Тема 2. Загальна теоретична характеристика держави. 2 страница

- на відміну від інших соціальних суб'єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави1.

У цьому плані цікавим буде проаналізувати аспекти взаємодії держави та громадських об'єднань, політичних партій. Організація їх співпраці базується на політичних принципах, традиціях, а також на нормах чинного законодавства держави.

Так, наприклад, держава стосовно політичних організацій здійснює такі форми впливу:

- створює умови для організації та діяльності політичних об'єднань з метою реалізації їх програмних цілей;

- як владний суверен виробляє вихідні соціально-обгрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань;

- розробляє типові статути, положення для стимулювання їх діяльності;

- здійснює офіційну реєстрацію, перереєстрацію, скасування реєстрації, веде облік діючих організацій;

- контролює діяльність організацій через призму відповідності їх політичної активності нормам чинного законодавства;

- у деяких випадках надає заходам громадського впливу юридичного значення (наприклад, проведення агітаційних заходів, виховної, інформаційної, організаційної роботи, підготовки проектів та пропозицій до програм реформ окремих сфер суспільного життя, схвалення ініціативи щодо розвитку законодавства, закріплення результатів референдумів тощо)2.

У той же час, роль держави у політичній системі не обмежується характеристикою її можливості владного впливу на систему політичних зв'язків.

Між державою й іншими суб'єктами політичної системи суспільства існує зворотній зв'язок:

- громадські об'єднання беруть участь у формуванні корпусу депутатів, представницьких органів державної влади, в умовах виборчої системи вони виступають свого роду джерелом кадрового забезпечення апарату держави;

- держава залежить від громадських об'єднань з точки зору ефективності виконання державних функцій. Політичні партії чи об'єднання громадян можуть підтримувати реалізацію державних функцій, створювати належні ідеологічні та інші умови в соціальному середовищі, формувати відношення лояльності до влади серед населення, або гальмувати роботу державних інституцій у формі протестів, мітингів, страйків тощо;

- представники цих організацій, об'єднань включаються до певних державних колегіальних органів як їх рівноправні члени і працюють у якості допоміжних, дорадчих структур, що оптимізують робот)' органів державної влади;

- можуть застосовувати заходи громадського впливу;

- у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з громадськими об'єднаннями;

- держава дає змогу певним спільнотам самостійно приймати формально обов'язкові (юридичні) акти;

- окремим представникам з числа громадських та політичних об'єднань держава дозволяє здійснювати контроль за діяльністю деяких державних органів.

Отже, діяльність держави в системі політичних відносин характеризується різними напрямами та формами її здійснення, що особливо проявляється у взаємодії держави з іншими суб'єктами політичної системи - націями, рухами, партіями, громадськими об'єднаннями, народними ініціативами тощо.

 

6. Поняття та ознаки соціальної та правової держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

- як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто має індивідуальність;

- як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

- як громадянину, який є підданим держави.

Тема 3. Поняття, сутність та походження права

1. Поняття та основні ознаки права

2. Основні теорії походження права

3. Місце права в системі соціальних норм

4. Принципи та функції права

5. Співвідношення об’єктивного та суб’єктивного права

Джерела права

1. Поняття та основні ознаки права

 

Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин та виступають регулятором суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

- нормативний характер, тобто право складається з норм як загальнообов’язкових правил поведінки; що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;

- загальнообов’язковий характер, тобто дія норм права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

- системний характер, тобто право – це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права;

- формальна визначеність норм права, тобто зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа;

- право сформульоване у вигляді юридичних прав та обов ‘язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.;

- право виражає волю держави, тому забезпечується при потребі силою державного примусу.

Право як соціальне явище становить єдність об’єктивного та суб’єктивного.

Об’єктивне право - це система загальнообов’язкових норм поведінки, яка існує незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта.

Суб’єктивне право – це закріплена правовими засобами можливість здійснювати певні дії, вимагати дій від інших суб’єктів та звертатися до держави за захистом порушених прав.

 

2. Основні теорії походження права

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те­орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, впливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож­ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права. Розглянемо деякі з них.

За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і спра­ведливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньо­віччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божест­венним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від можливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до (його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його приро­дою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право ви­ключає всі фактори випадкового, повільного походження. Зако­нодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законо­давці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ­ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники істо­ричної школи права правильно стверджували, що право — об’єк­тивне історичне явище, обумовлене етнокультурними фактора­ми, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідо­мості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впоко­ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права “(уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по’ зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» право­вих переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в про­цесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не вра­ховувала впливу на нього інших об’єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спирала­ся на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов’язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, при­стосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є зна­ряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний ха­рактер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно еко­номічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але во­ни не є єдиною причиною,яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті.

Торія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход­ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила ‘з того, що в розв’язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими­рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо­гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че­рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере­росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

3. Місце права в системі соціальних норм

Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні;

моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян);

звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Такі правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;

- виражають волю керівної частини суспільства;

- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

- існують у суспільстві як одна система норм;

- формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

- правила поведінки формально визначені за змістом;

- мають певні форми зовнішнього виразу;

- мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

- існують у будь-якому суспільстві;

- встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

- виражають волю різноманітних частин населення;

- можуть існувати й безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими;

- існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання;

- виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

- зазвичай позбавлені формальної визначеності;

- можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих, формах;

- не завжди мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.

 

 

4. Принципи та функції права

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю — узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому.

Принципи права виникають за наявності відповідних об’єктивних умов, мають історичний характер. Форми існування принципів права різноманітні: у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій, як правові орієнтації суб’єктів права, змісту правових норм, вимог правового регулювання, правових цінностей і т. д. Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів, чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Залежно від функціонального призначення та об’єкта відображення принципи права поділяються на соціальноправові та спеціальноправові.

Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству.

Спеціальноправові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на

загальноправові,

міжгалузеві,

галузеві принципи,

принципи інститутів.

Загальноправовими є такі принципи: гуманізму, рівності громадян перед законом, демократизму, законності, взаємної відповідальності держави й особи.

Міжгалузеві принципи, на відміну від загальноправових, діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах.

Галузеві принципи притаманні окремим галузям права.

Дія принципів правових інститутів обмежена їх предметом регулювання.

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини.

У теорії права розрізняють

загальносоціальні та

спеціально-юридичні функції права.

До загальносоціальних функцій права належать:

гуманістична — охороняє і захищає права людини;

організаторсько-управлінська — вирішує певні економічні та соціальні проблеми;

інформаційна — інформує людей про волю законодавця;

ідеологічно-виховна — формує в людини певний світогляд виховує в неї зразки правомірної поведінки;

пізнавальна ( гносеологічна) — виступає як джерело знань.

До спеціально-юридичних функцій права належать:

регулятивна — спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в різних галузях чи інститутах права;

охоронна — спрямована на охорону відповідної системи спільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканості з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя.

 

5. Співвідношення об’єктивного та суб’єктивного права

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома згаданими вище проявами права. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом у об'єктивному та суб'єктивному значенні визнавалася ще римськими правниками. Аналогічно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права несуттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак у подальшому ці тенденції не отримали розвитку і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різного значення залежно від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном «право».

У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях — об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм.

Однак не залишаємо поза увагою той факт, що визнаність суб'єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем його дослідженості у науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Один з найвидатніших німецьких юристів, цивіліст і філософ права, засновник реалістичної школи права — Р. Ієрінг називав суб'єктивне право конкретним, проф. Р. Бабун правомочністю, а відомий французський юрист, засновник теорії корпоративної держави Л. Дюгі — соціальною функцією. У зв'язку з появою широкого праворозуміння професори Л. Явич, С. Кечек'ян та О. Піонтковський пропонували об'єднати поняття об'єктивного та суб'єктивного права єдиним терміном «право». Хоча і така позиція не заважає визначити у праві два зрізи — обов'язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб.

Не зважаючи на згадані проблеми, в сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

 

 

Об'єктивне право	Суб'єктивне право
Залежить від об'єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер	Залежить від суб'єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян
Складають норми загального характеру	Стосується певних суб'єктів
Поширюється на всі сфери суспільних відносин	Поширюється на певну сферу відносин
Потребує конкретизації індивідуальними актами	Є нормами прямої дії
Має форму нормативно-правового акта, звичаю, прецедента чи нормативного договору, що складають поняття джерела права	Існує у формі індивідуальних нормативних актів-рішень, постанов, вироків, указів тощо
Спрямоване на регулювання суспільних відносин	Спрямоване на надання можливостей конкретним суб'єктам
Має загальнообов'язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб'єктів права	Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб'єкта
Встановлює способи, межі та методи правового регулювання	Встановлює особливі методи та способи поведінки суб'єкта щодо визначеного випадку
Залежить від потреб суспільства	Залежить від настання юридичних фактів
Охороняється у загальному порядку державою	Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів