Українська культура і європейське Відродження

Перебуваючи у складі Литовсько-польської держави, Україна сприйняла вплив європейських ренесансних тенденцій. Понад усе ідеї Ренесансу (Відродження) позначилися в освіті, літературі, філософії, художньому сприйнятті. Ренесансний гуманізм, відмічений особливим інтересом до земних, людських цінностей, виразно проявив себе в українсько-польській поезії і літературі другої половини ХV–XVI ст., що створювалася на латинській мові. Видатними ново-латинськими поетами і письменниками України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан. Помітну роль у становленні ренесансної течії зіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастьян Кленович, Симон Пекалід та інші.

Культура Ренесансу елітарна і орієнтована на античні греко-римські зразки, що припускає погляд на державу не як на власність володаря, а як на співтовариство громадян, "республіку" (геspublica – "загальна справа"), звідси – увага до своєї Вітчизни, діянь предків, вимога гідного продовження їх слави. І тут була вельми до речі історія старої княжо-дружинної Русі – наскрізь елітарної.

В українській літературі XVII ст. цілком в ренесансному дусі окреслюється коло "культурних героїв нації" – зразків "ідеальних громадян", гідного наслідування і преклоніння. Для їх опису використовувалася система штампів, яка успадкувала візантійські першоджерела – риторичні канони прославляння імператорів, що говорить про переплетіння старих і нових тенденцій в культурі України. Володимир Великий – це Першохреститель, Костянтин Острозький – Відновник і Захисник благочестя, Петро Могила – Оборонець Русі.[8] В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством. Пояснення історичних подій в новому літописанні спирається вже не тільки на провіденціалізм, коли будь-яке явище розуміється як прояв Божої волі, провидіння, а також на прагматизм, відповідно до якого причинно-наслідкові зв’язки подій криються в людських інтересах, бажаннях і пристрастях, пороках і чеснотах, розумі і безумстві, тобто в земних причинах. Так, у Густинському літописі (імовірний автор Захарія Копистенський, 1620-ті рр.) викладена історія України-Русі з княжих часів до 1597 р. Текст містить посилання на давньоруські, староукраїнські, візантійські, литовсько-руські хроніки, що додає літопису науковий характер. Цікавою інформацією насичений Львівський літопис (1498–1649 рр.), а також Острозький літописець (1500–1636 рр.).

У літературі разом із церковнослов’янською мовою все частіше використовувалася мова, насичена українськими розмовними словами і зворотами, що робило книги доступнішими. Її називали "проста руська мова", яка прийшла в літературу з актової документації ХІV-ХV ст. Вона не була розмовною, вона відносилася до так званого "середнього стилю" (між "високою" церковнослов’янською та "низькою" просторозмовною). За словами Я.Ісаєвича, "ті, що писали "простою мовою", наближували її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і, в той же час, прагнули збрегти різницю, яка засвідчила, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її нерозмовними словами і формами. Інколи полонізмів настільки багато, що це майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою".

Отже, у лексичному плані це була мова, що поєднувала українські, церковнослов’янські, польські, латинські слова. У 1556–1561 рр. в перекладі цією "простою мовою" з’являється Пересопницьке Євангеліє. Деякі дослідники пов’язують Пересопницьке Євангеліє з впливом протестантизму, оскільки протестанти особливий акцент робили на перекладі латиномовного писання мовами європейських народів. Однак навряд чи можна проводити такий прямолінійний зв’язок. На думку видатного мовознавця А.Кримського, це не більше ніж історіографічний стереотип: "потрібно поставити знак запитання над тезою, ніби народна мова в священних книгах є лише плід тільки протестантської пропаганди: вона систематично проникає в писемність з самого її початку, сама по собі, завдяки природному чиннику – національності переписувачів". До того ж, православна церква, на відміну від римо-католицької, ніколи не мала жодних догматичних чи канонічних заперечень щодо перекладу Св. Писання мовами тих народів, які приймали християнство візантійського зразка. Позиція римської церкви, яка сакралізувала латину, давньогрецьку та давньоєврейську, критикувалася православними богословами як "триязична єресь".

Одночасно виявляється протилежна тенденція: вдосконалення літературної та офіційної мови на церковнослов’янській основі, освяченій авторитетом християнських святих. І якщо Пересопницке Євангеліє виходить "простою мовою" (її ще називають "староукраїнською"), то перша вітчизняна друкована Біблія − Острозька − вже церковнослов’янською.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевому східнослов’янському корінні, хоча і відчув дію епічних традицій степових народів. Головним персонажем народної героїчної поезії, на відміну від княжо-дружинних часів, стає козак – воїн, патріот, гуляка, майже чаклун (укр. "характерник"), непереможний ні в бою, ні в полоні, як, наприклад, – козак Байда (князь Дмитро Вишневецький), Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний. Проте у друці поширення дістала так звана "монастирська поезія". Це поетичні твори ченців різних українських монастирів, де провідними темами, що надихали поетів на творчіть були прихід антихриста, боротьба з єресями, боротьба з язичництвом, осуд різних гріхів, осуд римо-католиків та папи і т.п. ("Доколі ж, о папо, висишся на Христа, будет бо от него на грешники помста, достоїн ти святий крест честію почитати, пред которим біси звикли трепетати…")

Активно розповсюджується книгодрук. Першу друкарню відкрив у Львові Іван Федоров (1573 р.). Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві і інших містах. У 1574–1648 рр. налічувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних друкарень.

У другій половині XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на українських землях з’являється театр. Пізніше такі театри починають працювати і в інших навчальних закладах, досягаючи вершин у Києво-Могилянському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то інший театр – вертеп – цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових спектаклів у вертепній скриньці у другій половині XVI ст. На Різдво спектаклі вертепів у виконанні міщан і селян продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX ст.

З другої половини XVI ст. починається новий етап в розвитку української музики. Розповсюджується музична освіта, з’являються цехи з виготовлення музичних інструментів, складається багатоголосий (партесний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного запису – "київські прапори". Українські наспіви і танці стають модними по всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож звучать гопаки і козачки, як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі.

Наведені приклади зародження нової української культури свідчать, що вона живо сприймала окремі елементи європейського ренесансу, знаходячись, проте, на його периферії і навряд чи вносячи щось своє – нове.

3.3. Релігійне життя в Україні XIV-XVII століть: