Оскільки особистість відноситься до класу надскладних систем, остільки і її вивчення не може обмежуватися одним якимось підходом. Тому є декілька закордонних та вітчизняних теорій особистості, кожна з яких, по-перше, на свій розсуд описує особистість, а, по-друге, пропонує свої об’єкти для цього опису. Найпопулярнішими серед закордонних теорій є:
ПСИХОДИНАМІЧНІ ТЕОРІЇ.Підвалини цих теорій були закладені австрійським психіатром З.Фрейдом та розвинуті його послідовниками – А.Адлером, К.Юнгом, Е.Фромом та ін. Головна задача цих теорій – вивчення рушійних сил особистості, на підставі яких формується її активність. Цей напрям спирається на ідею про те, що глибинною засадою поведінки особистості є неусвідомлювані мотиви. У З.Фрейда це інстинкти, у К.Юнга – неусвідомлений особистісний та суспільний (колективне несвідоме) досвід, у Е.Фрома – екзистенційні потреби та т.ін. Тобто, в цих теоріях визнається особлива роль НЕСВІДОМОГО, яке головним чином і обумовлює поведінку особистості.
БІХЕВІОРИСТИЧНІ ТЕОРІЇ.Біхевіоризм відштовхується від ідеї, що ПОВЕДІНКА людини є наслідком безперервної взаємодії між особистістю та її оточенням. Точніше кажучи, біхевіористи звертають увагу на те, що умови оточення людини формують її поведінку через навчання, а поведінка особистості, в свою чергу, формує її оточення. Тобто, людина і ситуація, в якій вона знаходиться, обопільно впливають одне на одного. Тому, щоб прогнозувати поведінку індивіда, треба знати як його характеристики взаємодіють з характеристиками оточення. Цим і повинна займатись, як важають біхевіористи, психологія особистості.
ГУМАНІСТИЧНІ ТЕОРІЇ. Послідовники цього напряму не дискутують відносно впливу біологічних характеристик та оточення людини на її поведінку, а підкреслюють власну роль людини в визначенні своєї долі. В своїй концепції вони спираються на такі принципи: 1) особистість потрібно зрозуміти, відштовхуючись від її власного погляду на світ, її сприймання себе та її самооцінки; 2) пріорітетним напрямом дослідження особистості є її вибір, творчість та самоактуалізація, тобто все те, що вона робить сама, робити ставку на її саморозвиток; 3) методи вивчення особистості не повинні бути нейтральними до неї і тому дослідник повинен рахуватись з ціннісними критеріями їх використання; 4) мета психології – зрозуміти людину, а не прогнозувати і контролювати її поведінку.
КОГНІТИВНІ ТЕОРІЇ.Майже усі сучасні психологи, незалежно від їх філософських уподобань, визнають, що особистісні відмінності є також наслідком того, як індивідуми репрезентують інформацію, що надходить до них. Такі репрезентації звуться когнитивними структурами або схемами. При цьому одні з цих структур використовуються індивідами задля інтерпретації себе та свого оточення, а інші допомагають людині сприймати, організовувати та зберігати інформацію.
Серед вітчизняних теорій структури особистості найбільш відомими є:
Підхід Рубінштейна С.Л. „Особистість – сукупність внутрішніх умов, через які відбиваються всі зовнішні впливи, тому в особистості можна виділити компоненти різних рівнів, ступеня спільності та стійкості (сталості)”:СПРЯМОВАНІСТЬ – виявляється у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінантних мотивах діяльності і поведінки, світогляді. ЗНАННЯ, УМІННЯ, НАВИЧКИ – набуваються під час життя і пізнавальної діяльності.ІНДИВІДУАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ – провляються в темпераменті, характері, здібностях.
Підхід Ананьєва Б.Г. Розглядає людину, особистість як сукупність чотирьох сторін:
· ЛЮДИНИ ЯК ЧАСТКИ ЛЮДСТВА;
· ЛЮДИНИ ЯК ОСОБИСТОСТІ;
· ОНТОГЕНЕЗ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ЛЮДИНИ ЯК ІНДИВІДА;
· ЛЮДИНИ ЯК БІОЛОГІЧНОГО ВИДУ.
Підхід Платонова К.К. „Особистість – дієспроможних член суспільства, який усвідомлює свою роль в ньому”. Особистість має динамічну функціональну структуру, елементами якої є: Спрямованість – поєднує ставлення та моральні якості, інтереси особистості, які розрізняються за рівнем, широтою, інтенсивністю, сталістю, дієвістю.
Соціальний досвід – включає знання, уміння, навички та звички набуті в особистому досвіді, шляхом навчання.
Психологічна підстуктура (форма відображення) – охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів та станів (відчуття, сприймання, мислення, уява, пам’ять, увага, емоційні явища і т. ін).
Біологічна підструктура – охоплює біопсихічні типологічні властивості, а саме темперамент, вік, стать, а також патологічні зміни особистості, які більшою мірою залежать від фізіологічних та морфологічних особливостей кори головного мозку.
Характер та здібності не мають особистісних рис, які б були одночасно і властивостями особистості і змогли б увійти в одну з підструктур. Тому К.К.Платонов розглядає їх як властивості, які проявляються в різних видах діяльності і виявляються в усіх чотирьох підструктурах, тобто як каркас особистості, який об*єднує всі підструктури.
Підхід Ковальова О.Г. „Особистість – суб’єкт і об’єкт суспільних відносин”. До структури особистості входять чотири підструктури: Спрямованість – як система відношень особистості до оточуючого світу, до якої входять різні властивості, система взаємодіючих потреб, мотивів і інтересів, ідейних і практичних настанов. Домінуюча спрямованість визначає всю психічну діяльність особистості. Можливості – система здібностей, які є психологічною передумовою успішного виконання людиною діяльності, в тому числі і професійної. Стиль – психологічні особливості поведінки людини в соціальному середовищі, які визначаються темпераментом і характером. Система вправ – забезпечує саморегуляцію, самоконтроль та корекцію дій, вчинків в житті і діяльності.
Підхід М’ясіщева В.В. Розглядає ядро особистості як систему її відношення дооточуючого світу та самої себе, що формується під впливом відображення свідомістю людини оточуючого світу та є однією з форм такого відображення.
Підхід Абульханової-Славської К.А. Представляє особистість як суб’єкт життєвого шляхута суб’єкт діяльності.В основі розвитку особистості лежить формування таких якостей, як активність (ініціативність, відповідальність),здатність до організації часу, соціальне мислення.
Отже, структура особистості – це складне, біопрограмне, системне, цілісне психологічне утворення; об’єднаних макроструктурних елементів – біологічного (фізіологічного), психологічного і соціального.
ЗАНЯТТЯ 2 Л2 Тема: «Розвиток та формування особистості».
1. Основні форми, сфери, чинники, умови розвитку особистості.
2. Рушійні сити, закономірності, механізми розвитку особистості.
3. Фактори формування особистості. Критерії особистості, що сформувалася (за Л.І. Божович).
Основними формами розвитку психіки є філогенез і онтогенез. Психічний розвиток у філогенезі здійснюється шляхом становлення психічних структур у ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства в цілому. Онтогенез — це процес індивідуального розвитку людини. Філогенез визначає онтогенез шляхом створення для нього природних передумов і соціальних умов.
Психічний розвиток протікає в трьох областях (сферах): психофізичній, когнітивній і психосоціальній. Області (сфери) психічного розвитку вказують на те, що саме розвивається. Ці сфери у своєму розвитку підкоряються загальним закономірностям, проте, механізми розвитку кожної є різними внаслідок власної якісної своєрідності кожної з них. До психофізичної сфери мають відношення такі характеристики, як розміри і форма тіла й органів, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні (рухові) навички (наприклад, повзання, ходьба, навички письма). Когнітивна сфера охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо. Психосоціальна сфера включає розвиток особистості, зміни Я-концепції, формування соціальних навичок, моделі поведінки та індивідуального стилю емоційного реагування. Розвиток людини в цих трьох областях відбувається одночасно й взаємопов'язано. Розвиток, таким чином, має цілісний, системний характер, внаслідок чого зміни в одній області викликають за собою переміни в інших.
Наступне питання полягає в тому, які чинники, рушійні сили обумовлюють процес вікового розвитку? Якими умовами він визначається? Які можливості управління цим процесом?
Чинниками психічного розвитку є провідні детермінанти розвитку людини - спадковість, середовище й активність.
У з'ясуванні питання про джерела психічного розвитку людського індивіда й особистості існували серед представників різних теоретичних напрямів у психології різні точки зору. На початку XX ст. існувало два напрями: біологізаторський і соціологізаторський, в межах яких по-різному трактували цю проблему. Прибічники однієї точки зору (біологізаторської) розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі спадкових задатків, іншої (соціологізаторської) — як зародження й формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників: в першу чергу, соціального середовища, що забезпечує планомірне, цілеспрямоване навчання й виховання.
У вітчизняній психології людина розглядається як істота біосоціальна – як частка природи й одночасно продукт історії.
До біологічного фактора відносять спадковість і уродженість, тобто те, із чим немовля з'являється на світ. Спадковість — це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь. Інакше кажучи, спадковість — це здатність організму повторювати в ряду поколінь схожі типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому, створювати собі подібних. Носіями спадкової інформації є гени — одиниці спадкового матеріалу, локалізовані у хромосомах (структурних елементах ядра клітини) і відповідальні за формування якоїсь елементарної ознаки. Записана в генах програма розвитку організму реалізується протягом усього його життя — від першого ділення клітини до останньої миті людини.
Сукупність усіх генів організму складає його генотип (від грец. genos – рід, походження, typos – форма, зразок). Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т.д.
Кожен вид живих організмів має характерний для нього генотип. Так, немовля з появою на світ у спадок одержує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуттів; фізичні ознаки, загальні для усіх людей (прямоходіння, людську будову руки, мовленеворухового апарату тощо). Разом із тим, в межах кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Кожна людина — це унікальний генетичний об'єкт. У людей ідентичні генотипи мають тільки гомозиготні (однояйцеві) близнюки.
Природний потенціал людини проявляється, перш за все, у формі задатків. Задатки не є готовими психічними властивостями, а лише природними можливостями їх виникнення та розвитку. Вони реалізується лише в умовах людського існування та діяльності за допомогою засобів, створених людством. Досвід людства засвоюється в процесі спілкування, навчання, виховання, діяльності.
Поряд із спадковістю до біологічного фактора можна віднести уродженість. Не все, із чим народжується дитина, є спадковим. Деякі її уроджені особливості пов'язані з умовами внутріутробного життя немовляти (здоров'ям матері, впливом лікарських засобів, алкоголю, паління тощо).
Біологічні особливості складають природну основу людини. Разом із тим, сутність її визначають соціально значущі якості. Людина як особистість формується під впливом соціального середовища. В цілому середовище як фактор психічного розвитку включає як природні, так і соціальні впливи на психічний розвиток людини. Певний вплив на розвиток людської психіки здійснює природне середовище, фізичний світ: сонячна активність, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, стан повітря і води, радіаційний фон тощо. Часто природне середовище визначає розвиток не напряму, а опосередковано: через середовище соціальне, через трудову діяльність людей.
Комплекс ознак організму (анатомічних, фізіологічних, морфологічних та ін.), які розвилися в онтогенезі під впливом спадкових факторів (генотипу) і умов зовнішнього середовища, складають його фенотип (від грец. phaino – виявляю, являю і typos – відбиток, форма, зразок).
До фенотипу має відношення будь-яка ознака організму, що піддається спостереженню, проте сукупність соціальних характеристик людини позначати терміном фенотип не прийнято.
Визнаючи значення спадковості і роль середовища (соціального і природного) у психічному розвитку людини слід зазначити, що ані середовище, ані спадковість не можуть здійснити вплив на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності людина буде відчувати вплив оточуючого середовища, і лише за цієї умови проявляться особливості її спадковості. В активності людини виявляється і біологічне й соціальне в їх єдності.
Активність є загальною характеристикою живих істот, їх власної динаміки як джерела перетворення або підтримки ними життєво значущих зв'язків із середовищем.
Активність — діяльний стан організму як умова його існування й поведінки.
Активність особистості радянський психолог В. Д. Небиліцин визначив наступним чином: "Поняттям загальної активності об'єднується група особистісних якостей, що обумовлюють внутрішню потребу, тенденцію індивіда до ефективного засвоєння зовнішньої дійсності, до самовираження відносно зовнішнього світу. Така потреба може реалізуватися або в розумовому, або в руховому (у т. ч. мовленеворуховому), або в соціальному (спілкування) плані" [11, С.328]. Активність особистості проявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності у обстоюванні своїх поглядів.
Зовнішні та внутрішні умови розвитку Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших зараховують умови природного й соціального середовища, що є необхідними для існування людини, її життєдіяльності, навчання й праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від природи конкретної людини, її активності, потреб, спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості залежить, що саме із зовнішнього оточення для неї значуще, що впливає на неї і стає фактором її розвитку.
Зовнішні й внутрішні умови не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім, зазнавши при тому певних змін, перетворень. Цей процес (переходу зовнішнього у внутрішнє) визначає нове ставлення особистості до оточуючого світу Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено й водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріозувати їх.
В вітчизняній психології інтеріоризація (від лат. interior –внутрішній) трактується як перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості. Екстеріоризація (від лат. exterior – зовнішній) — винесення назовні розумових дій, що здійснюються у внутрішньому плані; втілення їх у матеріальному продукті.
Рушійні сили розвитку психіки Під " рушійними силами " психічного розвитку розуміють причини, які визначають поступальний розвиток людини, містять у собі енергетичні, спонукальні джерела розвитку і спрямовують його в необхідне русло.
Проблема рушійних сил розвитку є однією з центральних у віковій психології і вирішується вітчизняними вченими наступним чином.
Людська психіка розвивається як система, що сама себе вдосконалює (І. П. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем. Суперечності, що виникають у цьому процесі, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.
"Зняття" одних суперечностей спричинюється до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості. Психіка, свідомість людини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності із засвоєння об'єктивної дійсності.
Треба зазначити, що зовнішні суперечності (між людиною і навколишнім середовищем) самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише тоді, коли вони інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г. С. Костюк).
Таким чином, рушійними силами розвитку психіки людини як суб'єкта діяльності, як особистості є внутрішні суперечності.
Г. С. Костюк виділяє такі основні суперечності:
— розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення;
— розходження між новими пізнавальними цілями і наявними в учнів способами дій;
— розходження між досягнутим рівнем розвитку індивіда й способом його життя;
— розходження між очікуваним, бажаним майбутнім і теперішнім.
Навчання й виховання сприяють переборенню внутрішніх суперечностей. Так, суперечності між новими вимогами діяльності і несформованими вміннями й навичками, що постійно виникають у ході навчальної діяльності учнів (або студентів) розв'язуються через оволодіння новими способами дій, більш досконалими операціями й прийомами розумової діяльності.
Характерно, що на ранніх етапах розвитку людини суперечність внутрішніх тенденцій, як правило, не усвідомлюється. Лише на пізніх життєвих етапах вона стає предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою і, одночасно, як прагнення до подолання цієї невдоволеності.
