Української культури XIV-XVII століть

Тривале згасання Київської Русі – політичного і етнокультурного об’єднання східних слов’ян, на чолі якого стояв стольний Київ, а на місцях правили різні гілки династії Рюриковичів, розтягнулося більш ніж на століття з 1240-х по 1340-і роки. Економічна і політична дезінтеграція стародавньої Русі стала очевидною в роки володарювання Золотої Орди – західної околиці величезної Монгольської імперії, яка протягнулася від Китаю до Європи. Розпад єдиного руського духовного і церковного простору ознаменувався перенесенням в 1300–1309 рр. кафедри митрополита Київського і всія Русі до Владимира і далі – до Москви, а також створенням у 1303 р. окремої Галицької митрополії. У 1340 р. при загадкових обставинах помирає останній галицько-волинський князь, і претензії на його володіння висувають литовські князі, польський і угорський королі. Війни за ″галицький спадок″, що тривали до 1380-х рр., знаменують собою остаточний розвал політичної спільності Русі: ніхто з представників династії Рюриковичів – колись міцно спаяної ″княжої братії″ стародавньої Русі, не взяв участі в розподілі галицько-волинських земель.

З другої половини XIV до середини XVII ст. практично всі землі України опинилися під владою Корони Польської і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р. в Річ Посполиту. Усвідомлення самобутності і окремішності західно-руських земель (майбутньої України і Білорусії) і земель східно-руських (майбутньої Росії) загострилося завдяки політичній відособленості цих територій. Православне населення Польського королівства і Литовського князівства починає відчувати себе окремим етнокультурним цілим – ″русинами″, різко відмінними і від ″литви″ з ″ляхами″, що сповідували або язичество, або католицтво, і від православних ″московитів″, підданих великого князя Московського. Відокремлювання української і білоруської народностей відбувається дещо пізніше, чому сприяло виникнення в Нижньому Подніпров’ї козацтва, що надовго стало символом України.

Характерною ознакою національного розвитку пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу була приналежність етнічної самосвідомості виключно представникам вищих, привілейованих станів: князям і магнатам, шляхті, верхівці міщанства, духівництву.

У культурному розвитку українських земель у цей т. зв. литовсько-польський, період, мала місце низка особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція переважає в культурі, особливо духовній, художній. По-друге, культура русинів на довго виявляється не спроможною генерувати щось нове, виконуючи тільки консервативну, охоронну функцію. Руйнування соціокультурних структур Київської Русі, втрата темпів розвитку різних форм культурної творчості змушує перейти до масового засвоєння досягнень західноєвропейських народів. Монгольська навала, золотоординський режим, постійні прикордонні конфлікти з татарами знищують цілі пласти культури, особливо елітарної, затримуючи культурне творення. І тільки згодом культура українців, перебуваючи на межі православного і католицького світів, християнської і мусульманської цивілізацій, активно включається в діалог культур, завдяки чому значно збагачується, самобутньо відповідаючи на культурні виклики, кинуті сусідами. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури – руйнування князівської держави. М.Грушевський стверджував, що падіння державності не дозволяє нормально розвиватися українській культурі, підрізає її на самому корені.[7] Культура ″державних″, пануючих націй мала переваги перед недержавною культурою українців: остання відчувала зневагу і навіть утиски.

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичували культуру Київської Русі: православ’я, суспільний устрій, правові норми, писемність. Становище різко змінилося після Люблінської унії і переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569 р), що проводила доволі жорстку лінію щодо ″східних схизматиків″. З кінця XV ст. культура польського суспільства, що якраз перебувало у фазі розквіту аристократичної державності і знаменитих ″золотих шляхетських вольностей″, виконувала культуртрегерську, донорську функцію по відношенню до культур Східної Європи. Україна, таким чином, усупереч усім тяготам напівколоніального становища через польську державність зітнулася з культурним життям Європи, пізнала її досягнення і вплела їх у канву власних самобутніх традицій. У суперництві з українською культурою польська вигравала як тому, що була державною культурою, так і тому, що друга офіційна мова Польщі – латина – зближала її з динамічними католицькими і протестантськими культурами Заходу, а також відкривала багатющу спадщину античної традиції Риму. Українська ж культура опинилася в латинському морі, що накочується, оберненою у візантійську ретроспективу, в минуле. Стародавні візантійські джерела вичерпувалися (у 1453 р. внаслідок захоплення турками Константинополя була ліквідована Візантійська імперія, мала місце еміграція грецьких учених, письменників і художників до Італії або Московії), а нові не наповнювали українську культуру. Мало того, навіть грецька мова Візантії, яка могла дозволити повною мірою залучитися до античного коріння Еллади, на відміну від латини в Західній Європі, зовсім не була широко поширеною на православних землях Східної Європи. Знання грецької мови – прерогатива вузького прошарку церковних інтелектуалів.

У межах чужої держави, за умов полонізації і окатоличення аристократії православне духівництво перетворюється на одного з головних носіїв національної спадкоємності і ідентичності. На відміну від католицизму, православ’я не знало целібату – безшлюбності нижчого і середнього приходського духівництва. Завдяки цьому священицькі династії виявлялися здібними до вирішення завдань національної аристократії, що денаціоналізувалася. Церква і її служителі беруть на себе не тільки душпастирські функції, а також функції культурні і політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний – це русин, католик – поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна, вкрай небезпечна для держави, поляризація тільки і могла забезпечити збереження культурних традицій України-Русі, захищених тепер не потужністю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за рамки конфесійної боротьби. Православ’я стає стрижнем національно-культурного руху, об’єднуючи священиків, шляхту, міщан, козаків, навіть селян. Тому сплеск релігійно-культурного життя в Україні другої половини XVI − першої половини XVII ст. називають ″національно-культурним відродженням″.

Навіть українська (руська) аристократія (князі, магнати), що асимілюється в польському етнокультурної середовищі, часто в своїх діях апелює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще яскравіше релігійне забарвлення отримує культурна діяльність міського населення – міщан. Зацікавлене в ліквідації правової нерівності серед городян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання – братства. Ці православні общини увібрали в себе кращі традиції староруських братчин і організаційні елементи західноєвропейських цехів і гільдій. Початкові цілі братств – організація взаємодопомоги (спільні бенкети, весілля, похорони, відправлення релігійних обрядів, допомога вдовам і сиротам) – дуже скоро переросли в завдання загальнонаціонального масштабу. Найстарішим і авторитетнішим було Львівське Успенське братство, що отримало в 1585 р. від константинопольського патріарха релігійне самоврядування (ставропігію). На утриманні братства, в яке входило всього лише близько 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатині, Острозі, Галичі, Кам’янці-Подільському, Красноставі, Самборі, Києві, Луцьку, Немирові, Вінниці тощо. Навколо братств об’єднувалися учені, письменники, видавці, педагоги, політики. Братства підтримували зв’язки з багатьма культурними центрами України, Росії, Білорусії, Молдавії, Греції, Сирії. Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства прагнули очистити релігійне життя від пишної обрядовості, бажали зробити її ″дешевою″ і загальнодоступною. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів. Багато братств добивалися у Константинопольського патріарха ставропігії – звільнення від підлеглості в церковних питаннях місцевим єпископам. У другій половині XVII ст. діяльність братств згасає. Тільки у Львові і подекуди на західних землях братства збереглися до середини XVIII століття.

На початку XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви, чим іноді шокує самих священиків. Козаки, що билися найманцями практично в усіх європейських конфліктах, знайомлять українське суспільство із зарубіжними технічними, виробничими і культурними досягненнями. Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію кращих національних сил, щедро одаряє храми, протегуючи мистецтву і активно беручи участь в організації освіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як всеукраїнський центр. Тут у 1621 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, авторитетний військовий і політик, що прагнув до мирного вирішення конфлікту між козаками і шляхтою, всупереч схваленим королем рішенням Брестського церковного собору 1596 р. сприяє відновленню ліквідованої православної митрополії. Все Військо Запорізьке вступає в Богоявленське братство Києва. При храмах організуються школи, шпиталі і притулки для старезних козаків, кобзарів тощо. Затверджується і загальне правило: частина військової здобичі − одна третина "від всякого весла і меча" – віддавалася церкві. Пророчо передрікаючи роль козацтва, як авторитетного вождя нації, новий митрополит Іов Борецький у маніфесті до польського уряду ("Протестація", 1621 р.) зв’язує козацтво з минулим Русі, демонструючи спадкоємність української історії від княжих до козацьких часів.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі національної аристократії, при критичному становищі традиційної православної церкви, але при активній участі "громадянського суспільства" – козаків, міщан, священиків, дрібної шляхти формувалася українська культура.