Основні теорії, типи і стилі політичного лідерства

У політичній історії людської цивілізації особливу увагу завжди привертають біографії та діяння громадських та політичних лідерів, які стояли в авангарді історичного процесу.

У наш час політичне лідерство є актуальною проблемою і має особливе значення в житті суспільства. Політичні лідери й політичні еліти справді є найпомітнішими суб’єктами соціально-політичного життя, що викликають загальний інтерес. Це призводить до того, що самих себе, свою участь у політичному житті держави ми часто розглядаємо крізь призму нашої орієнтації на того чи іншого політичного лідера, з яким пов’язуємо наші інтереси та перспективи.

Інтерес до політичного лідерства й прагнення осмислити це політичне явище сягає глибокої давнини. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробили Конфуцій, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Тард.

У сучасній політології існує кілька основних теорій політичного лідерства:

- теорія рис (Е. Богардус, Ю. Дженнінгс). Суть цієї теорії полягає в поясненні феномену лідерства видатними якостями політичного лідера (гострий розум, тверда воля, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність, фотогенічність, зовнішня привабливість тощо);

- ситуаційна теорія (В. Даль, Т. Хілтон). Суть цієї теорії полягає в тому, що сформовані конкретні обставини формують відбір політичного лідера та детермінують його поведінку;

- психологічна теорія (З. Фрейд, Е. Фромм). Представники цієї теорії вважають лідерство певним видом божевілля, наслідком неврозу, оскільки значна кількість політичних лідерів були невротиками (Іван Грозний, Петро Перший, Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).

Лідерство належить до давніх та універсальних інститутів людської цивілізації. Окрім політології, проблему лідерства досліджують такі науки, як психологія, соціологія, теорія менеджменту й маркетингу. Кожна з них має свій предмет, але всі вони виходять з того, що лідерство являє собою одне з найпоширеніших явищ суспільного життя і один з найважливіших факторів, що визначає поведінку й мислення кожного з нас. Серед різних видів лідерства політичне лідерство посідає найважливіше місце.

Політичне лідерство – тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об’єднує і спрямовує дії всієї групи, яка приймає й підтримує його дії з метою організації на спільну діяльність та її здійснення.

Типологію політичного лідерства розробив видатний німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Він виділяє три типи політичного лідерства:

1. традиційне лідерство – (вожді племен, монархи тощо) базується на вірі у святість традицій, звичаїв. Це лідерство, як і верховенство в родині, має патріархальний характер, тобто базується на вірі у святість існуючих здавна форм авторитету. Цей тип лідерства пов’язаний із традицією і менш за все враховує особистісні якості керівника.

2. раціонально - легальне - засноване на вірі в законність існуючого ладу. Цей тип лідерства спирається на право й закон. Політичні лідери даного типу обираються демократичним шляхом.

3. харизматичне лідерство – базується на вірі в здібності вождя, його винятковість. У цьому випадку особиста відданість вождю є гарантією стійкості режиму.

Серед перерахованих трьох типів політичного лідерства найбільший інтерес становить харизматичне лідерство – вихідне для розуміння феномену політичного лідерства. “ Харизма ” означає милість, благодать, виняткову обдарованість. Видатні політики, як стверджує Вебер, мали магічні здібності, пророчий дар, особливу силу слова й духу. Для харизматичного лідерства характерна фанатична відданість послідовників лідерові. Лідерство у такому разі має суто особистісний характер.

Харизматичне лідерство стає можливим за наявності таких умов, як відсутність у країні розвинутих парламентських структур, як це було в СРСР, або їх глибока криза, як це було в Італії, Німеччині напередодні приходу до влади фашистських партій, а також у Франції напередодні приходу до влади де Голя в 1958 році.

Спонукальним мотивом до передачі влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами населення, а також значною частиною правлячої еліти нездатності існуючих у країні представницьких інститутів консолідувати населення навколо тієї чи іншої мети суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу органів виконавчої влади у пошуку політичного діяча – месії, здатного вивести країну з політичної кризи, що затягнулася.

У свою чергу для того, щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч повинен мати особливі психофізіологічні якості:

· яскраво виражений вольовий характер;

· цілеспрямованість;

· здатність справляти сильну сугестивну (впливову) дію на великі групи людей;

· уміння вселяти в людей упевненість у собі, сподівання на успішне завершення справи;

· здатність уловлювати настрої мас;

· уміння акумулювати й висловлювати загальну волю.

Як правило, харизматичне лідерство відрізняється авторитарними методами політичного керівництва розвитком країни, жорстким політичним курсом, що все-таки, зазвичай, на якийсь період знаходить підтримку серед широких мас населення, незважаючи на всю “недемократичність” такої ситуації.

За всю історію людської цивілізації існувало кілька десятків харизматичних лідерів. У стародавньому світі харизматичнийореолмали Лікург, Олександр Македонський, Гай Юлій Цезар. В епоху середніх віків і нового часу – Чингіз Хан, Ж. Д’Арк, Іван Грозний, Б. Хмельницький, Катерина ІІ, Петро Перший, Наполеон, Бісмарк. У ХХ ст. харизматичними лідерами були Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, У. Черчілль, де Голь, Мао Цзедун, Г.А. Насер, Хомейні, Кім Ір Сен, І. Ганді, М. Тетчер. У наш час харизматичнийореол мають Ф. Кастро, М. Каддафі.

Окрім основних типів політичного лідерства вчені-політологи виділяють також стилі політичного лідерства. За стилем розрізняються авторитарне й демократичне політичне лідерство. Перше базується на наявності у певного політичного діяча неподільної влади над групою, масою, народом, щодо яких він по суті виступає воєначальником. Авторитарний стиль передбачає єдиноосібний спрямовуючий вплив, що базується на погрозі застосування сили. Лідери авторитарного стилю можуть стати лідерами у більшості випадків лише за умови, якщо вони спочатку обіймають керівну посаду, а потім домагаються загального визнання. Такі лідери зацікавлені у створенні командно-адміністративної системи, вони схильні до демагогії і докладають максимум зусиль до формування в народу тоталітарної свідомості.

Демократичний стиль лідерства відрізняє тих політичних діячів, які спочатку завойовують загальне визнання, а вже потім обіймають важливі посади в політичному керівництві країни. Вони приходять до влади “ніби на плечах” виборців і відчувають свою залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Такого роду лідери і вважаються народними. Вони зацікавлені у політичній активності народу і здатні виступати рушійною силою демократизації суспільного життя.

Політична праця поступово перетворюється на професію, аналогічну професії лікаря, конструктора чи адвоката. У багатьох країнах існує система підготовки кадрів, яка формує політичних лідерів. Вона пов’язана з цілями й характером завдань, що стоять перед політичною системою суспільства, а також залежить від політичного режиму, що панує в цьому суспільстві. Так, у Японії, Франції, США професіоналізація політичної діяльності проявляється у відборі майбутніх політичних лідерів ще в дитячому чи підлітковому віці та їхній підготовці в спеціальних школах та університетах. Такі заходи разом з розвитком політичної участі громадян і посиленням контролю за можновладцями сприяють підвищенню ефективності політичного лідерства, його підпорядкуванню інтересам суспільства.

Незважаючи на численні теорії, створити єдину, універсальну концепцію політичного лідерства, мабуть, неможливо, оскільки саме це явище надзвичайно різноманітне за своїми проявами і функціями, залежне від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів та інших факторів.