельницького. УЦР заявила, що не бачить іншого виходу, як задовольнити їх бажання, інакше цей стихійний рух «може викликати заколот у тилу й на фронті і тим перешкодити справі оборони й укріплення нового ладу». Однак Центральна Рада наголосила, що не підтримує формування окремих українських підрозділів із фронтових частин.

У квітні 1917 р. в Звенигородському повіті на Київщині для охорони громадського порядку були сформовані перші українські добровільні підрозділи, що дістали назву «Вільне козацтво». Поступово вільно-козачий рух поширився на Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Катеринославщину, Херсонщину й Кубань. Відділи «Вільного козацтва» створювалися за територіальним принципом із національно свідомих селян і робітників. У квітні 1917 р. відбувся з’їзд «вільних козаків», де вони заявили, що «зобов’язуються бути на варті волі та спокою в Україні». На кінець травня кількість «вільного козацтва» в Україні досягла кількох тисяч осіб.

«Вільне козацтво» — українські добровільні військо-міліційні формування, створені для захисту інтересів народу й охорони правопорядку в Україні в 1917-1918 pp.

18-21 травня 1917 р. в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний за ініціативою УЦР. Понад 700 його депутатів від близько 900 тис. військових-українців, які висловили підтримку Українській Центральній Раді, заявили, що вважають необхідним вимагати від Тимчасового уряду й Ради робітничих і солдатських депутатів негайного надання національно-територіальної автономії України, підтримали подальшу «українізацію» армії та флоту й перетворення українського війська після завершення війни на народну міліцію. Для здійснення «українізації» військових частин з’їзд створив Український військовий генеральний комітет, очолюваний С Петлюрою, який увійшов до складу Центральної Ради. Завдяки проведенню з’їзду УЦР перебрала справу «українізації» армії у свої руки, її вплив у військах став зростати.