Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності не є метою, до якої слід прагнути при розгляді будь-якої кримінальної справи. За загальним правилом, будь-яка особа, яка вчинила злочин, повинна понести кримінальну відповідальність і бути піддана покаранню. Разом із тим, Верховний Суд України орієнтує на те, щоб суди обговорювали питання про можливість застосування примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання у кожному випадку вирішення питання про відповідальність неповнолітнього за злочин відповідного ступеня тяжкості.
Звільнення від кримінальної відповідальності допускається лише тоді, коли завдання, які стоять перед КК, можуть бути досягнуті і без застосування найбільш суворих кримінально-правових заходів.
Розділ ХV передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:
Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106).
До неповнолітнього можуть бути застосовані і загальні види звільнення від кримінальної відповідальності (передбачені ст. ст. 45-48 КК та законами про амністію).
Неповнолітній може бути звільнений від кримінальної відповідальності на підставі загальних норм, передбачених КК, а також на підставі акта амністії чи помилування. Застосування більшості норм КК про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх не відзначається якимись особливостями. Так, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46), у зв’язку з передачею особ на поруки (ст. 47), у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48) до неповнолітніх застосовується на тих самих умовах, що й до повнолітніх. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49) щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується з урахуванням того, що для них ч.2 ст. 106 передбачає скорочені строки давності.
Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97). Дане звільнення відноситься до виключної компетенції суду і є його правом, а не обов’язком. Примусові заходи виховного характеру не є кримінальним покаранням, вони є заходами державного впливу, альтернативними по відношенню до кримінального покарання, хоча також спрямовані на виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин.
В ст. 97 йдеться про застосування примусових заходів виховного характеру до двох категорій осіб:
1) неповнолітнього, який вчинив злочин (ч.1 ст. 97) (особи, яка у віці від 14 до 18 років вчинила злочин). В ст. 97 йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітнього, т.б. особи, якій не виповнилося 18 років на момент прийняття рішення про це судом, а не тільки на момент вчинення злочину.
Дане звільнення може мати місце при наявності одночасно трьох умов:
а) неповнолітній вчинив злочин вперше (якщо: - особа, яка його вчинила, раніше не вчинила жодного злочину; - раніше вчинений особою злочин втратив правове значення (це стосується таких випадків): особа була правомірно звільнена від кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин і процесуальний документ про це (скажімо, постанова прокурора, винесена у червні 2001 р. в порядку ст.7 КПК) пізніше не скасовувався; закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст.49 КК); особа за вчинений злочин була засуджена без призначення покарання або звільнена від покарання чи відбула покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, оскільки така особа не вважається судимою відповідно до ч.3 ст.88; особа не вважається судимою в зв’язку з реабілітацією (ч.4 ст.88); судимість особи погашена (ст.89); судимість особи знята судом (ст. 91));
б) це злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості (злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. До таких злочинів відносяться, зокрема, хуліганство (ч. 1 ст.296), побої (ч. 1 ст.126), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125));
в) виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання (мають бути встановлені й оцінені дані, які характеризують особу до і після вчинення нею злочину: поведінка, ставлення до праці, розкаяння у вчиненому тощо).
«Під час досудового слідства та розгляду в суді справи про застосування примусових заходів виховного характеру крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно повно й усебічно з’ясувати:
дані про особу неповнолітнього – вік (число, місяць, рік народження, які мають бути підтверджені долученими до справи копіями свідоцтва чи актового запису про народження), інші біографічні дані; вікові і психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації та ін.); стан здоров’я; соціальну (суспільну) характеристику (взаємовідносини в сім’ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у суспільному житті тощо). За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану із психічним захворюванням, має бути також з’ясовано, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі потреби призначають експертизу за участю спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології або ж експертів-психіатрів;
ставлення неповнолітнього до наслідків діяння, яке він учинив;
дані про батьків неповнолітнього (наявність у них судимостей, позбавлення їх батьківських прав, їхній спосіб життя, здатність забезпечити виховний вплив на неповнолітнього та постійний контроль за його поведінкою);
обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;
наявність дорослих підбурювачів та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність». (п.18 постанови ПВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру»).
2) особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч.2 ст. 97 КК) (т.б. до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК). Мова йде про діяння, яке є злочином, якщо вчиняється суб’єктом кримінальної відповідальності.
У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується в порядку, передбаченому статтею 73 КПК. В ст.73 йдеться про винесення слідчим мотивованої постанови про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору. Останній діє відповідно до положень ст.2321 КПК. В суді справа такого неповнолітнього розглядається з дотриманням положень розділу восьмого КПК.
Новелою КК 2001 р. є положення про те, що неповнолітній, який вчинив злочин (це не стосується особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності) і до якого судом прийнято рішення про застосування примусових заходів виховного характеру, у разі ухилення від їх реального застосування, після скасування цих заходів притягується до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст.97).
До зазначених вище категорій осіб суд застосовує примусові заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст. 105 КК (перелік цих заходів вичерпний):
застереження полягає в оголошенні судом у судовому засіданні в обвину-
вальному вироку осуду (засудження) поведінки неповнолітнього і попередженні неповнолітнього про недопущення в його подальшій поведінці таких дій;
обмеження судом в обвинувальному вироку дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього.
У КК не має спеціальної регламентації ні щодо тривалості застосування даного заходу, ні щодо форм його прояву. Тривалість його визначається судом (ч.3 ст. 105) (очевидно, тривалість його застосування має бути обумовлена фактом досягнення виправлення, але не пізніше ніж до досягнення 18 років).
Відповідно до п.6 постанови «під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо».
передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи
під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.
Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, полягає у покладенні судом на таких осіб обов’язку посилити вихований вплив, систематично контролювати поведінку неповнолітнього. Так, згідно з п.7 постанови «Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників».
Суд має переконатися, що той, кому неповнолітній передається під нагляд, правильно оцінює вчинене підлітком, має на останнього позитивний виховний вплив і здатний забезпечити щоденний нагляд і контроль. Закон не вимагає одержання згоди згаданих осіб на передачу їм неповнолітнього під нагляд, але така згода потрібна, оскільки її відсутність ставить під сумнів досягнення позитивного результату застосування розглядуваного заходу.
В той же час згода особи без реальної спроможності здійснювати ефективний виховний вплив та реальний контроль за поведінкою підлітка не повинна бути доводом на користь передачі його під нагляд такій особі.
Відповідно до абз.2 п.7 постанови «Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батькові або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батькам чи іншим особам, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього".
Передача неповнолітнього під нагляд окремих громадян полягає в покладенні на них обов’язків по вихованню і контролю за поведінкою піднаглядного. Вона можлива лише на прохання громадян, якими звичайно мають бути особи, які добре проявили себе на педагогічній роботі або в іншій сфері суспільно корисної діяльності.
Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного або трудового колективу полягає в покладенні судом на такий колектив за його згодою обов’язку по здійсненню виховного впливу і контролю за поведінкою неповнолітнього. Це поручительство педагогічного або трудового колективу за неповнолітнього, якого вони знають по навчанню чи по роботі і за поведінку якого беруть на себе відповідальність.
«Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу – за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян – на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.» (абз.3 п.7 постанови). Таким колективом може бути, наприклад, педагогічний колектив школи, в якій вчиться неповнолітній, чи колектив цеху підприємства, на якому він працює. Суд має бути впевненим у можливостях позитивного виховного впливу такого колективу на неповнолітнього, який передається йому під нагляд.
При передачі неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, педагогічному або трудовому колективу, а також окремих громадян закон не встановлює строків нагляду. Конкретний строк нагляду визначається судом (ч. 3 ст.105). На практиці нагляд здійснюється впродовж принаймні одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття).
Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується лише до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток.
Власне майно – те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності.
Власні кошти – це кошти на вкладах у банку, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок.
Заробіток – включає заробітну плату від постійного або тимчасової роботи, регульованої трудовим законодавством, включаючи роботу в якості учня чи стажера.
Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків означає поміщення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, статус яких визначений Законом «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р.
Ці заклади мають напівзакритий характер, направлення до них є найсуворішим примусовим заходом виховного характеру. Відповідно до абз.1 п.9 постанови «до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п.5 ч.2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я».
Застосування цього заходу обумовлюється ступенем соціально-моральної запущеності особи неповнолітнього (про це може свідчити, зокрема, неефективність застосовуваних до нього раніше примусових заходів виховного характеру), вихід його з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють (про це може свідчити, зокрема, бродяжництво неповнолітнього), доцільністю ізоляції його від негативного впливу соціального середовища, а також характером та ступенем тяжкості вчиненого злочину чи суспільно небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини КК.
Основним завданням загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму (ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р.).
Особливості педагогічного режиму в школі соціальної реабілітації та професійному училищі соціальної реабілітації визначаються: спеціальним режимом дня і системою навчальної і виховної роботи; постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями; виключенням можливості вільного виходу за межі території школи чи училища без дозволу адміністрації.
Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на визначений судом строк, який не може перевищувати трьох років. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. В постанові (ухвалі) вказується лише тип спеціальної навчально-виховної установи. «Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти" (абз. 2 п.12 постанови).
Специфікою інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, є встановлення скорочених строків давності (порівняно з тими, які встановлені для дорослих злочинців), які визначаються категорією тяжкості вчиненого злочину: у разі вчинення злочину невеликої тяжкості – два роки, середньої тяжкості – п’ять років, тяжкого злочину – сім років, особливо тяжкого злочину – десять років. (ч.2 ст. 106).
