Розвиток представницької демократії зумовив поступове перенесення акценту з проблем масової участі громадян у політичних процесах (перша половина ХХ ст.) на проблеми участі в політиці на особистісному рівні. На початку ХХІ ст. індивідуальна участь у політиці перебуває в центрі уваги. Це пояснюється:
з одного боку, тим, що в молодих державах, де нещодавно відбулося одержавлення етносів, значно вищий рівень політичної свідомості щодо загальнонаціональних цінностей і необхідності захисту власної держави від можливої агресії ззовні, ніж у традиційно демократичних країнах. Тому в політичному житті таких держав в переломні періоди бере участь майже усе громадянство; але нерідко мало враховуються політичні позиції громадянина, оскільки здебільшого ці держави ще не досягли зрілої демократії;
з іншого боку, у традиційних демократіях тривала політична стабільність, добробут породили певне самозаспокоєння суспільства, що призвело до значного зменшення чисельності учасників політичних процесів. У зв’язку з цим, особливо під час виборів, політичні сили ведуть боротьбу мало не за кожний голос виборця.
Людина, особистість – первинний суб’єкт політики - має можливість брати участь у політичному житті, впливати на владу. Діапазон ставлення людини до політики досить широкий – від свідомого схваленя до стихійного заперечення. Політична активність особистості, участь у політичному житті, суспільна зрілість багато в чому залежать від якості політичної соціалізації, розвитку та удосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвід політичної діяльності, людина стає громадянином – свідомим учасником політичного процесу.
Багато видатних учених різних історичних епох висловлювали власну думку про роль особистості в політиці, необхідність участі людини як первинного суб’єкта в політичному житті суспільства.
Софісти (Протагор, Горгій, Фрасімаг) в УІ-У ст. до Р.Х. вперше заклали підвалини людського виміру в політиці й поставили людину, особистість як первинний суб’єкт політики в центр політичних процесів. “Людина – є міра всіх речей”, - стверджував Протагор.
Видатний філософ стародавнього світу Платон у своїй праці “Держава” писав, що в ідеальній державі правити повинні філософи і що політика – це “царське мистецтво”, яке є недоступним для простих людей.
Найінтелектуальніший розум в історії людства Аристотель у роботі “Політика” наголошував на тому, що людина за своєю природою є “політичною твариною”, тобто поза сферою політики вона існувати не може.
Учений епохи Відродження М.Падуанський у творі “Захисник миру” обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою народ – джерело та носій державної влади (суверен), і кожний громадянин володіє природним правом брати участь у політиці.
Засновник політичної науки Н.Макіавеллі у своїх працях “Державець” і “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія” підкреслював, що участь людини в політичному житті залежить від двох чинників: від долі (“fortuna”) й від енергії, волі, інтелекту людини (“virtu”). Таким чином, Н.Макіавеллі, підкреслюючи важливу роль особистості в політиці, націлював кожну людину на активну, творчу участь у політичних процесах.
Ідеї видатних учених минулого набули подальшого розвитку у ХVІІ-ХУІІІ ст. у працях Д.Локка, Г.Гроція, Ш.Л.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, Т.Джефферсона.
У сучасній політології проблеми особистості як основного суб’єкта політики отримали новий імпульс. Такі вчені як М.Херманн, Ф.Грінстайн запропонували концепцію, що формулює значення особистісного чинника в політичному процесі. На думку Ф.Грінстайна, роль особистості в політичному процесі тим більша, чим сприятливіше середовище до сприйняття пропозицій, чим вищі позиції людини в політичній системі, і чим яскравіше сила Его того чи іншого політика. За Ф.Грінстайном роль особистості значно зростає, коли, по-перше, з’являються абсолютно нові політичні обставини, що не мають аналогів у минулому; по-друге, в складній і суперечливій ситуації з великою кількістю невизначеностей; по-третє, в ситуації, коли потрібно робити вибір між протилежними силами, які пропонують різні політичні рішення. Ці умови великою мірою характеризували ситуацію в Україні в період президентських виборів і суспільного протесту щодо їх фальсифікацій в кінці 2004 р.
У наш час у політології вже не провадяться дискусії щодо вагомості особистісного чинника, коли йдеться про аналіз внутрішньої та зовнішньої політики. Питання однозначно вирішено на користь даної проблематики.
Первинний суб’єкт та об’єкт політики – людина, індивід, особистість. А вже як продовження можна розглядати такі суб’єкти та об’єкти політичних процесів, як соціальні та етнонаціональні спільноти, політичні партії та громадські рухи й організації, політичні еліти та держава.
Процес руху людської цивілізації до особистості як первинного суб’єкта політики досить складний і багатоетапний. Для кожної форми спільноти, починаючи з нижчої і завершаючи вищою, існували свої первинні суб’єкти політики. У родоплемінних спільнотах – глави сімей, родів; в етноплемінних спільнотах – вожді племен, воєначальники; у феодальному суспільстві – князі, бояри, воєначальники, глави общин, ієрархи церкви; у буржуазному суспільстві – соціальні та етнонаціональні спільноти, класові партії та їх вожді; в соціалістичному суспільстві – вожді, комуністичні партії; і лише в громадянському суспільстві особистість (громадянин) стає справжнім первинним суб’єктом політики.
Поняття “суб’єкт” у будь-яких видах діяльності означає того, хто є основою, виступає носієм предметно-практичної та пізнавальної діяльності, джерелом активності, спрямованої на досягнення певної мети, реалізацію інтересів, задоволення потреб. Отже, суб’єкт – це активний учасник політичного процесу.
Поняття “об’єкт” означає предмет, на який спрямована пізнавальна та предметно-практична діяльність суб’єкта. Причому об’єкт не може існувати й бути об’єктом без суб’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта, бо суб’єкт відкриває для себе об’єкт. Об’єкт – це індивід або група індивідів, на які впливає суб’єкт політики.
Між суб’єктом і об’єктом існує діалектичний зв’язок. Тією ж мірою, якою суб’єкт визначає об’єкт, об’єкт формує відповідний суб’єкт у процесі суб’єктно-об’єктних відносин. Суб’єкти одночасно є і об’єктами, тому що вони не можуть діяти як абсолютно незалежна сила: приймаючи політичні рішення, провадячи політичну практику, вони зазнають впливу інших політичних сил, стаючи об’єктами політики.
Класифікація суб’єктів та об’єктів політики:
1. Особистість – це первинний суб’єкт та об’єкт політики, бо з людини починається політичний інтерес і на людину, зрештою, він спрямовується.
2. Соціальна спільнота – це основний суб’єкт і об’єкт політики: політика не може не здійснюватися в інтересах великих груп суспільства.
3. Етнічна спільнота – це суб’єкт та об’єкт політики, пронизаний ідеєю національної самосвідомості, який виявляється тією чи іншою мірою (суб’єкт) і який допускається чи придушується владою (об’єкт).
4. Політична партія – політизований, колективний суб’єкт та об’єкт політики, що має власну платформу й, так чи інакше, бере участь у політичних процесах.
5. Громадський рух – це динамічний, неформальний суб’єкт та об’єкт політики, що виникає і виявляється як відображення потреб суспільства або окремих його частин.
6. Громадська організація – це стійкий, чітко оформлений суб’єкт та об’єкт політики, що бере участь у політичних процесах на засадах самодіяльності.
7. Політична еліта та політичні лідери – це персоніфіковані, видатні суб’єкти політики, які суттєво впливають на політичні процеси.
8. Держава – офіційно визначений суб’єкт та об’єкт політики.
