Формування українського народу та козацтва

 

2.3.1. Питання про походження українського козацтва.

Питання про те, коли виникло українське козацтво, кого можна вважати першими козаками, якими є соціальні джерела козацтва тощо віддавна привертали увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників З часом виникла низка версій щодо походження козацтва:

1) походять від стародавніх готів або хозарів;

2) є нащадками тюркського племені чорних клобуків, яке існувало в давньоруські часи;

3) предками козаків були черкаси (черкеси), які в часи існування Київської Русі проживали в одній з її провінцій – Тмутаракані;

4) першими козаками були татари, що виокремилися від своєї орди;

5) першими козаками були бровники – розбійники часів Київської Русі та ін.

Більшість зазначених теорій спиралися на той факт, що перша згадка про козаків міститься в монгольській хроніках ХІІІ ст. (1240 р.). Однак в них не враховувалася різниця між окремими людьми чи невеликими групами, що вели специфічний спосіб життя, та великою соціальною верствою, що протиставила себе іншим верствам населення – селянам, міщанам.

Натомість радянська історіографія ігнорувала інший відомий факт – перша згадка про козаків саме як чисельну верству населення датується ХV ст. (1489 р.), міститься в хроніці М. Бельського у зв’язку з описанням походу польського короля проти татар. Попри те що закріпачення українського селянства відбувається лише в ХVІ ст., більшість радянських істориків пов’язувала виникнення козацтва із закріпаченням селянства, посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту з боку польської шляхти, що штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. Головною причиною виникнення козацтва вважалася класова боротьба селянства проти польської феодальної експлуатації, а основним соціальним джерелом формування козацтва – кріпосне селянство.

Більш реалістичною здається інша картина. Дійсно, окремі «козаки» могли з’явитися ще в стародавні часи. Ними могли бути і хозари, і бродники, і чорні клобуки, і татари і половці. Однак появу нових соціальних верств населення, поза сумнівом, слід пов’язувати з великими соціальними процесами. Таким процесом був перехід руських (українських) земель під владу литовців, в результаті чого залишилася без роботи велика кількість руських дружинників, представників князівської адміністрації. За умов, що склалися, їм нічого не залишалося робити, як шукати місце для проживання за межами Литовської держави. Зокрема, на Придніпров'ї. Сам цим можна пояснити, наприклад, той факт, що на чолі козацьких ватаг стояли, як правило, знатні люди, навіть князі (Д. Вишнивецький). Важко уявити, щоб князь погодився очолити селянську ватагу. З іншого боку, можна припустити на новому місці проживання професійні руські воїни змушені співіснувати з місцевим тюркомовним населенням – татарами, половцями, асимілювати його. Звідси й тюркська самоназва – «козак», й особливості військової тактики козаків, й деякі характерні елементи тюркського одягу (наприклад, шаровари), козацький «оселедець», який був здавна в моді у степовиків, тощо.

Інша річ, що вже згодом, коли навкруги стала ширитися чутка про існування вільного козацького товариства, до нього почали стікатися шукачі вільного життя й пригод з різних українських земель і навіть інших країн. Серед них були представник різних верств населення – міщанства, духовенства, дрібної шляхти, а також, як виняток, і селянства.

Серед причин, які зумовили швидке зростання чисельності козацтва, можна виділити наступні:

- соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів і шляхти, юридичне оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів);

- економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами);

- політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);

- національно-релігійні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення, наступ католицької церкви на права православних);

- стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Отже, утворення козацтва є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких: дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії, селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»; частина, української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані татари і половці.

 

2.3.2. Питання про початок формування українського народу.

Козацтво стало ядром українського народу, який походить від руського народу. Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV–XVI ст. населення українських земель вважало себе «руським», а термін «Русь» об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на «Малу», «Велику», «Червону», «Білу», «Чорну» Русь.

Термін «Україна» з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літописі під 1187 р. у зв’язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича – організатора відсічі половецького вторгнення, назва вживається в «окраїнному» значенні. Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побутування, літописи ХІІ–ХІІІ ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше у ХІV – ХV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів’ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і Переяславщини, а потім – Нижньої Наддніпрянщини, Брацлавщини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Перемишлянщини, Холмщини та Закарпаття. Отже, назва «Україна» охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.

Вживання назви «Україна» збільшується в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської. Загального визнання назва «Україна» набула у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія». Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVI–XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».

Отже, хоча термін «Україна» виник наприкінці ХІІ ст., але більш поширеною назвою майже для всієї території сучасної України протягом багатьох століть була «Русь». Відповідно люди звалися руськими. Тому навряд чи населення Київської доби слід називати українцями, як це робить з міркувань сучасної політичної кон’юнктури дехто із сучасних істориків та політиків.

І Новгороді, і в Чернігові, й у Галичі жили руські люди, які відчували свою єдність доти, доки не опинилися у складі різних держав, передусім Московської держави, Великого Князівства Литовського, Польщі. Саме за литовсько-польської доби, на нашу думку, й почалося поступове виокремлення українського етносу, так само як і білоруського. Отримали подальшого розвитку деякі особливості ментальності південно-західної гілки руських. Очевидно, у етногенезі українців брали участь й деякі неслов’янські народи, зокрема, половці, татари, поляки, литовці та ін. На основі одного з діалектів руської мови, в процесі суспільного життя та економічної діяльності, а також під впливом інших мов, насамперед польської й латини, сформувалася українська мова. Причому спочатку як народна говірка Наддніпрянщини, а вже згодом як писемна й літературна. Важливим джерелом для протоукраїнської мови є Пересопницьке Євангеліє, яке було створено на Волині у 1556 -1561 рр. Однак і у ХVІІІ, і в ХІХ, і навіть у ХХ багато хто з українців називали себе руськими або русинами (в Закарпатті). Звідси, до речі, назва однієї зі старих вулиць Львова – Руська або назва держави, яку спробував побудувати в середині ХVІІ гетьман І. Виговський – Руське князівство.

2. 4. Запорозька Січ, її устрій та військово - політична організація

 

2.4.1. Виникнення Запорозької Січі.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення – «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорозька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Усього на території України існувало 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.

Дуже скоро Запоріжжя перетворилося на могутню фортецю, оточену високим частоколом з гарматами. Поступово запорожці розділилися на різні козацькі верстви: січових козаків (практично увесь час перебували на Січі, належали до певного куреня);реєстрових козаків (перебували на службі польського короля, одержували платню та землі за виконання службових обов'язків, а також звільнялися від сплати податків);паланкових козаків (сімейні козаки, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки);нереєстрових козаків (не внесені до реєстрів козаки, найбідніша та найактивніша під час соціальних виступів частина козацтва).

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця». Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Чисельність Запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запоріжжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.

У 1568 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, які мали бути поіменно занесеними до спеціального списку – реєстру – і називатися реєстровими. У 1578 р. Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 600 осіб і надав їм ряд привілеїв: право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції; звільнення від податків та повинностей; право на землеволодіння; право займатися промислами и торгівлею; право одержувати платню; право самостійно обирати гетьмана й козацьку старшину на козацькій раді.

 

2.4.2. Постать П. Сагайдачного в українській історії.

Велика роль у розвитку українського козацтва належить П. Сагайдачному, під орудою якого Запорозьке військо перетворилося на добре організовану силу. Воно не тільки виявилося здатним перемагати будь-якого ворога, але й заклало підвалини українського державотворення.

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. (точна дата невідома) у с. Кульчицях поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині дрібного шляхтича православної віри «як герб на його образку натякає». Церковний пам'ятник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана – Конан або, малоросійською, – Конаш. Звідси Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали історики.

Про молодість П. Сагайдачного ми знаємо дуже мало: всього два-три факти. Він навчається «час чималий» в Острозькій школі заснованій 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким, потім, коли переїхав з Острога до Києва, працює домашнім учителем у міського судді. Через деякий час опинився на Січі і вступив до війська.

Уперше ім'я Петра Сагайдачного – ватажка запорожців – стало відоме в 1606 р., коли внаслідок морського походу козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро залізним ланцюгом і заблокувати козаків. Проте навіть такі перешкоди не зупинили звитяжців.

П. Сагайдачний провів реформу війська на Січі. Її основною суттю було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із війська свавільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини нерідко «карав на смерть».
Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли бойова слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід вважати морський похід «чайками» на Крим і взяття Варни і Синопу.

Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, П. Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби і проти Речі Посполитої.

У 1617 р. гетьман Петро Сагайдачний уклав з польським військовим командуванням Вільшанську угоду, за якою: козацький реєстр установлювався в розмірі 1 тис. осіб, проте остаточну кількість реєстрових козаків мав визначити польський сейм; козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король; за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався виплачувати платню; реєстровці мали право жити тільки на Запоріжжі; реєстровому війську заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину; з козацького війська виключали тих міщан, які вступили в козаки протягом останніх 5 років; нереєстрові козаки поверталися під владу старост і шляхти.

У 1618 р., коли польський король звернувся до Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава з безнадійного становища. Сагайдачний висунув такі вимоги: 1) розширення козацької території; 2) свобода на Україні православної віри; 3) збільшення чисельності козацького війська; 4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України. Король і сенат погодились на ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо, Сагайдачний рушив у межі Московської держави.

У жовтні 1618 р., у ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть можна було взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. Москву взяти не довелося. Повернувшись з походу, П. Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було «проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».

1619 р. П. Сагайдачний підписав ще одну угоду з польським урядом – Роставицьку. Ця угода передбачала, що: козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10,6 тис. осіб, скорочувалося до 3 тис. Усі інші козаки, що вступили до війська протягом останніх 5 років і не увійшли до реєстру, мусили повернутися під владу старост і панів; реєстрові козаки повинні були протягом 9 місяців виселитися з маєтків шляхти й духівництва, інакше перетворювалися на їхніх підданих; козаки мали право жити на Запоріжжі та охороняти кордони, за що їм з державної скарбниці виділялася платня в розмірі 40 тис. злотих (на все військо), але їм суворо заборонялося здійснювати походи на Кримське ханство й Туреччину; крім Запоріжжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях; козацька старшина зобов'язувалася знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується «з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства». Прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для того часу історичний крок – поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я, можна сказати, гуманізував зброю.

Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську унію (1596 р.) ліквідовано.

Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. 6 жовтня 1620 р. у Києві патріарх Феофан висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом.

Польський уряд був дуже розлючений і відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Жолкевського, який там і загинув. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто Сагайдачного. Але Сагайдачний не одразу погодився їхати до Варшави. Тільки після переконань патріарха Феофана, котрий ще перебував у Києві, Сагайдачний погодився очолити посольство і їхати до Варшави. Там йому виявили велику шану. Сам король звернувся до П. Сагайдачного зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі». Під час переговорів П. Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків: 1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду; 2) визнавати владу обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; 3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва; 4)надати населенню України свободу віросповідання. Православна ієрархія (митрополит, єпископи висвячені патріархом), мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати гоніння від влади Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалася автономна козацька республіка на Україні на чолі з обраним гетьманом. Завдяки цьому українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу Речі Посполитій.

40-тисячне козацьке військо під проводом П. Сагайдачного відіграло головну роль у розгромі турецького війська. Але для гетьмана перемога під Хотином стала останньою. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний помер у квітні 1622 р. Перед смертю Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам.