Стародавнє населення і перші держави на території України

Як вважає більшість українських учених, саме Україна стала прабатьківщиною стародавніх індоєвропейців (аріїв). Звідси, від краю льодового панцира вони великими потоками протягом тисячоліть рухалися по планеті – дійшли до Середньої Азії, Тибету, Індії, Ірану. Вони передавали місцевим тубільним народам свою культуру землеробства, мову, в тому числі писемну – санскрит. Ця мова лежить в основі мов слов’янських, германських народів, персів, таджиків, та ін.

Прабатьківщиною угро-фінських народів була територія навколо Аральського моря. Згодом ці народи пішли на північ, поселились на захід від Уралу, на берегах Волги. А пізніше одна частина з них, мадяри, пересуваючись на Захід, зайняла область Паннонію біля Дунаю (сучасна Угорщина), а друга частина вийшла до берегів Балтійського й Білого морів (фіни, естонці, карели).

У ІІ–І тисячолітті до н.е. на території теперішньої України, як вважають деякі вчені, існувало три «світи». Це були три етнічно–культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена угро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвитку. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські етнополітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди зі східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром і Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нарешті, землі в лісостепу між Саном на заході і Дніпром на сході, Прип’яттю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в України. В часи розквіту бронзової доби тут уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Скоріше за все вони були праслов’янами, предками східних та західних слов’ян.

Отже, характерними ознаками суспільного ладу цього періоду були: значні міграції населення; посилення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти, утворення воєнно–політичних об’єднань та союзів; зародження державності.

Одним з перших етнічних утворень на території, що згодом увійшла до сучасної України, були кіммерійці (IX – перша половина VIII ст. до н.е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість учених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів, що сформувалися й прийшли на ці землі пізніше. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з такими могутніми стародавніми державами, як Урарту, Ассирія, Лідія. Контакти кіммерійців із зазначеними країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я. Внаслідок цього Кіммерія розпалась. Вірогідно, одна частина кіммерійців поселилась у Північному Причорномор’ї або мігрувала на Близький Схід, друга була асимільована скіфами. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії («Книга буття»), в «Історії» Геродота.

У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи–кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи–землероби, скіфи–орачі). У V ст. до н.е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Скіфи–орачі були пращурами слов’ян, протослов’янами, нашими далекими предками. Про це свідчать безперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться і різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота в його «Історії». Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н.е. Після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей у Скіфії. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н.е. внаслідок експансії готів (германців) і тюркомовних гунів.

1.1.2. Античні держави Північного Причорномор’я та Криму.

У другій половині VII ст. до н.е. на узбережжі Чорного й Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста–колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро–Бузького та Дністровського лиманів, Південно–Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто–держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство. У I ст. н.е. Ольвію, Херсонес, Боспорське царство завоював Рим. У них розмістились римські легіони. На берегах Чорного моря були збудовані римські фортеці, з яких стежили за морем і степом. Боспорське царство в I–II ст. н.е. пережило певне політико–економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів послабила Боспорське царство і грецькі міста–держави, а гунів остаточно ъх доконала. Більшість міст–колоній зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Отже, античні міста–держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. У ході грецької колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України. Грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучали його до товарно–грошових відносин. Виникнення античних міст–держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. Різнобічні контакти місцевих племен із колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

1.1. 3. Готська і тюркська державність на території сучасної України.

На початку нашої ери з пониззя Вісли на територію сучасної України вторглися східно-германські племена готів. Вони утворили державу – Готське королівство. Столицею цієї держави стало місто Данпарстад (Дніпровське місто, IV ст.). На думку багатьох учених, це місто було попередником Києва. Сусідами готів були східнослов’янські племена антів. Тривалий час між готами й антами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. Спільно з іншими германськими і слов’янськими племенами готи й анти спільно успішно воювали проти Римської імперії. Тим самим вони сприяли руйнуванню рабовласницької цивілізації й становленню феодальних відносин у Європі. Однак у подальшому між готами і антами виникли серйозні протиріччя й збройні конфлікти, адже обидва народи заселяли лісостепи Наддніпров’я.

У IV ст. почалась навала гунів, які, вийшовши із Забайкалля, посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправились через Дон і вторглись у володіння Готського королівства. Гуни не загрожували існуванню антського об’єднання, тому анти виступили на їх боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському вождю Божу, полонили його і разом із синами та 70 вельможами розіп’яли на хрестах. У відповідь на це гуни вщент розгромили готів. Частина готів відкотилася в Крим, друга відійшла до Дунаю.

Отаборившись в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами і утворили величезну державу – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Однак імперія Аттіли через деякий час після його смерті, в 453 р., занепала і розпалася на окремі каганати (володіння). Вчені вважають, що на землях Подніпров’я з IV по IX ст. послідовно існували три тюркомовних утворення: держава гунів Гуніланд, потім Велика Булгарія і після неї Чорна Булгарія.

На руїнах гунської держави наприкінці VІ ст. була утворена Велика Булгарія (Болгарія). Етнічну основу цього утворення становили булгари, що раніше входили до гунського племенного союзу. Видатним балтаваром (верховним правителем) цього каганату був хан Кубрат. При ньому Велика Булгарія зуміла розгромити свого головного противника – аварів і розширити кордони держави до Дунаю. Існує думка, що саме за його наказом був заснований Київ. Щодо літописної версії про заснування Києва слов’янським князем Києм, про його братів Щека і Хорива, їхню сестру Либідь скоріше за все вона є красивою легендою.

Однак у подальшому Велика Булгарія зазнала агресії з боку Хозарського каганату, держави, що виникла біля Каспійського моря. Кінець кінцем Велика Булгарія розпалася на частини. Одна частина булгар просунулася на схід, де утворила Волзьку Булгарію, друга частина булгар на чолі з ханом Аспарухом відкочувала на Дунай, де змішалася зі слов’янами, прийняла їхню мову, стала придунайською Болгарією. Частина болгар, що залишилася на місці, також змішалася зі слов’янами та представниками інших племен і народів (аланів, адигів, греків тощо) і утворила залежну від Хозарського каганату Чорну Булгарію.

У 856 р. на відчуженних від Чорної Булгарії землях хозарські васали – норманський князь (конуг) Аскольд і булгарський хан Жір-Ас (Дір в руських літописах) створили так званий Руський каганат, столицею якого став Київ. Варяго–руський князь Аскольд був християнином, а Жір-Ас (Дір) – мусульманином, унаслідок чого між ними постійно виникали суперечності. Це привело до того, що в 870 р. Аскольд убив Жір-Аса (Діра) і захопив одноособову владу в Руському каганаті. Утім, досі найбільш поширеною в навчальній літературі є традиційна літописна версія щодо слов’янського походження Діра і Аскольда. Більше того, булгарський період в історії України взагалі ігнорується – ніби його не існувало.

1.1. 4. Слов’яни в давні часи.

З давніх часів у Центральній та Східній Європі, на схід від германців, у басейні Вісли, жили слов’яни. Вчені-історики і лінгвісти вважають, що в ІІ тисячолітті до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява протослов’ян як самостійної етнічної спільноти, що сформувалася у ІІ тисячолітті до н.е. на землях Правобережної України та Польщі. Варто зазначити, що сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян лише в V ст. н.е. Римські історики – Пліній, Тацит, Птоломей називали їх венедами. До речі, як вважається, саме стародавні венеди, тобто слов’яни заселили частину Італії й утворили італійську область Фріуле-Венецію Джулію.

Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іонн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяльність гетів» або Гетика (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554 рр.). Йордан сповіщає про те, що у VІ ст. вже існували три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунав’я).

На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси ІІ–VІІ ст. н.е. в період великого переселення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямах. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасних України, Білорусії, Росії. Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Слушно зауважити, що цінні відомості про розселення слов’ян по Східноєвропейській рівнині можна знайти в літопису «Повість временних літ», який склав чернець Києво-Печерського монастиря – Нестор. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували існувати первісні демократичні установи – народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворилися у збори воїнів і військове керівництво. Воєнна демократія поступово перетворювалась у воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і придушення. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя.

Поступово занепадає роль народного віче, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ – початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників-бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська – княжі охоронці і слуги – була занята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір – дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

У VІІІ – ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, у яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, очолюваних окремими князями: Куявія, Славія та Артанія. Куявія – це Київська земля. Славія – земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатися з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення – Артанія, – історики так і не змогли. Одні вважали її центром Рязань, інші – Тмутаракань, Чернігів, Ростов–Переяславський. Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

Отже, у східних слов’ян сформувалися соціально–економічні та політичні передумови створення держави.