Сутність, основні теорії і функції політичних еліт

Починаючи із XVII ст., термін “ еліта ” використовувався на позначення товарів вищого ґатунку, а потім був перенесений у сферу громадського життя для виділення груп “кращих” людей – вищої знаті, духовенства, військових, тобто на позначення вищих соціальних груп у системі соціальної ієрархії. У перекладі з французької elite – краще, відбірне, обране. Уперше в науковий обіг поняття “еліта” ввів на початку ХХ ст. учений Сорель.

Ідеї політичного елітаризму виникли в глибоку давнину. Ще за часів розкладу родового устрою виникли погляди, що розділяли суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.

До проблеми еліт зверталися найвидатніші мислителі стародавнього світу: Платон, Аристотель, Конфуцій, Макіавеллі, Ніцше. І лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникли перші сучасні, класичні концепції еліт, які обґрунтували Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Роберт Міхельс.

Відомий італійський соціолог і політолог Моска у своїх роботах “Правлячий клас” і “Засади політичної науки” зробив спробу довести неминучий поділ будь-якого суспільства на двінерівні за соціальним становищем і роллю групи, а також проаналізував проблему політичної еліти та її специфічних якостей. Він вважав, що найважливішим критерієм приналежності до неї є здатність управляти іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальна, моральна й інтелектуальна перевага, що виділяє еліту з іншої частини суспільства.

Незалежно від Моска приблизно в той самий час до теорії політичних еліт звернувся В. Парето. Він, як і Моска, виходив з того, що світом у всі часи правила і повинна правити обрана меншість – еліта, наділена особливими якостями: психологічними (вродженими) і соціальними (набутими внаслідок виховання й освіти).

Сукупність індивідів, чия діяльність у тій чи іншій сфері відрізняється ефективністю та високими результатами, і є елітою. Вона, вважав Парето, поділяється на правлячу, що прямо чи опосередковано бере участь в управлінні, і неправлячу – контреліту. Правляча еліта внутрішньо згуртована і бореться за збереження свого панування. Розвиток суспільства відбувається шляхом періодичної зміни еліт.

Розвиваючи свою концепцію, Парето прийшов до висновку, що зміна, циркуляція еліт відбувається як у “вертикальному”, так і в “горизонтальному” напрямках. Вертикальна циркуляція еліт характерна переважно для переломних епох у житті тієї чи іншої країни, вона відбувається революційним шляхом і кардинально змінює всі сфери життя суспільства.

Горизонтальна циркуляція, характерна передусім для стабільного політичного розвитку, відбувається еволюційним, мирним шляхом и кардинально не змінює засади життя суспільства.

Великий внесок у розвиток теорії еліт зробив Р. Міхельс. Він дослідив соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, і зробив висновок, що сама організація суспільства вимагає елітарності і закономірно відтворює її.

Подальшого розвитку проблема елітизму набула в сучасних політичних теоріях.

Ціннісні концепції еліт мають ряд загальних установок: еліта – найбільш цінний елемент суспільства, наділений винятковими якостями в найбільш важливих для держави сферах діяльності; панівне становище еліт відповідає інтересам усього населення; формування еліти – наслідок природного відбору суспільством найбільш цінних представників; елітарність – закономірний результат розвитку можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.

Загальні для теорій демократичного елітизму є такі положення: керівна група не лише наділена певними якостями, але й може виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку тощо).

Концепції плюралізму еліт передбачають: визнання існування багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежується тією чи іншою сферою діяльності; перебування еліт під впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; умовність різниці між елітою і масами в аспекті широких можливостей доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт базуються на таких загальних положеннях: критика елітарності суспільства з демократичних позицій; структурно-функціональний підхід до еліти; наявність глибоких розбіжностей між елітою й масами; складність структури панівної еліти.

Люди по-різному виявляють активність у політичному житті суспільства. Деякі більш активні, інші – менше. Тих, хто бере найактивнішу участь, називають політично активною частиною населення. У середньому для індустріально розвинутих країн частка політично активного населення становить близько третини дорослого населення. Ці люди, як правило, є членами політичних партій, часто виступають на зборах, беруть участь у політичних заходах і є членами груп підтримки тих чи інших політичних лідерів. Інша частина населення зазвичай не бере активної участі в політиці.

У свою чергу, політично активна частина населення країни певним чином структурована. Вона не є безформною масою, а ніби обертається довкола якогось організуючого центру. Цим центром є політична еліта.

Усе населення країни

Політично активна

Частина населення

Еліта

Політична еліта – це політично панівна група, яка посідає керівні позиції у владних структурах і бере безпосередню участь у виробленні, прийнятті й реалізації найважливіших рішень, пов’язаних з використанням влади.

Політична еліта існує у будь-якому суспільстві, незалежно від соціального устрою, політичного режиму, державного правління й історичного відрізку часу. Ці фактори можуть призвести лише до зміни способу формування еліти, її якісного і кількісного складу, системи її взаємозв’язків із суспільством, тобто того, що стосується технологічного боку функціонування еліти. У той самий час її панівне становище щодо мас у своїй основі незмінне. Так, наприклад, у ході історії змінювалися вожді племен, монархи, бояри і дворяни, народні комісари й партійні секретарі, міністри й президенти, але відносини панування і підпорядкування між ними і простим людом залишалися завжди.

Еліти формують цілі й перспективи розвитку суспільства, приймають стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Політична еліта має свої характерні риси:

· право висувати із свого середовища політичних лідерів;

· право на привілеї;

· закритість чи напівзакритість для вихідців із чужих соціальних прошарків;

· психологію переваги;

· власну ідеологію;

· доступ до закритої інформації і високої культури.

У кожній країні взаємодія політичної еліти з іншою частиною суспільства має свої особливості, що змінюються залежно від ряду факторів і, в першу чергу, під впливом конкретного моменту. Водночас можна констатувати, що у взаємодії еліти із суспільством у різних країнах спостерігаються і схожі риси. Так, під час переходу від тоталітарного суспільства до демократичного (Німеччина, Італія, Іспанія) відбулося повне змішування демократичних політичних еліт, що символізувало розрив зі старою системою, розрив з тоталітаризмом, розрив і з фашистською ідеологією. Усе це дозволило в післявоєнний період створити в цих країнах стабільні й ефективні демократичні суспільства.

Політична елітавиконує ряд важливих функцій.

Функції політичної еліти

субординація інтересів різноманітних відбиття інтересів

соціальних спільнот і груп у політичних установках

вироблення політичної ідеології -

програм, доктрин, законів, конституцій

 

створення механізмів

втілення політичних задумів

визначення створення і корекція висування

кадрового складу інститутів політичних

органів управління політичної системи лідерів