Система законів організації

Розділ. Основні положення теорії організації

ТЕМА 1. Методологічні засади теорії організації

Сутність організації

Система законів організації

Принципи організації

Етапи розвитку організації

Сутність організації

Поняття "організація" належить до провідних категорій організаційної науки.

Організація (від лат. оrgапіzе — повідомляю, стрункий ви­гляд, влаштовую) може бути визначена як різновид соціальних систем, об'єднання людей, що спільно реалізовують певну за­гальну мету та діють на основі певних принципів і правил.

Організація — елемент суспільної системи, найпоширені­ша форма людської спільності, первинний осередок соціуму.

Організація — об'єкт та суб'єкт суспільства. Термін "ор­ганізація" використовується в декількох значеннях: по-перше, діяльність, результат діяльності, сфера діяльності; по-друге, деяке соціально-економічне утворення, орієнтоване на досяг­нення певної господарської, комерційної або некомерційної цілі.

Автори популярного американського підручника "Основи менеджменту" М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі зазначать: "Організація — це група людей, діяльність яких свідомо коор­динується для досягнення загальної мети або цілей". Однією з ознак організації вони називають наявність принаймні двох осіб, які об'єднані загальною метою, і вважають себе частиною однієї групи. Таким чином, організація пов'язана з групою осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.

Різноманіття трактувань терміна "організація" зумовлює необхідність їх осмислення, аналізу та узагальнення.

Визначаючи семантичне значення слова "організація", основоположник організаційної науки А. Богданов у своїй фундаментальній праці "Тектологія. Загальна організаційна наука" писав: "Всяка людська діяльність об'єктивно є організуючою або дезорганізуючою"¹. У буденній мові поняття "ор­ганізувати", "організація", "організаційна діяльність" мають вужчий, більш спеціальний зміст. Найчастіше термін "органі­зувати" означає згрупувати людей з певною метою, скоордину­вати та регулювати їх дії в контексті доцільної єдності. Однак при глибшому аналізі, як відзначає А. Богданов, це поняття стає набагато ширшим і належить "не тільки до людських ак­тивностей", до робочої сили, до засобів виробництва, але і до живої та неживої природи у всіх її проявах. "Природа — великий перший організатор, і сама людина — лише один з її організованих витворів"¹.

Виходячи зі сказаного вище, поняття "організація" в шир­шому сенсі можна визначити: по-перше, як "внутрішню впо­рядкованість, узгодженість, взаємодію більш-менш диферен­ційованих та автономних частин цілого, обумовлену її будо­вою"; по-друге, як "сукупність процесів або дій, що приводять до утворення і вдосконалення взаємозв'язку між частинами цілого"; по-третє, як "об'єднання людей, що спільно реалізову­ють деяку програму або мету та діють на основі певних проце­дур і правил".

Якщо перші два визначення взаємодоповнюють один одно­го і характеризують організацію як універсальне явище, відоб­ражаючи деякий стан та процес, то останнє має вужчий, со­ціальний додаток стосовно людських організацій. Таким чи­ном, у найзагальнішому випадку під організацією слід розумі­ти впорядкований стан елементів цілого та процес їх упорядку­вання в доцільну єдність.

Таким чином, є два підходи до визначення організації:

1. організація як система — це внутрішня впорядкованість, узгодженість та взаємодія частин цілого, що обумовлена його побудовою та цілями;

2. організація як процес — це сукупність цілеспрямованих дій, що зумовлюють утворення необхідних зв'язків.

Система законів організації

 

Для розгляду організації як процесу використовують по­няття, запозичені з механіки:

· статика — врівноважений стан організаційної систе­ми, в якому вона знаходиться незалежно від змін (як позитив­них, так і негативних), що відбуваються в зовнішньому середо­вищі. Організація, в якій немає змін, тобто тривалий час пара­метри її функціонування залишаються незмінними, приречена на деградацію та поступове руйнування, оскільки відсутні пер­спективи розвитку;

· динаміка — розвиток організації та її рух до нових цілей під впливом, як внутрішнього, так і зовнішнього середовища. Для організації, що розвивається, характерними є прагнення постійно нарощувати темпи свого розвитку, освоювати нові технології та розширювати коло завдань, що вирішуються.

Статичний і динамічний стани організації визначаються етапами її життєвого циклу. Будь-яка організація проходить деякі або всі етапи життєвого циклу. Етапи можна об'єднати в дві групи — статичну і динамічну. Статичний стан характери­зується нечутливістю. До статичних належить етап ліквідації (утилізації), коли організації займаються вирішенням внут­рішніх проблем, причому внутрішні і зовнішні відносини роз­глядаються окремо. Динамічна група включає етапи наро­дження, зростання, зрілості, старіння і відродження. Вони ха­рактеризуються вирішенням зовнішніх та внутрішніх проб­лем організації у взаємозв'язку.

Процес є послідовністю певних явищ та подій. Явища за своєю природою є об'єктивними, а події мають суб'єктивне за­барвлення. Таке розуміння визначає об'єктивну, змішану та суб'єктивну природу організації.

Динамічна (процесуальна) організація як процес стано­вить послідовність змін, що відбуваються. Іншими словами ди­намічна організація є послідовністю, яка об'єднує дії, опера­ції, стадії, етапи, фази, цикли в загальний процес. Теорія орга­нізації визначає елементи процесу, що характеризуються та­кими критеріями: дія — первинність, однозначність, заверше­ність; операція — орієнтація та спеціалізація; стадія — функ­ціональна однорідність та послідовність; етап — проміжна результативність та керованість; фаза — період у розвитку ор­ганізації та виокремленість за характерними ознаками; цикл — послідовність та періодична повторюваність.

Організацію як процес поділяють на:

1. випадкову та цілеспрямовану;

2. послідовну та паралельну;

3. орієнтовану та програмовану;

4. тимчасову та постійну;

5. спонтанну та очікувану;

6. загальну та часткову.

 

Будь-яка система підпорядкована дії законів природи, су­спільства та законів управління. Закони в суспільстві розу­міють в двох позиціях: як нормативні акти, прийняті і затвер­джені в установленому порядку найвищими органами держав­ної влади; як необхідні, істотні, стійкі, такі, що повторюються, відносини між явищами в природі та суспільстві. Ці закони мають об'єктивний характер.

Закони є вищим ступенем пізнання і мають форму загаль­ності (тобто виражають загальні відносини, зв'язки, властиві всім явищам цього роду, класу). У науковій літературі є різні категорії законів: закони науки, закони природи, закони-приписи, закони мислення та закони організації.

Закони науки — це знання, що формулюється людьми в по­няттях, які відображають об'єктивні процеси, що відбувають­ся в природі і суспільному житті на мікро- і макрорівнях.

Під законами природи розуміється математичне виражен­ня якого-небудь природного явища, що здійснюється за відо­мих обставин з однаковою необхідністю.

Закони-приписи — норми, правила поведінки, яких люди­на повинна дотримувати в організації, громадських об'єднан­нях (правові, етичні закони).

Закони мислення — правила, застосування яких сприяє до­сягненню оптимальної розумової діяльності (закони логіки).

Закони організації бувають загальні, часткові та особливі. Загальні закони є універсальними, тобто вони не залежать від країни, географічного розташування. Часткові — діють в кон­кретних ситуаціях і певних видах діяльності. Особливі (спе­цифічні) — відображають специфіку організації. (Рис.1.)

Закони організації утворюють теоретичний фундамент тео­рії організації, сприяють переходу від емпіричного методу пізнання до професійного, дають змогу правильно оцінити си­туацію, що виникає, допомагають об'єктивно аналізувати на­копичений досвід, сприяють підвищенню управлінської куль­тури в організаціях. Вони мають істотні особливості, а саме:

• характеризують загальні зв'язки і відносини в соціаль­ному середовищі;

• виступають в ролі каталізатора суспільного процесу;

• підсилюють свій вплив на діяльність організацій з роз­витком суспільних відносин.

Рис. 1.1. Закони організації та їх взаємодія

 

Загальні закони організації. Загальні закони організації діють у всіх матеріальних системах. До основних з них нале­жать такі:

1. закон синергії;

2. закон самозбереження;

3. закон розвитку;

4. закон відповідності різноманітності системи, що управ­ляє, різноманітності керованого об'єкта;

5. об'єктивний закон пріоритету цілого над частиною;

6. загальний закон врахування системи потреб.

У будь-якій організації є приміщення, технологічне устат­кування, персонал, матеріали, комплектуючі вироби. Ці ре­сурси становлять потенціал організації, її здатність до діяль­ності. Кожен ресурс організації має кількісні та якісні харак­теристики: обсяг, маса, продуктивність. Сукупність ключових характеристик визначає потенціал конкретного ресурсу ор­ганізації. У реальній діяльності організації важливим є потен­ціал сукупності ресурсів. Використовувані ресурси істотно під­силюють або послаблюють потенціал один одного. Загальний потенціал організації буде значно меншим, або значно біль­шим за суму потенціалів, що становлять діяльність ресурсів, — ефект синергії.

Закон синергії свідчить: будь-яка система (технічна, біоло­гічна або соціальна) має такий набір ресурсів, за якого її потен­ціал завжди буде або значно більшим від простої суми потен­ціалів ресурсів, що до неї входять (технологій, персоналу, ком­п'ютерів), або істотно меншим.

Особливо важливими є соціальні системи у вигляді ком­паній, фірм, товариств або об'єднань. Завдання керівника по­лягає в тому, щоб знайти такий набір, за якого ресурси опти­мально взаємодіяли б між собою, створюючи ефект позитивної синергії.

Загальна характеристика організації. Ознаками досягнення позитивної синергії в організації є:

• піднесений настрій в колективі;

• посилення інтересу працівників до професійного зростання;

• активне придбання акцій своєї організації;

• посилення лояльності до керівництва організації;

• зростання кількості пропозицій щодо вдосконалення технології та структури управління;

• добродійна діяльність організації;

• стійкість організації до внутрішніх та зовнішніх впливів.

Нині відсутні прямі методи оцінки синергетичного ефекту. Проте для успішної реалізації закону синергії необхідно вико­ристовувати методи організації та самоорганізації, управління і самоврядування. Серед них: питання-відповіді; конференція ідей або "мозкова атака"; метод евристичного прогнозування.

Найбільш простий спосіб оцінки ефекту синергії полягає в оцінці показників діяльності організації, що аналізується, в по­рівнянні з роботою іншої аналогічної організації. У таблиці 1.1. подано перелік основних показників, що дають змогу зробити висновок про дії системи управління щодо використання си­нергетичного ефекту на основі методу порівняльних оцінок.

 

Таблиця 1.1. Основні показники ефекту синергії

Особові та групові	Для організації в цілому
Збільшення продуктивності праці	Високий рівень показників еко­номічної діяльності
Внесення пропозицій щодо поліпшення умов організації праці	Швидка і адекватна реакція на зміни в зовнішньому середовищі
Підвищення рівня професійної підготовки	Використання прибутку з метою розширення власного бізнесу
Посилення виконавської дис­ципліни	Стійкі показники розвитку ор­ганізації
Освоєння суміжних професій	Вдосконалення структури
Зростання заробітної плати	Освоєння нових ринків збуту
Перехід до групових форм опла­ти праці і гнучка система заохо­чень трудової діяльності	Використання сучасних техноло­гій комунікації й управління
Придбання акцій організації	Підвищений попит на продукцію
Свідоме ставлення до праці	Висока якість товарів і послуг
Лояльність до керівництва	Створення позитивного іміджу
Відсутність конфліктів	Сприятливий моральний клімат
Участь в колективних заходах	Інноваційна діяльність

 

Формулювання закону самозбереження: кожна система (біологічна або соціальна) прагне зберегти себе (вижити) і ви­користовує для цього весь свій потенціал (ресурс). Цей закон має особливе значення для соціальних систем (компаній, фірм, товариств, об'єднань). Поточний стан організації залежить від внутрішніх і зов­нішніх чинників.

До внутрішніх належать принципи діяль­ності організації, рівень кваліфікації персоналу, використан­ня ресурсів і технологій, ступінь поєднання функцій та струк­тури управління.

До зовнішніх — економічна і політична си­туація, купівельна спроможність населення, рівень культури, стан розвитку науки і технологій. Якщо керівник організації професійно формуватиме внутрішні чинники її діяльності та підсилюватиме стійкість до зовнішніх дій, то він може істотно підвищити творчий потенціал організації.

Для реалізації закону самозбереження велике значення має (на думку одного з провідних теоретиків в області менеджмен­ту М. Портера) дотримання трьох стратегій поведінки фірми на ринку:

1) досягнення лідерства в мінімізації витрат виробництва, внаслідок чого фірма може за рахунок нижчих цін на анало­гічну продукцію завоювати більшу частку ринку. Фірми, що використовують такий тип стратегії, мають досягти високої організації виробництва та постачання, високого рівня про­фесіоналізму співробітників та впроваджувати передові техно­логії;

2) спеціалізація у виробництві продукції. В цьому випадку організація (фірма) має здійснювати курс на особливо спеціалі­зоване виробництво та досягти лідерства у вибраному виді про­дукції. Фірми, що віддають перевагу цьому типу стратегії, по-нинні мати розвинену структуру НДІ, а також маркетологів і дизайнерів високого класу;

3) концентрація зусиль фірми у вибраному ринковому сег­менті. В цьому випадку фірма може об'єднати дві перші стра­тегії — зниження витрат та високу спеціалізацію у виробниц­тві продукту. Проте для реалізації стратегії третього типу фір­ма має будувати свою діяльність насамперед на аналізі потреб клієнтів певного сегмента ринку, тобто конкретних клієнтів.

Розвиток — це незворотна й спрямована зміна матерії. Цикл розвитку вносить елементи новизни до чергового витка створення технічних пристроїв, зародження життя, створення наукової теорії. Є дві форми розвитку: еволюційна — безпе­рервні, поступові кількісні і якісні зміни; революційна — стрибкоподібні зміни. Розвиток буває прогресивним і регре­сивним.

Прогресивний — це перехід від нижчого до вищого, від простого до складного.

Регресивний — це зворотний рух, перехід від вищого до нижчого, деградація. Прогрес і регрес тісно пов'язані між собою та становлять діалектичну єдність. Прогрес і регрес — це складові частини процесу досягнення гармонії. Без прогресу немає регресу, а без регресу немає про­гресу. Прогрес і регрес супроводжують розвиток будь-якої організації.

Розвиток організацій обумовлений зміною таких чинників: попиту і пропозиції на ринку; зовнішнього середовища; внут­рішнього середовища; екології.

Формулювання закону розвитку: кожна система (біологіч­на або соціальна) прагне досягти найбільшого сумарного по­тенціалу під час проходження всіх етапів життєвого циклу.

Формулювання закону відповідності різноманітності системи, що управляє, різноманітності керованого об'єк­та: різноманітність (невизначеність) у поведінці керованого об'єкта може бути зменшена за рахунок відповідного збіль­шення різноманітності органу (органів) управління.

У процесі взаємодії компонентів системи необхідно дотримува­тися об'єктивного закону пріоритету цілого над частиною. Ця вимога обумовлена самою природою цілого, його виникнен­ням та розвитком. Ціле (система) і частини (компоненти) ста­новлять єдність, вони не існують один без одного. Водночас їх вплив на функціонування соціальної системи неоднаковий. У взаємодії цілого і частин домінує ціле, яке активно впливає на частини (компоненти).

В організаційних соціальних системах діє загальний закон врахування потреб системи — індивідуальних, групових, загальноорганізаційних та суспільних. Діями людей завжди рухають потреби та інтереси, провідними з яких є економічні і соціальні, що обумовлене їх природою та роллю в соціально-економічній структурі мотивів життєдіяльності людини.

Американський дослідник А. Маслоу всі потреби розділив на дві групи: первинні і вторинні. Первинні потреби у свою чергу він підрозділив на фізіологічні, потребу в безпеці та за­хищеності. Вторинні потреби, за А. Маслоу, включають со­ціальні потреби, потреби в самоповазі, повазі з боку оточуючих, самовираженні, реалізації потенційних можливостей та зростанні як особистості.

Оскільки з розвитком людини як особистості розширюють­ся її потенційні можливості, то потреба в самовираженні ніко­ли не може бути повністю задоволена. Тому і процес мотивації поведінки окремої особи і соціальної групи за допомогою по­треби нескінченний.

Часткові закони організації. До часткових законів нале­жать закони, що діють у конкретних ситуаціях та певних ви­дах діяльності.

Одним із часткових законів управління виробництвом є за­кон безперервності, ритмічності в русі виробничих фондів. Він означає безперервність та ритмічність процесу виробниц­тва, матеріально- технічного постачання та реалізації виготов­леної продукції, оновлення основних виробничих фондів під­приємства. Дотримання цих умов дає змогу досягти оптималь­ної швидкості обороту виробничих фондів — це основа їх ра­ціонального використання, а також джерело підвищення ефек­тивності виробництва.

Ритмічність роботи підприємства має знаходитися під кон­тролем керівників. Є багато причин неритмічності роботи: не­оптимальне внутрішньофірмове планування, недоліки ремон­тного та енергетичного обслуговування, невчасна і неякісна підготовка виробництва, слабка координація діяльності поста­чальників. Неритмічна робота підприємства негативно позна­чається на роботі підприємств-суміжників, оскільки через со­ціально-економічний розподіл праці підприємства органічно взаємозв'язані.

Іншим частковим законом є закон змагальності кадрів управління. Згідно з цим законом кожна соціально-економіч­на система повинна мати чіткий механізм оцінки та відбору управлінських кадрів відповідно до їх реальних здібностей. Дія такого механізму нерозривно пов'язана з конкурсним ви­бором та висуненням господарською системою найбільш про­фесійно підготовлених співробітників на заміщення керівних посад.

В організаційному забезпеченні професійного зростання персоналу управління необхідно враховувати підходи, що іс­тотно впливають на стимулювання їх професіоналізму. На під­вищенні професіоналізму працівників управління позитивно позначається використання двох основних підходів: по-перше, динамічної кар'єри, пов'язаної з вертикальним посадовим про­суванням (зростанням), зі зміною посад; по-друге, статичної кар'єри в межах одного апарату, одного рівня управління, од­нієї посади, що здійснюється шляхом професійного зростання зі зміною функцій, а також шляхом глибшого оволодіння про­фесією, уміннями та навичками, підвищення професійної ком­петентності.

Є й інші часткові закони, що діють у різних країнах і різних галузях економіки.

Специфічні закони організації. Специфічні (особливі) зако­ни базуються на ефективному використанні законів у сфері функціонування організацій і людей.

До специфічних законів організації можна віднести:

• закон інформованості-впорядкованості;

• закон єдності аналізу і синтезу;

• закон пропорційності і композиції;

• закон диференціації й універсалізації функцій;

• закон своєрідності;

• закон соціальної гармонії;

• закон оптимального завантаження;

• закон ефективного сприймання і запам'ятовування ін­формації.

Формулювання закону інформованості-впорядкованості: кожна система (біологічна або соціальна) прагне отримати якомога більше достовірної, цінної та насиченої інформації про внутрішнє та зовнішнє середовище для стійкого функціо­нування (самозбереження).

Згідно з законом інформованості-впорядкованості, чим більшу інформацію про внутрішнє та зовнішнє середовище має в своєму розпорядженні організація, тим більшу вірогідність стійкого функціонування вона має. Закон вимагає від керівни­ків створення ефективної системи комунікаційних зв'язків, впровадження передових інформаційних технологій.

Аналіз і синтез є елементами біологічного й інтелектуаль­ного розвитку. Аналіз — це розділення цілого на частини, представлення складного у вигляді простих складових, зміна цих частин, додавання нових або усунення деяких з них для ефективної діяльності або зручності дослідження.

Синтез — це з'єднання, об'єднання (уявне або реальне) оновленого набо­ру простих складових об'єкта в єдине ціле, узгодження їх діяльності для ефективнішої діяльності або зручності дослі­дження.

У теорії організації аналіз включає дві основні процедури: розділення цілого на частини; поліпшення функціонування кожної з цих частин. Синтез також складається з двох проце­дур: узгодження характеристик виділених частин; об'єднання їх в одне ціле. Процедури поліпшення характеристик виділе­них частин організації та узгодження цих характеристик в ос­новному належать до теорії управління і менеджменту, а розді­лення і об'єднання — безпосередньо до теорії організації. Про­цеси розділення і об'єднання в природі і штучних організаціях здійснюються постійно і циклічно. Швидкість і результат пе­ретворень залежать від творчих ресурсів компанії, а також від діапазону зміни зовнішнього або внутрішнього середовища.

Формулювання закону єдності аналізу і синтезу: кожна система (біологічна або соціальна) прагне налаштуватися на найбільш економний режим функціонування за рахунок по­стійної зміни своєї структури або виконуваних функцій.

Для виконання цього закону керівникові рекомендується: складати та реалізовувати програми постійного вдосконалення організації, її елементів і підрозділів; проводити маркетингові дослідження в ключових сферах діяльності; використовувати інформаційні технології управління.

Формулювання закону пропорційності і композиції: кож­на система (біологічна або соціальна) прагне придбати, створи­ти або зберегти в своїй структурі всі необхідні ресурси (компо­зицію), що знаходяться в заданому співвідношенні або заданому підпорядкуванні (пропорції).

Р. Емерсон, розробник принципів продуктивності, підкрес­лював важливість пропорційності та композиції для досягнен­ня успіху в управлінській діяльності. Професійна реалізація закону пропорційності і композиції базується на виконанні низки принципів: планування, коор­динування, обмеження, стабілізації, узгодження, повноти.

Сутність закону диференціації і універсалізації функцій полягає в тому, що в організаційних системах діють протилеж­но спрямовані процеси: розділення, спеціалізація функцій, що реалізовуються її елементами, з одного боку, та їх інтеграція, універсалізація — з іншого. В результаті збільшуються потен­ційні можливості складових елементів та поліпшуються ре­зультати їх взаємодії у вигляді приросту потенціалу організа­ції в цілому.

Формулювання закону своєрідності: кожна організація має найкращу і властиву лише їй організаційну структуру ви­робництва та управління. Оригінальність кон­кретної організаційної структури управління досягається ви­користанням наявних типових лінійних, функціональних, штабних та інших структур шляхом включення або виключен­ня будь-яких підрозділів або зв'язків.

Формулювання закону соціальної гармонії: для кожної організації розвиток соціальної сфери збільшує продуктив­ність праці працівників як за рахунок підвищення емоційного рівня працівника (поліпшується якість продукції), так і за ра­хунок активізації його трудової діяльності (підвищується про­дуктивність праці). У соціальну сферу діяльності організації входить виконання функції соціального розвитку колективу. Вона включає: досягнення соціальної справедливості; створен­ня сприятливого соціально-психологічного клімату в кожній групі працівників; поліпшення умов праці і відпочинку пра­цівників і членів їх сімей; турботу про здоров'я та гідне пенсій­не забезпечення.

Формулювання закону оптимального завантаження: ко­жна людина має оптимальний обсяг завантаження роботою, за якого повною мірою розкриваються її здібності та можливості. В організаціях працюють люди з різними освітою, досвідом, здоров'ям і темпераментом. Хтось виконує роботу досить швид­ко, а хтось — повільніше. Для кожного працівника можна знайти сферу ефективної діяльності за допомогою різних ме­тодів тестування та дослідним шляхом.

Формулювання закону ефективного сприйняття і запа­м'ятовування інформації: процеси сприймання і запам'ято­вування інформації людиною реалізуються найефективніше, якщо вони наближені до процесу її мислення.

Особливості мислення людини виявляються в двох типах: образності або алгоритмічності. Образне мислення — це пред­ставлення певних подій у вигляді образотворчих, яскравих, а можливо, і одухотворених еквівалентів. Алгоритмічне мис­лення засноване на логіці уявлення та розвитку реальних подій. Кожна людина володіє переважно тим або іншим типом мислення. У всіх випадках практикується система індивіду­альної "міцної пам'яті". Тому керівник повинен індивідуально підходити до кожного працівника і радити йому використову­вати відповідну методику для запам'ятовування інформації та розробки рішень.

 

Принципи організації

 

Принципи організації безпосередньо випливають із законів та закономірностей управління. На думку більшості дослідників, принцип — це сформульоване людьми оптимальне правило (норма), що має об'єктивний характер.

Так, на межі XIX—XX ст. засновник школи наукового ме­неджменту Ф. Тейлор сформулював чотири принципи управ­ління індивідуальною працею робітників. Засновник класич­ної адміністративної школи управління А. Файоль у книзі "За­гальне і промислове управління", опублікованій в 1916 р., розробив систему загальних принципів управління, що скла­дається з 14 пунктів. Принципи управління 90-х років XX ст. акцентують увагу на соціальному аспекті управління. Узагальнюючи ці підходи, можна розділити принципи на загальні — для всіх організацій і ситуацій, часткові та ситуа­тивні — характерні тільки для певної сфери або ситуації в діяльності організації, та принципи, характерні для певного стану організації, — динамічного або статичного.

Окрім цього, в літературі принципи організації поділяють на три групи:

1)структурні принципи (розподіл праці, єдність мети та управління, співвідношення централізації та децентралізації, влада і відповідальність);

2)принципи процесу (справедливість, дисципліна, нагоро­да персоналу, корпоративний дух, єдність команд, підпоряд­кування головному інтересу);

3) принципи кінцевого результату (порядок, стабільність,

ініціатива).

Структурні принципи забезпечують чітку взаємодію між загальними цілями та завданнями, з одного боку, і їх розподіл на більш часткові та дрібні — з іншого, сприяючи правильному підбору та призначенню керівників підрозділів, закріпленню за ними відповідних повноважень і відповідальності, а також об'єднанню підрозділів ланцюгом цільових команд.

Принципи процесу визначають характер та зміст діяльності керівників, їх взаємини з підлеглими. До них належать насам­перед принципи справедливості і винагороди персоналу. Прин­цип дисципліни обумовлює встановлення стабільних відносин між організацією та різними групами співробітників. При по­рушенні останніми дисциплінарних норм і розпорядку роботи має бути обґрунтоване застосування санкцій та підпорядку­вання особистих інтересів загальним. Відповідно до принципів єдності команд підлеглий повинен мати тільки одного началь­ника. Такий зв'язок і взаємодію необхідно враховувати у про­цесі проектування організаційних структур.

Принципи кінцевого результату розкривають оптимальні характеристики організації. Правильно сформована і раціо­нально спрямована організація має характеризуватися поряд­ком та стабільністю, а її співробітники повинні проявляти ініціативу і сумлінність під час виконання своїх обов'язків.

Загальні принципи організації та їх характеристика. Об'єднуючи різні підходи, до загальних принципів організації можна віднести: принцип зворотного зв'язку; принцип розвит­ку; принцип змагальності, конкуренції; принцип додатковості; три принципи відповідності — відповідність цілей та ресурсів, відповідність розпорядництва та підпорядкування, відповід­ність ефективності діяльності та економічності; принцип опти­мального поєднання централізації і децентралізації виробниц­тва і управління; принцип прямого зв'язку; принцип ритміч­ності; принцип синхронізації (системний принцип).

Принцип зворотного зв'язку. Соціально-економічні систе­ми є в основному відкритими та нерівноважними системами. Порушення рівноваги можливе внаслідок найрізноманітніших причин або випадкових збурень. Незалежно від природи керо­ваних об’єктів (механічних, біологічних, соціальних) їх регу­лювання можливе за принципом зворотного зв'язку.

Будь-яка система управління складається з двох провідних підсистем — керуючої та керованої.

Принцип розвитку. Це один з провідних загальних прин­ципів організаційних систем (взагалі всіх матеріальних систем). Розвиток — незворотна, спрямована зміна системи.

Розрізня­ють дві форми розвитку:

еволюційну, таку, що характеризуєть­ся поступовими кількісними та якісними змінами;

революцій­ну, таку, що є стрибкоподібним, неусвідомленим переходом від одного стану системи, процесу управління до іншого.

Існує прогресивний і регресивний розвиток (зміна). Про­гресивний і регресивний розвиток може охоплювати спочатку не всю систему в цілому, а тільки який-небудь її компонент, і лише з часом соціально-економічна система зазнає повною мірою якісних змін.

Принцип змагальності, конкуренції. Практика підтвер­джує, що життєздатність соціальної системи залежить від сту­пеня розвитку змагальних, конкурентних начал. Конкуренція виявляє найбільш результативні, ефективні шляхи соціально-економічного розвитку. Це виражається в порівнянні, відборі та впровадженні найбільш ефективних методів господарюван­ня та управління.

Конкурентні відносини суперечливі: механізм конкуренції формує соціальні пріоритети свободи вибору, активної дії на ухвалення сміливих, продуктивних управлінських рішень. Одночасно конкуренція може негативно вплинути на роботу деяких організацій, призвести їх до банкрутства. Особливо не­безпечною є так звана недобросовісна конкуренція, тобто за­стосування в процесі боротьби з конкурентами заборонених економічних прийомів або навіть силових акцій. Принцип здо­рової конкуренції — це двигун соціально-економічної системи, розвиток якої необхідно стимулювати.

Принцип додатковості. В організаційних системах поєд­нуються, з одного боку, об'єктивні, стійкі тенденції, запрогра­мовані, рівноважні, організовані, прогнозовані начала, а з ін­шого боку, випадкові, нестійкі, нерівноважні, стихійні, само­вільні, імовірнісні, непрогнозовані начала. Вони доповнюють один одного. їх діалектична взаємодія визначається як при­нцип додатковості, сутність якого — амбівалентний підхід до розкриття функціонування та розвитку організаційних сис­тем.

Принцип відповідності цілей і ресурсів. Ключові цілі ор­ганізації мають своєчасно забезпечуватися ресурсами. Цьому принципу відповідає програмно-цільова технологія процесу виробництва та розроблення рішень. Вона полягає у передачі на виконання завдань (цілей, задач) з вказівкою засобів, ме­тодів і часу їх виконання, з організацією зовнішнього або внут­рішнього контролю проміжних станів цього виконання. Програмно-цільова технологія формує управління за попере­дженням, а не за результатами. Основні умови ефективного використання програмно-ці­льової технології такі:

• штат працівників, що реалізують конкретне завдання відповідно до мети, повинен становити 100—2000 осіб;

• час виконання завдання не повинен перевищувати одно­го року з моменту його постановки;

• визначеність і доступність управлінських та виробничих ресурсів мають забезпечуватися в задані терміни;

• розподіл управлінської та виробничої праці повинен бути чітко вираженим.

Принцип відповідності розпорядництва та підпорядкування. У процесі виконання конкретної роботи кожен праців­ник повинен мати одного лінійного керівника та будь-яку кіль­кість функціональних. Лінійний керівник може виконувати адміністративні, технологічні та патронажні функції. Функ­ція вважається адміністративною, якщо серед процедур, що її становлять, пріоритетною є процедура "Ухвалення рішення" або "Затвердження рішення".

Принцип відповідності ефективності діяльності й економічності. Для кожної організації має бути знайдена відповід­ність між ефективністю і витратами. Пріоритет повинен нале­жати ефективності. Поняття ефективності є похідним від слова "ефект" (від лат. effectus — дія, результат), що означає сильне враження, викликане ким-, чим-небудь. Ефект може бути ор­ганізаційним, економічним, психологічним, правовим, етич­ним, технологічним та соціальним.

Принцип оптимального поєднання централізації та де­централізації виробництва й управління. Необхідно знайти найвигідніше поєднання обсягів адміністративних, техноло­гічних і патронажних функцій виробництва та управління.

Принцип прямого зв'язку. Цей принцип означає, що вироб­ничі та інформаційні процеси повинні протікати найкоротшим шляхом, щоб уникнути додаткових витрат і спотворень. Якщо, наприклад, узяти інформацію, то її достовірність та цінність безпосередньо залежать від вибраного шляху доставки. Так, спочатку абсолютно достовірна та дуже цінна інформація, пройшовши довгий шлях і надійшовши до користувача надто пізно, може виявитися недостовірною та дезорієнтуючою.

Принцип ритмічності. Виробничі та інформаційні проце­си повинні відбуватися із заданим ступенем рівномірності про­тягом заданих часових інтервалів. Ритмічність забезпечує узгодженість продуктивності праці на різних ділянках єдино­го технологічного процесу.

Принцип синхронізації (системний принцип). Динаміка ринкових відносин вимагає достатньої гнучкості в організації бізнес-процесів: щось слід тимчасово або постійно підсилювати, щось послаби­ти, когось виокремити та надати підтримки, а когось такої під­тримки позбавити. Цей принцип сприяє реалізації іншого при­нципу — пріоритету структур над функціями в організаціях, що діють. Замість того, щоб змінювати склад структури, її можна переорієнтовувати на нові підрозділи або процеси.

Часткові та ситуативні принципи організації. Часткові принципи мають обмежене поширення в соціально-економіч­них системах. їх поділяють на такі групи:

• принципи, що використовуються у різних підсистемах суспільства (економічній, соціальній, політичній, сімейно-по­бутовій);

• принципи, що використовуються в процесі різних видів організаційної діяльності (принципи державної служби, при­нципи управління персоналом, принципи побудови системи управління персоналом в організації, принципи планування службово-професійного просування);

• принципи управління фірмою, корпорацією.

Е. Смирнов — відомий фахівець в галузі теорії організації й управління — розробив систему принципів організаційного аудита: принцип виокремлення головного; принцип відповід­ності; принцип енциклопедичності; принцип повноти; прин­цип системності; принцип стандартизації; принцип своєчас­ного використання облікових даних; принцип еластичності; принцип планування; принцип координації; принцип вклю­чення.

Особливості дії ситуативних принципів обумовлені ситуа­цією, що складається, або певним характером діяльності. На­приклад, відомий американський топ-менеджер Лі Якока при формуванні своєї команди керувався такими принципами: професіоналізм, досвід, здатність вирішувати проблеми, умін­ня взаємодіяти, працювати в колективі, готовність вирішити складне питання, особиста відданість, надання повної само­стійності, рішучість та оперативність в підборі членів коман­ди. До цієї ж групи правил-принципів можна віднести правила-повчання.